Постанова № 82483714, 18.06.2019, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/806/19Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 351000000 Позарецька С. М. Доповідач в апеляційній інстанції Сіренко Ю. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2019 року

м. Черкаси

Апеляційний суд Черкаської області в складі колегії суддів:

Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.

секретар: Попова М.В.

учасника справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ,

відповідач - Російська Федерація,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Позарецької С.М., у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, повний текст рішення складений 11 квітня 2019 року, -

в с т а н о в и в:

У січні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди.

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Разом з сином, вони зареєстровані та проживали в АДРЕСА_2 .

З 2013 року син відвідував дитячий садок, але внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, вона була вимушена разом із сином з 08 травня 2014 року залишити окуповану частину території Луганської області та переселитись у м. Очаків Миколаївської області, а згодом у м. Черкаси 03 серпня 2015 року за адресою: АДРЕСА_3 . На даний час вони проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 грудня 2018 року встановлено юридичний факт того, що вимушене переселення її сина ОСОБА_2 в травні 2014 року з території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

З даного рішення вбачається, що результатом збройної агресії РФ для сина стала втрата права розпоряджатися та користуватися належним їм житлом, можливості проживати у рідному місті, навчатися у звичному для психологічного здоров`я спосіб. Після окупації частини Луганської області РФ з ними, під впливом російської пропаганди, припинили спілкування деякі знайомі та друзі, порушено його налагоджений звичний спосіб життя, гостро стало питання з приводу житла та фінансів, що позначилось на його моральному та фізичному стані.

Внаслідок збройної агресії РФ проти України, задля уникнення загрози життю, здоров?я, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії РФ, їхнє вимушене переселення із окупованої частини території Луганської області - селише Ясенівське, разом із сином ОСОБА_2 , де у них була своя квартира, усталений побут життя, коло спілкування - йому була завдана матеріальна та моральна шкода.

Внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області синові було завдано істотної шкоди у розмірі 270 439 грн. (8528 євро), яка виникла внаслідок того, що кошти, які вони могли отримати від оренди квартири йшли б на його утримання, розвиток, навчання та складаються з: 42000+27600+87500=157100грн. (4954євро): оренда квартири за адресою: АДРЕСА_4 - 42 000грн.; оренда квартири за адресою: АДРЕСА_3 - 27 600грн.; оренда квартири за адресою: АДРЕСА_1 - 87 500грн.

Упущена вигода, яку складають неотримані доходи від передачі квартири у будинку АДРЕСА_2 в оренду за період з 08 травня 2014 року по 02 січня 2019 року становить 113 339грн. (3574євро).

Крім цього, син позбавлений можливості володіти, користуватися та розпоряджатися квартирою АДРЕСА_2 , що завдає йому як моральної, так і матеріальної шкоди у вигляді недоотриманих доходів, які б позивач могла б реально одержати за звичайних обставин та, які б пішли на його утримання, якби його право власності на це нерухоме майно не було порушене. Вказана квартира на праві власності належить ОСОБА_3 (батькові дитини).

В позовній заяві також вказано, що враховуючи характер та обсяг завданих позивачеві моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій РФ, а також почуття безпорадності та розчарування, які вона відчуває роками через неможливість користуватись належним їй житлом, працювати на своїй роботі, спілкуватися з близькими, вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну їй моральну шкоду у сумі 1 631 500 грн., яка на день пред?явлення позову до суду за курсом НБУ є еквівалентом 50 000 євро.

Враховуючи вищевикладене, просила стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_4 2 853 900 грн. моральної шкоди, що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ складає 90 000 євро.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 8 січня 2019 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог Службу у справах дітей Черкаської міської ради.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні належні, допустимі та переконливі докази для задоволення позову. Не доведено факт належності нерухомого майна на праві власності малолітньому ОСОБА_2 та відповідно порушення його права власності щодо користування та розпорядження таким майном. Також, жодним чином не підтверджено порушення його права щодо спілкування з родичами. Безпідставними є доводи позивача, в частині завданої малолітній дитині матеріальної шкоди у вигляді упущеної вигоди, що, на думку позивача, складається з неотриманих доходів від передачі квартири в оренду, які могли бути витрачені на його утримання та розвиток.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги посилається на те, що судом не взято до уваги ч.1 ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» відповідно до якої Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Тобто, суд не мав обмежувати дію норм Законів України, а саме ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та ч.6 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Судом першої інстанції не було в повній мірі досліджено зміст норм ч.1 ст. 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право», яка передбачає відсильний характер на інші закони, в разі наявності таких.

Також, для об`єктивного розуміння та встановлення моральної шкоди, судом не було з`ясовано зміст поняття «внутрішньо переміщена особа». Так, аналіз ч.1 ст. 1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» дає підстави вважати, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, зокрема, може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

Також вказує, що Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, а тому у неї відсутній судовий імунітет.

Судом також не враховано, що підставою яка підтверджує завдання моральної та майнових збитків було рішення Придніпровського районного суду м.Черкаси від 26 грудня 2018 року, яким встановлено юридичний факт, що вимушене переселення позивача у травні 2014 року відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації частини Луганської області України.

Крім того, скаржник зазначає, що судом не врахована практика інших судів України.

