Рішення № 82583603, 18.06.2019, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/3404/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" червня 2019 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі:

головуючої судді Яровенко Н. О.,

при секретарі Грінкевич А.І.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів,

в с т а н о в и в:

В березні 2018 року ОСОБА_4 , через свого представника - адвоката Черткова І.В., звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Позовні вимоги мотивує тим, що 14 лютого 2015 року відповідач заборгувала позивачу за борговою розпискою 19 000,00 дол. США, що згідно з курсом НБУ становить 513 000,00 грн. У розписці про отримання коштів відповідач зазначила, що зобов`язується повернути кошти в строк до 14 лютого 2017 року, однак, станом на день подачі позову до суду кошти не повернула. З метою врегулювання спору, відповідачу неодноразово були направлені усні пропозиції про повернення коштів, однак, остання не реагує на прохання позивача, що і стало підставою для звернення позивача до суду за захистом своїх прав.

В процесі розгляду справи, а саме в червні 2018 року представник позивача надав до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, в яких просив стягнути з відповідача на користь позивача 1 030 000,00 грн., гонорар адвоката в розмірі 5 000,00 грн. і судові витрати. Крім того, надав заяву про поновлення строку позовної давності.

В травні 2018 року представник відповідача, адвокат Чевгуз М.В., подав до суду відзив на позову на позовну заяву, з якого вбачається, що позовні вимоги відповідачем не визнаються виходячи з наступного. Так, договір позики та розписка про отримання коштів відповідачем не укладалися, вона не мала наміру вчиняти зазначений правочин, брати на себе відповідне коло прав та обов`язків, зазначену в позові суму коштів не отримувала, а про існування договору та розписки дізналася з ухвали про відкриття провадження у справі. У вказаних документах міститься підроблений підпис відповідача, оскільки він вчинений не нею. Вказує на те, що п. 2 договору містить ознаки цільового спрямування позики, що не передбачено ЦК України, а саме зняття обтяження з квартири за договором іпотеки, вартість якого не може відповідати 19 000,00 дол. США, оскільки середня вартість державної реєстрації припинення іпотеки, обтяження нерухомого майна нотаріусом у м. Києві становить в середньому становить від 1 000,00 до 2 500,00 грн. Також зауважує, що зобов`язання відповідача перед іпотекодавцем було виконано в 2010 році, тобто за 5 років до зазначеної договором дати укладення договору позики між позивачем та відповідачем. Крім того, надав заяву про застосування строку позовної давності та просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

В липні 2018 року представник позивача надав до суду відзив на позов (з урахуванням збільшення розміру позовних вимог), в яких виклав думку, аналогічну у відзиві на позов.

Ухвалою суду від 24 травня 2018 року заяву представника відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження задоволено.

Ухвалою суду від 17 липня 2018 року клопотання представника позивача про розстрочення сплати судового збору задоволено.

Ухвалою суду від 17 липня 2018 року клопотання представника відповідача про призначення судової почеркознавчої експертизи задоволено, провадження у справі зупинено.

Ухвалою суду від 28 січня 2018 року провадження у справі поновлено.

Ухвалою суду від 16 травня 2019 року позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики залишено без руху.

В березні 2019 року представник відповідача подав до суду зустрічний позов, в якому вказує на те, що відповідно до рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 липня 2014 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 , яка є родичкою ОСОБА_4 , стягнуто борг за договором позики в розмірі 205 020,00 грн., що на дату стягнення становило 18 000,00 дол. США. ОСОБА_2 написала спірну розписку від 21 листопада 2013 року на користь ОСОБА_4 під тиском ОСОБА_5 задля забезпечення на виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 липня 2014 року на користь ОСОБА_5 , тобто ОСОБА_2 фактично не отримувала коштів в розмірі 19 000,00 дол. США, а отже ОСОБА_2 не мала волевиявлення вчиняти правочин - укладення договору позики. Також зазначає, що у ОСОБА_2 відсутній оригінал боргових документів, а тому наявні всі підстави для визнання договору позики від 21 листопада 2013 року та договору позики від 14 лютого 2015 року, а також розписки про отримання коштів від 14 лютого 2015 року, а тому просить правочини, укладені між сторонами, визнати недійсними.

В березні 2019 року представник ОСОБА_4 , адвокат Чертков І.С. подав до суду відзив на зустрічний позов, в якому зазначає, що зустрічні позовні вимоги ними не визнаються, оскільки ОСОБА_2 раніше притягувалася до кримінальної відповідальності за шахрайство та отримала умовний термін. Аналогічним способом ОСОБА_2 увійшла в довіру ОСОБА_5 та заволоділа валютними коштами в сумі 18 000,00 дол. США, в зв`язку з чим відносно неї відкрито декілька кримінальних проваджень.

В судовому засіданні представник позивача за первісним позовом позовні вимоги підтримує, просить їх задовольнити, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 грошові кошти за договором позики сумі 1 030 000,00 грн., гонорар адвоката в розмірі 5 000,00 грн. і судові витрати, в задоволенні зустрічного позову просить відмовити в повному обсязі.

Відповідач та її представник за первісним позовом в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_4 не визнають, просять відмовити в задоволенні позову, зустрічний позов просять задовольнити, визнати недійсним договір позики від 14 лютого 2015 року, розписки від 14 лютого 2015 року та від 21 листопада 2013 року.

