Рішення № 82640973, 26.06.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 260/1347/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В. за участю секретаря судового засідання Рижук В.І., перекладача Боячко К.В., позивача ОСОБА_1 , представника позивача – адвоката Маркочевої Н.В. (за ордером), представника відповідача – Радя О.І. (за довіреністю, в режимі відеоконференції), розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України у Закарпатській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

05 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДМС України у Закарпатській області, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління ДМС України у Закарпатській області від 03.12.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління ДМС України у Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 13 листопада 2018 року вона повторно звернулася до Головного управління ДМС України в Закарпатській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки вона не може і не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності Російської Федерації через переслідування, яких може там зазнати.

Позивач вказала, що однією із основних причин, на які вона посилалася при першому зверненні за захистом в Україні, є побоювання через переслідування радикально настроєними людьми кавказької національності, які погрожували їй розправою за аморальну поведінку, як вони вважали, що не личить мусульманській жінці, а саме: професійну діяльність - виконання танцю живота. Зокрема, казали, що жінка не може себе виставляти публічно на показ, з оголеними частинами тіла. Також вони погрожували вбити неповнолітнього сина. Погрози позивач отримувала як на Кавказі, так і в Москві та інших місцях, де намагалася проживати. Позивач вказала, що після останньої зустрічі з особами кавказької національності в одному з ресторанів Москви, де вона працювала, вона змушена була тікати в пошуках захисту до іншої країни.

Позивач зазначила, що вже перебуваючи в Україні, вона дізналася, що знаходиться у федеральному розшуку по Республіці Дагестан РФ за діяння, які не вчиняла, і проти неї висунуто звинувачення за ч.2 статті 228 КК РФ «Незаконне придбання, зберігання, перевезення, виготовлення, переробка наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» вчинені в особливо великому розмірі, за що передбачено покарання позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

Позивач вказала, що у 2015 році, перебуваючи в м. Махачкала Республіки Дагестан, серед білого дня, невідомі особи захопили її і сина, як потім з`ясувалося, то були поліцейські. Позивач зазначила, що її привезли до поліцейського відділку, де утримували без будь-яких звинувачень, та вимагали від неї підписати якісь документи, не пояснюючи їх змісту. Два дні позивача не годували та не давали побачитися з сином, морально тиснули, із сусіднього кабінету вона чула крики сина, чоловіки у кімнаті погрожували розправою над рідними, а її звинуватити в тероризмі, і підкинути сину героїн.

Позивач зазначила, що в той час вона була вагітною. На сьомий день, не витримавши знущань, вона погодилася підписати документи. Що відбувалося далі не пам`ятає, оскільки була морально та фізично виснажена, нічого не розуміла, що навколо відбувається, але одне, що пам`ятає - відпустили її через стан здоров`я за умови, що нікуди не буде виїжджати до встановлення додаткових фактів. Пам`ятає також, що поліція вимагала співпраці в подальшому, говорили щось про умовне покарання за підписані документи.

Позивач зазначила, що через події в поліцейському відділку вона втратила дитину та через нервовий зрив хотіла вчинити суїцид, порізавши вени, але завдяки сину, котрий покликав на допомогу, залишилася жива.

Позивач вказала, що аналізуючи ситуацію, яка склалася в Махачкалі у 2015 році, та всі події, що з нею відбувалися, а також оголошення її в федеральний розшук тільки по Республіці Дагестан, а не всій Російській Федерації, вона впевнена, що все сплановано її колишнім чоловіком, який за будь-яких обставин хоче її повернути до Дагестану та змусити її віддати йому сина.

Позивач також не виключає, що незаконне затримання було спровоковане та організоване через корумпованих поліцейських людьми, котрі її переслідували у 2013-2014 роках за порушення норм ісламу через виконання публічно східних танців з оголеними частинами тіла, та навчанням цьому інших дівчат.

Позивач впевнена, що поліцейські сфабрикували справу проти неї, оскільки втекла проти їх волі.

