Рішення № 82462439, 19.06.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№1.380.2019.002786

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 червня 2019 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі :

головуючого судді Гулкевич І.З.

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови, -

в с т а н о в и в:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 07.05.2018 року, винесену державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Батюк М.В. в рамках виконавчого провадження №54290113.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що відповідно до ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. Тобто, підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми. 07.05.2018 державним виконавцем повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі п.1 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження». Отже, оскільки фактично за виконавчим листом не стягнуто кошти, у державного виконавця були відсутні підстави для стягнення з боржника виконавчого збору, визначеного у постанові від 07.05.2018 про стягнення виконавчого збору у розмірі 1473761,70 грн. в межах виконавчого провадження № 54290113, а постанова про стягнення виконавчого збору підлягає визнанню протиправною та скасуванню.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд справи у письмовому провадженні, позовні вимоги підтримує в повному обсягу.

Копія ухвали про відкриття провадження надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Відповідач своє право на надсилання відзиву по справі не використав, причин неможливості надання відзиву та доказів суду не повідомив.

Згідно ч.2. ст.175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Станом на день прийняття рішення у справі відповідач не надав суду жодних заперечень на позов та доказів, на підтвердження своїх доводів.

З огляду на наведене, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин, судом кваліфіковано як визнання позову згідно ч. 4 ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вищевикладені приписи КАС України суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд всебічно і повно з`ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору встановив наступне.

13.11.2015 р рішенням Деснянського районного суду м. Києва у справі №754/13183/15-ц позов Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» було задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №015/01-03-2-0/38 від 20.08.2014 р в розмірі 2 656 968,81 грн; заборгованість за кредитним договором №010/01-03-2-0/39 від 20.08.2014 р в розмірі 14 737 617,01 грн.

17 грудня 2015 року Деснянським районним судом м. Києва видано виконавчий лист №2-5535/15 про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №010/01-03-2-0/39 від 20.08.2014 в розмірі 14737617,01 грн.

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Батюк М.В. від 20.0.2017 р. відкрито виконавче провадження ВП №54290113 з виконання виконавчого листа №2-5535/15, виданого Деснянським районним судом м. Києва 17.12.2015 р.

19 березня 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» було подано заяву про повернення виконавчого документа без виконання.

07 травня 2018 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Батюк М.В. прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві з підстав п.1 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Того ж дня 07 травня 2018 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Батюк М.В. було прийнято постанову ВП №54290113 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 1473761,70 грн.

Позивач не погоджуючись із постановою про стягнення виконавчого збору звернувся із даним позовом до суду.

При прийнятті рішення суд керувався наступним.

Правовідносини, що виникли між сторонами регулюються Конституцією України та Законом України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 (далі-Закон № 1404-VІІІ).

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII), визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ч.1 ст.40 Закону №1404-VIII у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, не стягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Частиною 3 ст. 40 Закону №1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Пунктом 3 ч.1 ст.37 Закону №1404-VIII визначено, що виконавче провадження припиняється якщо стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення.

Отже, за Законом №1404-VIII виконавчий збір підлягає стягненню в порядку та розмірі, визначеному цим Законом, який в даному випадку, обумовлює можливість винесення постанови про стягнення виконавчого збору після закінчення виконавчого провадження в порядку статті 39 Закону чи повернення виконавчого документа згідно зі ст. 37 Закону.

Відповідно до ст.27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Згідно зі ст.27 Закону №1404-VIII, розділу VІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5, виконавчий збір стягується на підставі постанови, яка виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 Закону в розмірі 10 % від суми, що фактично стягнута, повернута стягувачу.

Аналізуючи наведене вище слід дійти висновку, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, та виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум.

Системний аналіз наведених норм Закону №1404-VIII дає можливість зробити висновок про те, що обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. Крім того, законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми; розмір виконавчого збору вираховується також з фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

Відповідно до п. 20 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.

Отже, відповідно до вказаного пункту у постанові про повернення виконавчого документу стягувача, виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збору, тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується тільки з суми, яка фактично стягнута на користь стягувача.

При стягненні виконавчого збору відповідно до ч.3 ст. 40 Закону №1404, без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 28.02.2019 у справі № 819/1116/17.

З матеріалів справи встановлено, що державним виконавцем не було здійснено дій з примусового виконання рішення про стягнення з боржника на користь стягувача присудженої суми за виконавчим листом №2-5535/15 від 17.12.2015 року, кошти за вказаним виконавчим документом відповідачем не стягувались.

Враховуючи викладене, у державного виконавця були відсутні підстави для стягнення виконавчого збору в тому розмірі, який визначений у постанові від 07.05.2018 року про стягнення виконавчого збору, тому така постанова не відповідає вимогам статті 27 Закону № 1404-VIII.

Таким чином, суд вважає, що постанова державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Батюк М.В. від 07.05.2018 р №54290113 про стягнення з боржника ОСОБА_1 на суму 1473761,70 грн є протиправною, а тому, її необхідно скасувати.

Згідно ч. 4 ст. 175 Кодексу адміністративного судочинства України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п`ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.

Зазначена стаття визначає, як розподіляються обов`язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі, та передбачає активну роль суду у процесі доказування та спрямована на забезпечення повного з`ясування обставин у справі на основі поєднання принципів змагальності та офіційності.

Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов`язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.

Презумпція винуватості суб`єкта владних повноважень-відповідача означає припущення, що повідомлені позивачем обставини у справі про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів.

Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Відповідно до статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За таких обставин, беручи до уваги надані позивачем докази в їх сукупності та враховуючи, що правомірність своїх дій відповідачем не доведена, суд дійшов висновку про обґрунтованість пред`явленого позову та про задоволення позовних вимог позивача в повному обсязі.

Суд наголошує, що відповідач відзив на позовну заяву у строк, встановлений судом, не подав та про причини не подання відзиву суд не повідомив, а тому відповідно до приписів ч.4 с.159 КАС України судом ці дії кваліфікуються як фактичне визнання позову.

Судові витрати відповідно до ст. 139 КАС України належить стягнути на користь ОСОБА_1 з Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області за рахунок бюджетних асигнувань.

Керуючись ст.ст. 72, 73, 242-246, 250, 271, 287 КАС України, суд, -

в и р і ш и в :

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Батюк М.В. про стягнення виконавчого збору від 07.05.2018 року № 54290113.

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (79000, м. Львів, пл. Шашкевича,1; ЄДРПОУ 34942940) за рахунок бюджетних асигнувань судовий збір в сумі 9 605 (дев`ять тисяч шістсот п`ять) грн.

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 287 КАС України, протягом десяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Гулкевич І.З.