Суд, вислухавши представника позивача за первісним позовом, відповідача та її представника за первісним позовом, дослідивши матеріал справи, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з пояснень та матеріалів справи, що 14 лютого 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір позики. За умовами даного договору ОСОБА_4 надана ОСОБА_2 безпроцентну грошову позику в розмірі 19000 доларів США строком на два роки, тобто до 14.02.2017 року. На підтвердження даного факту позивачем надано копію договору позики та копію розписки про отримання ОСОБА_2 суми боргу (а.с.9,10).

Станом на сьогоднішній день вказані зобов`язання відповідача залишаються невиконані.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні ( позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, які були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Отже за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвічує факт отримання певної грошової суми позичальником в борг і зобов`язанням повернути цю суму.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Таким чином, істотними умовами договору позики є зобов`язання позичальника повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів, які були ним отримані за договором, та строк повернення отриманих коштів.

Згідно ч. 1 ст. 1049ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначенні родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцять днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Заперечуючи проти позову відповідач ОСОБА_2 пояснила, що вона коштів за даним договором позики не отримувала, договору не підписувала. В обґрунтування своїх заперечень подала до суду клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи з метою встановлення того факту, чи підписувала вона спірний договір та розписку.

Судом задоволено клопотання відповідача та призначено судову почеркознавчу експертизу та зобов`язано позивача ОСОБА_4 надати експертам оригінали спірного договору позики від 14.02.2015 року та розписку про отримання коштів від 14.02.2015 року. Призначена експертиза не була проведена, оскільки, позивач не надав експертами оригінали спірних документів.

Відповідно до ч.6 ст. 95 ЦПК України, якщо подано копію(електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такій доказ не береться судом до уваги.

На вимогу суду представником позивача в судовому засіданні не було надано оригіналів спірних документів. В судовому засіданні з пояснень представника позивача встановлено, що у позивача відсутні оригінали спірних документів.

З врахуванням викладеного, суд вважає за необхідне відмовити у стягненні боргу за договором позики від 14.02.2015 року та розписки про отримання коштів від 14.02.2015 року, оскільки доказ, яким позивач обґрунтовує свої вимоги в цій частині не поданий до суду в оригіналі та сторона відповідача ставить під сумнів відповідність поданої копії договору позики від 14.02.2015 року та розписки про отримання коштів від 14.02.2015 року оригіналу.

Крім цього, згідно з розпискою від 21.11.2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_4 суму 19000 доларів США , яку зобов`язалась повернути протягом чотирьох календарних днів. На підтвердження даного факту позивачем надана копія вказаної розписка, яка міститься в матеріалах справи (а.с.68).

Предметом судового розгляду є стягнення грошових коштів за розпискою.

В ході розгляду справи відповідачем не заперечувався факт написання такої розписки, але заперечувала факт отримання грошей.

Визначаючи характер правовідносин між сторонами та, беручи до уваги зміст розписки, суд приходить до висновку, що між сторонами було укладено договір позики, за яким обов`язок відповідача повернути позивачеві грошові кошти, зазначен в розписці. У матеріалах справи відсутні дані щодо виконання відповідачем обов`язку повернення коштів.

Заперечуючи проти позову в цій частині відповідач просить суд застосувати строки позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта ст. 256 ЦК України).

Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Якщо умовами договору встановлено обов`язок боржника повернути борг, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, в тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

При вирішенні даного спору, суд, враховуючи наявність заяви представника відповідача ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності, приходить до висновку, що ОСОБА_4 звернулась до суду з вимогою про стягнення заборгованості за розпискою від 21.11.2013 року лише 21.06.2018 року.

За вказаних обставин, суд приходить до висновку, що право на позов про стягнення суми боргу за договором позики виникло в позивача 26.11.2013 року - наступного дня після порушення боржником зобов`язання, проте позивач звернувся до суду з позовом лише 21.06.2018, тобто зі спливом позовної давності, установленої нормами статті 257 ЦК України.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

З огляду на викладене, та враховуючи, що суд прийшов до висновку про те, що строк позовної давності за вимогою по розписці від 21.11.2013 року минув, позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 не підлягають задоволенню.

Що стосується зустрічного позову, то слід зазначити наступне.

Згідно статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 203 ЦК України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6).

Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

У разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна (пункт 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Позивач за зустрічним позовом вказує, що розписка від 21.11.2013 року складені нею під тиском, натомість будь-яких доказів про те, що вона підписувала та складала вказані вище документи під тиском, немає.

Що стосується договір позики від 14.02.2015 року, розписка про отримання коштів від 14.02.2015 року, то позивач за зустрічним позовом під час слухання справи по суті зауважила, що вона їх не підписувала, але просить суд визнати їх недійсними відповідно до ст. 231 ЦК України. Під час розгляду справи ОСОБА_2 не надала жодного доказу, що договір та розписка від 14.02.2015 року були нею складені під тиском.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до положень ст.141 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання розподілу судових витрат, оскільки судом ухвалене рішення про відмову у задоволенні як первісного, так і зустрічного позовів в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203, 215, 231, 253, 256, 261,267,638,1049 ЦК України, ст. 2, 3, 4, 5, 10-13, 18, 23, 76-81, 89, 95, 141, 258, 259, 264-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд,

у х в а л и в:

В позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовити.

В зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 24 червня 2019 року.

Дані сторін:

Позивач: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 .

Суддя Н.О.Яровенко