Позивач зазначила, що у випадку повернення до країни походження, вона буде арештована та ув`язнена, за діяння, які не вчиняла, а також не виключає переслідування та покарання: з боку чоловіка за те, що забрала сина, а він вважає, що син повинен бути з батьком за мусульманськими законами, і у такий спосіб вона його збезчестила, а тому повинна бути покарана, а це є кровна помста; з боку радикалів мусульман, за порушення норм ісламу через виконання публічно східних танців з оголеними частинами тіла будучи мусульманкою, та навчання цьому інших дівчат, з можливим застосуванням фізичної розправи за релігійними та етнічними ознаками, що підсилюється обставиною, що її мати чеченка за національністю.

Позивач не бажає повертатися до Дагестану РФ, оскільки у разі повернення, їй загрожує реальна небезпека бути підданою нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню в порушення ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, через відсутність безпеки та захисту, з боку органів державної влади від переслідування колишнього чоловіка і його родини, що бажають кровної помсти, та радикально налаштованих ісламістів за порушення норм ісламу.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 06.12.2018 року відкрито спрощене позовне провадження у справі.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 01.02.2019 року справу №260/1347/18 передано за підсудністю до Одеського окружного адміністративного суду з посиланням на п.3 ч.1 ст.29 КАС України.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.02.2019 року справу №260/1347/18 розподілено на суддю Андрухіва В.В.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05.03.2019 року прийнято до провадження вказану справу та ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 26.03.2019 року на 11:00 год.

Підготовче засідання 26.03.2019 року відкладено на 10.04.2019 року на 12:00 год.

Ухвалою від 02.04.2019 року відмовлено у задоволенні клопотання Головного управління ДМС України у Закарпатській області про проведення підготовчого засідання 10.04.2019 року о 12:00 год. в режимі відеоконференції через відсутність технічної можливості провести підготовче засідання в режимі відеоконференції 10.04.2019 року о 12:00 год.

Підготовче засідання 10.04.2019 року відкладено на 22.04.2019 року на 11:00 год. у зв`язку з надходженням клопотань від сторін про відкладення розгляду справи.

У підготовчому засіданні 22.04.2019 року суд встановив позивачу 5-денний строк на подання відповіді на відзив, відповідачу – 5-денний строк на подання заперечень на відповідь на відзив.

Ухвалою від 22.04.2019 року суд продовжив строк підготовчого провадження у справі на 30 днів. Судом закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 27 травня 2019 року о 10 год. 00 хв.

У судовому засіданні 27.05.2019 року оголошено перерву до 10.06.2019 року до 09:15 год. через обмеженість часу на проведення відео конференції, за допомогою якої брав участь у справі відповідач.

У судовому засіданні 10.06.2019 року оголошено перерву до 20.06.2019 року до 09:00 год. через обмеженість часу на проведення відео конференції, за допомогою якої брав участь у справі відповідач.

Під час судового розгляду справи позивач та її представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, вважав його необґрунтованим. 10.01.2019 року представник відповідача надав письмовий відзив, в якому зазначив, що позивач прибула в Україну з Білорусі нелегально в грудні 2015 року. Кордон перетинала пішки. Вперше звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 04.07.2016 року, за результатами розгляду прийнято рішення 14.07.2016 року ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами оскарження рішення ДМС України Закарпатський окружний адміністративний суд у справі №807/1339/16 виніс постанову від 17.04.2018 року про відмову в задоволенні позовних вимог, а постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.07.2018 року залишено рішення першої інстанції без змін. Ухвалою Верховного Суду від 17.09.2018 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.

ОСОБА_1 13.11.2018 року повторно звернулася до органу міграційної служби у Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з нововиявленими обставинами.

В заяві-анкеті ОСОБА_1 зазначила, що залишила країну свого походження, оскільки в Росії була видана насильно заміж за мусульманськими звичаями. У шлюбі народилася дитина. Заявниці вдалося вирватися з рук тирана чоловіка за допомогою розлучення, але він з цим не погодився і хотів відібрати у неї сина. Вона вимушена тікати, і він почав їй мстити. Через сина він готовий її навіть вбити. Він хоче повернути її за будь-яку ціну. Востаннє заявниця бачила першого чоловіка років сім тому на ринку.

