Рішення № 82623157, 23.05.2019, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

23.05.2019 Єдиний унікальний номер 205/7898/18

Провадження №2/205/3345/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2019 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Шавули В.С.

за участю секретаря Далакян Л.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою власністю, –

ВСТАНОВИВ:

Позивач 31 жовтня 2018 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із вказаним позовом (а.с.1-3).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачем з 28.08.1987 року, який розірвано на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.03.2002 року.

Від шлюбу у сторін народилась дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач вказує, що фактично шлюбні відносини між сторонами припинені в 1994 році, що також було встановлено вказаним вище рішенням суду та не заперечувалось відповідачем.

В 1995 році позивач створив нову сім`ю, в якій народилась дитина – ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У жовтні 1997 року позивач за власні кошти купив квартиру АДРЕСА_1 , за кошти, що були перераховані йому від родичів з-за кордону.

Посилаючись на викладені обставини і обґрунтування, позивач просить суд визнати майно – квартиру АДРЕСА_1 , особистою власністю ОСОБА_1 .

Учасники справи про день, час та місце судового засідання повідомлялись відповідно до вимог ст.ст. 128-129 ЦПК України.

Позивач в особі представника за договором адвоката Теслі А.М., до суду надала письмову заяву, в якій позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явилась. Про причини неявки не повідомила. Письмових заяв та відзиву на позов не надавала. Крім того, до суду повернувся конверт з відправленням, що направлявся відповідачу із поштовою відміткою «за закінченням терміну зберігання».

У відповідності до ст..2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тому з урахуванням викладеного, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутністю сторін, що не з`явились.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Вступна та резолютивна частини рішення проголошені у судовому засіданні. Повний текст судового рішення складено 03.06.2019 року.

За ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1,7 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч.4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Відповідно до ст.. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Підставою звернення позивача до суду є захист її майнових прав та інтересів, пов`язаних із поділом майна колишнього подружжя шляхом набуттям права власності.

Згідно ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, зокрема із правочинів, вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст.328 ЦК України в редакції 2003 року).

Суд, дослідивши надані по справі докази, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

В ході судового розгляду справи встановлено, що з 28 серпня 1987 року по 22 березня 2002 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.03.2002 року. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.4-5).

Факт припинення між сторонами сімейних відносин з 1994 року підтверджується рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.03.2002 року (а.с.4).

30 червня 2006 року між позивачем та ОСОБА_6 укладено шлюб, про що свідчить відмітка в паспорті позивача (а.с.8). ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить свідоцтво про встановлення батьківства від 13.05.1998 року (а.с.6).

28 жовтня 1997 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1 (а.с.12).

Згідно із ст.. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч.1 ст.60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У відповідності до ч.1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до ч.6 ст. 57 Сімейного кодексу України, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Згідно з роз`ясненнями, що містяться в пп. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст.60,69 СК України, ч. 3ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2, 3ст.325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6ст. 57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Суд зауважує, що позивачем не надано достатніх, достовірних та належних доказів на підтвердження обставин того, що спірна квартира, яка набута під час шлюбу позивача із ОСОБА_3 , придбана позивачем за кошти, що належали йому особисто, оскільки надані позивачем митна накладна та квитанція не дають змоги встановити походження цих коштів (як то зазначає позивач «перераховані від родичів»), та чи дійсно вони були витрачені на придбання спірного нерухомого майна.

Таким чином, враховуючи вищевикладене та оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв`язку у сукупності, суд першої інстанції розглядаючи даний спір в межах заявлених позовних вимог, вважає позовні вимоги є необґрунтованими, безпідставними та недоведеними, у зв`язку із чим не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Вирішуючи питання щодо судових витрат згідно із вимогами ст. 141 ЦПК України, сплачений позивачем судовий збір відшкодуванню не підлягає.

З урахуванням вищенаведеного, керуючись ст.9, 41, ч.4 ст.55, ст.124 Конституції України, постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляду справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 року, ст.ст. 57, 60 Сімейного кодексу України, ст.ст. 10, 16, 368, 370, 372 ЦК України, ст.ст. 2-5, 7, 10-13, 76-82, 89, 95, 141, 247, 258, 259, 263-265, 272 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою власністю, – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: В.С. Шавула