Рішення № 82494241, 20.06.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1849/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДМС України в Одеській області, в якому просить:

- визнати протиправним і скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №54 від 20.03.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у 2019 році він звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні. 25.03.2019 року позивач отримав повідомлення №5/1-54 від 20.03.2019 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №54 від 20.03.2019 року, у відповідності з яким, на підставі п.6 статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вказав, що при зверненні до органу ДМС, він зазначив той факт, що переслідування зазнавав його брат, який був перекладачем на військовій базі американців, а сам позивач може зазнати переслідування як член родини, особа, яка допомагає міжнародним спільнотам. Позивач зазначив, що відповідач не надав належної оцінки даному факту, що призвело до прийняття неправомірного рішення.

Позивач вважає рішення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області необгрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Позивач зазначив, що він має об`єктивні побоювання за своє життя та здоров`я, та не підпадає під визначення, перелічені в п.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, на який відповідач посилається.

Позивач вважав, що зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву та виконав всі умови щодо звернення до міграційного органу.

Позивач вказав, що інформація по країні походження свідчить про об`єктивні побоювання стосовно його повернення до країни походження, та, крім того, спростовує інформацію, використану відповідачем, у якості обґрунтування відмови. Це свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце формальний підхід до розгляду справи.

Ухвалою судді від 03.04.2019 року відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче засідання на 18.04.2019 року о 15 год. 30 хв.

Ухвалою від 03.04.2019 року суд витребував з ГУ ДМС України в Одеській області належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 .

Ухвалою від 16.05.2019 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 31 травня 2019 року о 10 год. 00 хв.

Позивач у судове засідання, призначене на 31.05.2019 року на 10:00 год., не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином та своєчасно, судова повістка повернута до суду з незалежних від суду причин, тому згідно ч.11 ст.126 КАС України вважається, що повістка вручена позивачу належним чином.

31.05.2019 року через канцелярію суду від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов до висновку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у порядку письмового провадження без фіксування судового засідання технічними засобами, що передбачено ч. 4 ст. 229 КАС України.

18.04.2019 року через канцелярію суду представник відповідача надав письмовий відзив, відповідно до якого останній заперечує проти задоволення позову.

Представник відповідача вказав, що 12.10.2018 року позивач вибув з Афганістану до Російської Федерації авіарейсом Кабул (Афганістан) - Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленої візи до Російської Федерації (мета поїздки - відвідування чемпіонату світу з футболу). В м. Москві проживав протягом 4 місяців в найманому житлі, за міжнародним захистом в РФ не звертався. У січні 2019 року позивач вибув автомобільним транспортом з м. Москви в напрямку російсько-українського кордону. Державний кордон України перетнув нелегально, поза пунктом пропуску. 04.03.2019 року позивач вперше звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Представник відповідача вказав, що позивач з січня 2019 року до моменту звернення (04.03.2019 року - близько двох місяців) не звертався за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області та більш того, весь цей період часу перебував на території України у якості нелегального мігранта. Цим самим позивач порушив вимоги ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Виїзд з країни громадянської належності, зі слів позивача, відбувся через погрози з боку представників радикального угрупування «Талібан». Зі слів особи, йому та його рідному брату Амінулла, який працював перекладачем на американській військовій базі з 2017 року, почали надходити погрози з боку талібів по телефону та шляхом надсилання листів з погрозами. Позивач повідомив, що через вказані погрози за допомогою посередників він виїхав в РФ, а звідки переїхав до України. Під час перебування на території РФ позивач дізнався, що його брат виїхав до США, водночас в РФ позивач за міжнародним захистом не звертався, а вирішив нелегальним шляхом виїхати до України за допомогою посередника.

Представник відповідача зазначив, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Так, під час звернень за набуттям міжнародного захисту позивач чітко зазначив, що на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або належності до певної соціальної групи. Також по відношенню до позивача не застосовувалися тортури, фізичне насилля або нелюдське поводження. Ані позивач, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами.

Представник відповідача вказав, що позивач не надав жодних документальних доказів та не навів жодних обґрунтованих усних тверджень стосовно можливої небезпеки, яка може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. При цьому, він вказує різні подробиці стосовно періодичності погроз, плутається в даних стосовно працевлаштування рідного брата, характеру та обставин ймовірної небезпеки, яка може очікувати на нього у випадку повернення на ОСОБА_2 . В твердженнях позивача з вищезазначеного приводу міститься низка розбіжностей, які він не зміг належним чином обґрунтувати, що суттєво знижує рівень довіри до його заяви в цілому.

З аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме: у нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також представник відповідача зазначив, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянської належності позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п.13 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Ані позивач, ані його близькі родичі також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме: насильницьких зникнень, викрадань, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення.

З урахуванням вищезазначеного, подібне звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказує на інші причини звернення (економічні, пошуки кращого життя тощо, бажання незаконного працевлаштування), аніж побоювання зазнати переслідувань в країні громадянської належності.

Представник відповідача вважав, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20.03.2019 року №54 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймався з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Дослідивши в письмовому провадженні наявні в матеріалах справи докази, суд встановив наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2019OD0039 (а.с. 55-178), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, уродженцем провінції Хост, р-н Марказ, за національністю – пуштун, за віросповіданням – мусульманин (суніт).

Позивач навчався у ліцеї “ ОСОБА_3 ” в провінції Хост, район Марказ до 2014 року.

З березня 2015 року по грудень 2016 року позивач працював викладачем в ліцеї «Шахід Матіула» (Афганістан, пров. Хост, р-н Марказ), де викладав мову пушту, математику, точні науки, фізичну культуру. Також, позивач одночасно працював з 2016 року по 2018 рік постачальником овочів та фруктів, які вирощував батько для продажу, на ринку та в «Мір Афзаль Маркет».

12.10.2018 року позивач вибув з Афганістану до Російської Федерації авіарейсом м. Кабул (Афганістан) – м. Дубай (ОАЕ) – м. Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленої візи до Російської Федерації (мета поїздки - відвідування чемпіонату світу з футболу). В м. Москві проживав протягом 4 місяців в найманому житлі, за міжнародним захистом в РФ не звертався. 28 січня 2019 року позивач вибув автомобільним транспортом з м. Москви в напрямку російсько-українського кордону. Державний кордон України перетнув нелегально, поза пунктом пропуску.

04 березня 2019 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області (а.с. 70-73), а 11.03.2019 року подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 95-99).

20.03.2019 року за результатами розгляду заяви та особової справи №2019OD0039 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі №2019OD0039 щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 156-162).

Наказом заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №54 від 20.03.202019 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", відповідно до п.п. 4, 6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та п.п. 4.3, 4.4 Правил наказу МВС від 07.09.2011 року №649, приймаючи до уваги письмовий висновок провідного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області, стосовно матеріалів особової справи №2019OD0039 громадянина Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , наказано відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 167).

25.03.2019 року позивач отримала повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №5/1-54 від 20.03.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі наказу заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №54 від 20.03.2019 року (а.с. 168-170).

Відповідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні громадської належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Афганістану, позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів.

Усе обґрунтування наявності побоювань позивача полягає у погрозах з боку представників радикального угрупування «Талібан». Зі слів особи, йому та його рідному брату Амінулла, який працював перекладачем на американській військовій базі з 2017 року, почали надходити погрози з боку талібів по телефону та шляхом надсилання листів з погрозами.

Однак таких листів з погрозами позивач ані міграційному органу, ані суду не надав.

Суд вважає необхідним зазначити, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, під час звернень за набуттям міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначив, що на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або належності до певної соціальної групи (арк. 6 протоколу співбесіди від 13.03.2019 року). Також, по відношенню до заявника не застосовувалися тортури, фізичне насилля або нелюдське поводження (арк. 6 протоколу співбесіди від 13.03.2019 року). ОСОБА_4 заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами (арк. 4 анкети від 11.03.2019 року).

Також з матеріалів особової справи позивача вбачається, що заявник надав різну інформацію щодо власного працевлаштування під час проживання в Афганістані, а саме:

- в заяві від 04.03.2019 року (арк. 1) він повідомив, що не працював в країні громадянської належності, водночас в ході опитування повідомив, що займався викладацькою діяльністю у школі та періодично возив рідного брата на військову базу (арк. 6 співбесіди від 13.03.2019 року);

- щодо працевлаштування рідного брата Амінулла, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту шукач захисту розповів, що протягом 6 років останній працював на військовій базі НАТО в Афганістані (арк. 2 заяви). В ході подальшого опитування заявник повідомив, що брат працював перекладачем на американській військовій базі в провінції Хост (арк. 4 анкети від 04.03.2019 року; арк. 5 співбесіди від 13.03.2019 року), у якості документального доказу працевлаштування рідного брата надав копію листа-підтримку від консультанту національної поліції Афганістану (Afghan National Police, ANP) разом із перекладом на особу «Aminullah Sabah», лист датований 25.09.2007 року. Підтвердити або спростувати автентичність наданого листа та його відношення до рідного брата особи не є можливим, в ході додаткового опитування виявлені розбіжності заявник пояснити не зміг, змістом наданого листа взагалі не володіє (арк. 4 співбесіди від 20.03.2019 року);