Зі слів ОСОБА_1 , перший чоловік не дає їй влаштувати особисте життя з часу її втечі. Як тільки вона починає жити з новим чоловіком, першому чоловікові стає про це відомо. Так було, коли вона вийшла заміж і зареєструвала шлюб з чоловіком, з яким прожила біля двох років і вони розлучилися. Так було і з останнім чоловіком на ім`я ОСОБА_2 , з яким проживала в громадянському шлюбі в Москві, і який повернувся в Україну.

Представник відповідача вказав, що під час співбесіди ОСОБА_1 зазначила, їй погрожували, коли вона працювала танцівницею в Махачкалі (Республіка Дагестан). До ресторану, де в той час вона працювала, прийшли невідомі чоловіки спортивної статури, з бородами, вели себе брутально, у розмові засуджували заявницю за те, що вона будучи мусульманкою, веде себе аморально і за законами ісламу має бути за свою поведінку покарана.

Під час співбесіди ОСОБА_1 повідомила, про те, що вона переслідується з боку ісламістських налаштованих осіб в Дагестані, і що вона знаходиться в «чорному списку» осіб на знищення, і що нею зацікавилися представники релігійної громади.

Водночас позивач повідомила під час співбесіди, що мають місце плітки про те, що першого чоловіка вбили, оскільки він служив в загоні ОСОБА_3 . До того ж син вже повнолітній і проходить строкову військову службу в Збройних Силах Росії.

Представник відповідача вказав, що інформація по країні походження не підтверджує факт наявності дискримінації жінок на Кавказі. Навіть, якщо припустити, що дискримінація має місце на Кавказі серед радикально налаштованих мусульман, до яких позивач відносить і свого першого чоловіка, то в таких містах як Москва, де останні роки, зі слів позивача, вона проживала та працювала, не підтверджується фактами.

Отже, твердження ОСОБА_1 про те, що вона піддавалася переслідуванню з боку першого чоловіка, викликають сумніви і не можуть вважатися достовірними чи правдоподібними.

Як стверджує заявниця під час співбесіди, вона побоюється повернення до Росії через те, що вона покинула країну без дозволу правоохоронних органів.

Також представник відповідача зазначив, що ГУ ДМС України в Закарпатській області направлено запит на адресу Головного управління Національної поліції в Закарпатській області - управління інформаційно-аналітичної підтримки на предмет перебування заявниці в розшуку. Однак, згідно відповіді станом на 26.11.2018 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розшуку не перебуває.

Водночас, у відповіді Сектору міжнародного співробітництва ГУ НП в Закарпатській області зазначається, що ОСОБА_1 за обліками Генерального секретаріату Інтерполу не значиться.

Представник відповідача зазначив, що позивач не навела будь-якої аргументації свого побоювання у разі повернення на Батьківщину, які б грунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту".

Заслухавши вступне слово позивача, представника позивача та представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено та не заперечувалося учасниками справи, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Кизилюрт, Республіки Дагестан Російської Федерації, є громадянкою Російської Федерації, за національністю – аварка, за віросповіданням – мусульманка. Сімейний стан – розлучена. Рідна мова – російська. Має сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Працювала приватним вчителем танцю живота. Також працювала танцівницею в ресторанах Махачкали, Москви та ОСОБА_5 .

ОСОБА_1 прибула в Україну через Білорусь напередодні Нового 2016 року. Кордон перетинала пішки, поза межами пункту пропуску. Тиждень проживала в м. Києві, звідки поїхала до м. Ужгороду. Після прибуття до м. Ужгороду 17 чи 18 січня 2016 року, проживала в готелі. Опинившись в лісосмузі заблукала, і коли була затримана прикордонною поліцією Словаччини, після дачі пояснень, була передана на територію України 01.04.2016 року представникам Чопського прикордонного загону Державної прикордонної служби України.