Учасники справи не скористалися своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає до залишення без задоволення, виходячи із наступного.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у стягненні моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні належні, допустимі та переконливі докази. Також суд виходив з того, що позивачем не доведено факт належності нерухомого майна на праві власності малолітньому ОСОБА_2 та, відповідно, порушення його права власності щодо користування та розпорядження таким майном. Жодним чином не підтверджено порушення його права щодо спілкування з родичами. Безпідставними є доводи позивача в частині завданої малолітній дитині матеріальної шкоди у вигляді упущеної вигоди, яка, як зазначено, складається з неотриманих доходів від передачі квартири в оренду, а також неотримання коштів, отриманих від здачі квартири в оренду, - на його утримання, розвиток та навчання.

Колегія суддів погоджується з даними висновками суду першої інстанції.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є матір?ю ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с.5).

Рішенням Придніпровського райсуду м. Черкаси від 26 грудня 2018 року встановлено юридичний факт вимушеного переселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 у травні 2014 року з окупованої території Луганської області України, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України (а.с. 38-44).

Відповідно до довідки (дублікат) від 10 вересня 2018 року № 2770 ОСОБА_2 взято на облік внутрішньо переміщеної особи (а.с.6). Вказано фактичне місце проживання /перебування - АДРЕСА_1 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчудження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 19 грудня 2017 року вбачається, що ОСОБА_3 , який є батьком ОСОБА_2 , належить на праві приватної власності нерухоме майно, а саме квартира за адресою: АДРЕСА_2 . ( а.с.7).

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

З дублікату довідки від 10 вересня 2018 року № 2770 та рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 грудня 2018 року вбачається, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України, ОСОБА_2 набув статусу внутрішньо переміщеної особи.

Моральна шкода - це негативні наслідки (втрати) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв`язку з посяганням на її права та інтереси.

Згідно з положенням частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 2005 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають встановленню: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача.

Суд, зокрема повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до частини 2 статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, ОСОБА_1 вказувала, що враховуючи характер та обсяг завданих їй моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій РФ, а також почуття безпорадності та розчарування, які вона відчуває роками через неможливість користуватись належним їй житлом, працювати на своїй роботі, спілкуватися з близькими, вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну їй моральну шкоду у сумі 1 631 500грн., яка на день пред?явлення позову до суду за курсом НБУ є еквівалентом 50 000 євро.

Також, вказувала, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України її син позбавлений можливості володіти, користуватися та розпоряджатися квартирою АДРЕСА_2 , що завдає йому як моральної, так і матеріальної шкоди у вигляді недоотриманих доходів, які б позивач могла б реально одержати за звичайних обставин та, які б пішли на його утримання, якби його право власності на це нерухоме майно не було порушене.

Позивач, посилаючись на статтю 60 СК України, вважає квартиру, яка зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_3 (батько ОСОБА_2 ), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю подружжя, що не узгоджується з обставинами справи, оскільки як вбачається з інформаційної довідки, підставою виникнення права власності є свідоцтво про право власності від 4 вересня 2008 року видане виконкомом Ясенівської селищної ради Луганської області згідно розпорядження від 4 вересня 2008 року №27, а тому вказана обставина не доведена позивачем.

Зазначала, що в зв`язку з вимушеним переселенням пов`язаним із окупацією території України нею понесені витрати на оренду житла, однак належних та допустимих доказів які б підтверджували оренду житла надано не було.

Частиною 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Вказаною нормою закріплений принцип судового імунітету держави, основою якого є державний суверенітет і принцип рівності держав ("par in parem non habet imperum"- "рівний над рівними не має влади») і встановлено такі види імунітету держави : 1) імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи; 2) імунітет від попереднього забезпечення позову (майно іноземної держави не може бути предметом забезпечення позову); 3) імунітет від виконання судового рішення (майно іноземної держави не може бути предметом стягнення в порядку примусового виконання судового рішення).

Вчинення по відношенню до іноземної держави таких процесуальних дій, як пред`явлення позову, залучення її до участі у справі, як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на таке майно, є можливим лише за наявності згоди компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене міжнародним договором України або законом України.

В даній справі згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі, як відповідача відсутня.

Частиною 4 статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та частиною 6 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадянам та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідальною за шкоду Російську Федерацію лише встановлює того хто має відповідати, однак не змінює принцип судового імунітету визначений Законом України «Про міжнародне приватне право» та не змінює визначені правила, в зв`язку з чим посилання скаржника на вказані норми та постанови Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі 906/594/16 та від 11 листопада 2018 року у справі 826/19172/16 є безпідставним, оскільки у вказаних постановах йдеться про застосування нормативних актів у разі неузгодженості між їх нормами.

Колегія суддів вважає, необґрунтованими є посилання скаржника на рішення районних, міських, міськрайонних та апеляційних судів в аналогічних справах, оскільки при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. (ч.4 ст.263 ЦПК України).

Частиною 1 статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обгрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер, не відповідають обставинам справи, зводяться до невірного трактування норм матеріального права і правильності висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2019 року у даній справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Судді Н.І. Гончар

Ю.В. Сіренко

Т.Л. Фетісова