- заявник повідомив різну інформацію стосовно отриманих погроз та подальшого пов`язаного з цим виїзду з Афганістану. В ході першого опитування він зазначив, що останній раз йому погрожували у липні 2018 року (арк. 7 співбесіди від 13.03.2019 року), в ході подальшої співбесіди зазначив іншу дату отримання погрози, а саме 06.09.2018 року, після чого наступного дня відбувся виїзд особи до м. Кабул (арк. 2 співбесіди 20.03.2019 року);

- заявник надав відмінну інформацію стосовно характеру та змісту отриманих погроз. Так, в ході анкетування заявник повідомив, що представники «Талібану» нібито 3 рази погрожували йому в телефонному режимі, багато разів він отримував повідомлення з погрозами на мобільний телефон та одного разу йому підкинули лист з погрозами (арк. 4 анкети від 04.03.2019 року). В ході подальшого опитування шукач захисту розповів, що отримував лише телефонні дзвінки з погрозами з боку талібів, пояснити виявлені розбіжності щодо кількості таких погроз пояснити не зміг (арк. 1, 2 співбесіди від 20.03.2019 року);

- з заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту випливає, що виїзд особи з Афганістану здійснений з метою врятувати власне життя (арк. 2 заяви від 04.03.2019 року). Водночас, в ході подальшого опитування було встановлено, що заявник легально вибув з Афганістану до РФ з метою відвідання чемпіонату світу з футболу, на території РФ перебував протягом 4-х місяців, при цьому за міжнародним захистом до відповідних державних органів РФ не звертався (арк. 8, 9 співбесіди від 13.03.2019 року). Шукач захисту не навів істотних обґрунтувань неможливості звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, яка приєдналась до відповідної Конвенції 1951 року та Протоколу від 1967 року.

Так, заявник не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Зокрема, йому невідома інформація стосовно обставини його можливого розшуку з боку представників «Талібану» (арк. 12 співбесіди від 11.03.2019 року), заявник не отримував повторних погроз після виїзду до м. Кабул, (арк. 2 співбесіди від 20.03.2019 року). Натомість, як вбачається з матеріалів особової справи шукача захисту, його родина залишилася проживати в провінції Хост (Афганістан) та не зазнає ніяких проблем з проживанням (арк. 5 співбесіди від 13.03.2019 року).

В матеріалами особової справи відсутня інформація стосовно можливих утисків або переслідування позивача. Додатково встановлено, що основоположні права та свободи заявника не порушувалися на території країни громадянської належності (арк. 7 співбесіди від 11.03.2019 року), ані він, ані його близькі родичі ніколи не були жертвами насильницьких зникнень або викрадень на Батьківщині, також заявника ніколи не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм на території Афганістану (арк. 7 співбесіди від 11.03.2019 року).

Суд також враховує, що позивач 12.10.2018 року вибув з Афганістану до Російської Федерації авіарейсом м. Кабул (Афганістан) – м. Дубай (ОАЕ) – м. Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Афганістану та оформленої візи до Російської Федерації (мета поїздки - відвідування чемпіонату світу з футболу), де легально перебувала протягом 4-х місяців, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивач знаходився в третій безпечній країні та не звернулася за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

Російська Федерація, в свою чергу, підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, оскільки:

- має дотримуватись міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання);

- має дотримуватись міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації);

- має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.

Крім цього, наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до ч.22 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” підтверджується постановами Верховного Суду від 26.09.2018 року по справі №815/6623/15, від 02.10.2018 року по справі №826/880/17, від 18.10.2018 року по справі №826/16199/18.

Таким чином, у разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині позивач мав звернутись за захистом на території Російської Федерації, приймаючи до уваги той факт, що він потрапив до вказаної країни легально.

Також судом встановлено, що потрапивши на територію України у січні 2019 року, позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 04 березня 2019 року, тобто більше ніж через місяць.

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Тобто, позивач не відповідає критеріям поняття “біженець”, а згідно з п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, і він є правомірним.

З урахуванням встановлених судом обставин суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ прийнято: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку, тобто відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, а тому в їх задоволенні належить відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, ч.9 ст.205, ч.4 ст.229, ст.ст. 241-246, п.15.5 ч.1 розділу VII КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДМС України в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384), про визнання протиправним і скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №54 від 20.03.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд з одночасною подачею копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.В. Андрухів

.