04.04.2016 року Чопським прикордонним загоном, у відповідності до п.2 ст.5 Закону №3671-VI, направлено до Головного управління ДМС в Закарпатській області для прийняття відповідного рішення заяву про надання позивачу статусу біженця, яка була відібрана в результаті надання правової допомоги юристом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

22.04.2016 року ГУ ДМС України в Закарпатській області була розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України в Закарпатській області № 27 від 22.04.2016 року «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

За результатами розгляду заяви позивача, проведених з нею співбесід, досліджених матеріалів, ГУ ДМС України в Закарпатській області дійшло висновку, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог ст.1 Закону № 3671-VI, що оформлено висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №2016UZ0003 від 22.06.2016 року.

Рішенням ДМС України №359-16 від 14.07.2016 року громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону №3671-VI, як особам, стосовно яких встановлено відсутність умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.04.2018 року по справі №807/1339/16, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.07.2018 року, відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою Верховного Суду від 17.09.2018 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.

13 листопада 2018 року позивач повторно звернулася з заявою до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Закарпатській області (а.с. 27), та подала анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 28-32).

03.12.2018 року за результатами розгляду заяви та особової справи №2018UZ0008 громадянки Російської Федерації Салманової Рашидат ОСОБА_6 , відділом з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Закарпатській області складено висновок по справі №2018UZ0008 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 98-103).

Наказом начальника ГУ ДМС України в Закарпатській області №42 від 03.12.202018 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", відповідно ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", наказано відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту - громадянці Російської Федерації Салмановій Рашидат Шимагомедівні у зв`язку з необгрунтованістю заяви (а.с. 104).

03.12.2018 року позивач отримала повідомлення ГУ ДМС України в Закарпатській області за №4.4./23 від 03.12.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі наказу начальника ГУ ДМС України в Закарпатській області №42 від 03.12.202018 року (а.с. 105).

Відповідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі - Закон).

Відповідно до п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно абз.5 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім`єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви.

За бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат. Призначення адвоката для надання правової допомоги заявникові здійснюється в установленому порядку.

Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

У разі невикористання особою права на оскарження протягом п`яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні громадської належності або держави постійного місця проживання.

З матеріалів особової справи позивачки вбачається, що причиною її виїзду з країни громадянської належності стало переслідування через «немусульманську поведінку», оскільки вона танцювала у розважальних закладах, виконуючи «танець живота». У поданій заяві-анкеті та під час співбесід заявниця повідомила, що виїхала з Росії через отримання погроз з боку проісламських налаштованих осіб як в місті Махачкала, так і в Москві через роботу танцівницею у розважальних центрах як на території Дагестану, так і Росії в цілому.

Вищевказані підстави для надання захисту в Україні були предметом розгляду органами міграційної служби під час первинного звернення позивача за захистом у 2016 році і оцінка цим доводам була надана судом у справі №807/1339/16 під час оскарження позивачем рішення ДМС України від 14.07.2016 року №359-16.

З аналізу наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивачки нелюдського поводження або катування у разі повернення до своєї країни.

Також позивачка стверджувала, що вона побоюється повернення до Росії через те, що вона покинула країну без дозволу правоохоронних органів.

З матеріалів справи вбачається, що ГУ ДМС України в Закарпатській області направлено запит на адресу Головного управління Національної поліції в Закарпатській області - управління інформаційно-аналітичної підтримки на предмет перебування заявниці в розшуку (а.с. 53). Згідно відповіді станом на 26.11.2018 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розшуку не перебуває (а.с. 77).

Згідно листа Генерального консульства Російської Федерації у Львові від 06.07.2016 року №923 на запит т.в.о. начальника штабу Чопського прикордонного загону Салманова Р.Ш. знаходиться у федеральному розшуку МВС по республіці Дагестан ОП УМВС по Кіровському району, л/д №55889, УК РФ ст.228 ч.2, заведене 10.09.2015 року (а.с. 87).

Водночас, вищевказана інформація була в розпорядженні ДМС на час прийняття рішення від 14.07.2016 року №359-16 та відображена у рішенні Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.04.2018 року по справі №807/1339/16. Тобто, ці обставини не є новими.

Як встановлено судом вище, ОСОБА_1 прибула в Україну з Білорусі напередодні Нового 2016 року. Кордон перетинала пішки. Тиждень проживала в м. Києві, звідки поїхала до м. Ужгороду.

Зі слів позивачки, у судовому засіданні 20.06.2019 року, опинившись в лісосмузі, збираючи гриби, вона заблукала, і була затримана прикордонною поліцією Словаччини, після дачі пояснень, була передана на територію України 01.04.2016 року представникам Чопського прикордонного загону Державної прикордонної служби України.

При цьому, суд вважає неправдивими доводи позивача, що збираючи гриби 01.04.2016 року у лісосмузі, вона заблукала та випадково потрапила на територію Словаччини.

З загальнодоступної інформації в мережі Інтернет відомо, що перша хвиля збору грибів на Закарпатті розпочинається з кінця травня – початку червня, а не з початку квітня місяця як зазначає позивачка.

Тобто, перебуваючи на території України протягом трьох місяців, позивачка не звернулася ані в м. Києві, ані в м. Ужгороді до органів міграційної служби щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і опинилася 01.04.2016 року на території Словаччини.

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Закарпатській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Також суд вважає необґрунтованими доводи представника позивача щодо нероз`яснення ОСОБА_1 її прав рідною мовою при зверненні за захистом.

При цьому, суд враховує, що співбесіда з позивачем 03.12.2018 року проводилася російською мовою, яка зазначена позивачем як рідна, будь-яких заяв з приводу нерозуміння нею своїх прав, які письмово викладені українською, від позивача не надходило.

Також суд зауважує, що і позовна заява до суду, яку позивач підписала та подала особисто, викладена українською мовою.

До того ж, позивач вдруге перебуває в процедурі звернення за захистом і про нероз`яснення їй зрозумілою для неї мовою її прав жодного разу не заявила, в тому числі і у позовній заяві по даній справі.

Посилання позивача на те, що її переслідують на Батьківщині через спільне проживання з громадянином України ОСОБА_2 , який служить в АТО, суд до уваги не бере, оскільки, як пояснила позивач суду, про наявність фотознімків з ОСОБА_2 , з яким вона проживала близько трьох місяців у 2013 році, позивачу стало відомо у квітні 2018 року від матері, до якої, як вказує позивач, приходили з цими знімками працівники поліції та ФСБ. Однак позивач, маючи реальну можливість отримати такі фотознімки ще у 2018 року, до міграційних органів їх не подала, пред`явивши суду через три місяці після звернення з позовом.

Крім того, в заяві про звернення за захистом в Україні від 13.11.2018 року позивач на ці обставини не посилається, у позові від 05.12.2018 року таких доводів не наводила, і заяву про зміну підстав позову у встановленому законом порядку не подавала.

До того ж, позивач не навела переконливих аргументів щодо підстав для її переслідування правоохоронними органами країни походження через нетривалий зв`язок (три місяці) з громадянином України ще у 2013 році (п`ять років тому).

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області №42 від 03.12.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи за наявності підстав, передбачених ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, і він є правомірним.

З урахуванням встановлених судом обставин суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області №42 від 03.12.2018 року прийнято: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку, тобто відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, а тому в їх задоволенні належить відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, ст.ст. 241-246, п.15.5 ч.1 розділу VII КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області (адреса місцезнаходження: вул. Грибоєдова, 12а, м. Ужгород, 88017, код ЄДРПОУ 37809328) про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління ДМС України у Закарпатській області від 03.12.2018 року, оформленого наказом № 42 від 03.12.2018 року, про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головного управління ДМС України у Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 26 червня 2019 року.

Суддя В.В. Андрухів

.