Рішення № 82402024, 14.06.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2019 року Справа № 160/4208/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сліпець Н.Є. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

08.05.2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення пенсійних виплат, починаючи з 01 вересня 2018 року;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату раніше призначеної пенсії та здійснити виплату заборгованості за час затримки виплати, починаючи з 01 вересня 2018 року;

- стягнути з відповідача судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що перебуває на пенсійному обліку в Покровському відділі обслуговування громадян (сервісний центр) та отримує пенсію за віком, однак з 01 вересня 2018 року з підстав відсутності у пенсійній справі довідки про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи, їй було припинено виплату пенсії. Однак, позивач вважає, що відповідач діяв всупереч чинному законодавству, приймаючи рішення про припинення виплати пенсії, оскільки первинне призначення пенсії відбувалось згідно із Законом України «Про загальнообов`язкове держане пенсійне страхування», крім того були відсутні підстави, передбачені ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове держане пенсійне страхування» для такого припинення виплати пенсії. В обґрунтування своєї позиції також посилається на рішення Конституційного Суду України, практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

13.05.2019 року ухвалою суду було відкрито провадження та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами на 11.06.2019 року (а.с. 2).

30.05.2019 року на адресу суду надійшов письмовий відзив на позов, у якому представник відповідача в задоволенні позовних вимог просив відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що позивач з 01.03.2016 року перебуває на обліку, як внутрішньо переміщена особа, та отримує пенсію за віком обчислену відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", при цьому, постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 року №637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", передбачено, що призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам здійснюється за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №509. Проте, за результатами проведеної перевірки з`ясовано, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи в матеріалах пенсійної справи позивача відсутні, у зв`язку з чим з жовтня 2018 року виплата пенсії була призупинена.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , є пенсіонером за віком, що підтверджується копією паспорта та копією пенсійного посвідчення, наявних у матеріалах справи (а.с. 10, 14).

У зв`язку із припиненням виплати пенсії, позивач 09.11.2018 року звернулась із відповідною заявою за вх. №25278/П-11 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Так, листом за №П17352-18, П17352-18/1 від 16.11.2018 року позивачу повідомлено, що до питання про поновлення виплати пенсії можливо повернутися після надання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи, оскільки з 01.03.2016 року позивач перебуває на обліку, як внутрішньо переміщена особа, та отримує пенсію за віком обчислену відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", за результатами проведеної перевірки з`ясовано, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи в матеріалах пенсійної справи позивача відсутні.

Отже, спір між сторонами виник з підстав правомірності та обґрунтованості підстав припинення виплати пенсії позивачу.

Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються положеннями Конституції України та Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” (далі - Закон №1058-IV).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Частиною третьою статті 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Таким чином, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ч. 1 ст. 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009);

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Так, представник відповідача як на підставу для припинення виплати пенсії позивачу посилається на відсутність у пенсійній справі позивача довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи.

Суд вважає необґрунтованими такі посилання представника відповідача, з огляду на наступне.

Статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави зробити висновок, що особа набуває статусу внутрішньо переміщеної особи на підставі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Водночас, в обґрунтування підстав для припинення виплати пенсії представник відповідача посилається саме на відсутність у позивача такої довідки, тобто доводи представника є суперечливими та такими, що спростовуються обставинами, встановленими в ході розгляду справи.

Крім того, статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особи може бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).

Проте, як встановлено судом та підтверджується письмовими доказами, наявними у матеріалах справи, позивача 27.10.2017 року було знято з реєстрацію за адресою АДРЕСА_2 та зареєстровано за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 10зв).

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав у відповідача для припинення виплати пенсії позивачу, оскільки до неї не застосовуються положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», враховуючи що позивач не набувала статусу внутрішньо переміщеної особи.

При цьому, і Закон №1058-IV не передбачає такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії відсутність у пенсійній справі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 року у зразковій справі №805/402/18.

За змістом ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що відповідачем було допущено протиправні дії щодо припинення виплати пенсії позивачу, без урахування вимог обґрунтованості, добросовісності, запобігання дискримінації, пропорційності.

При цьому, суд зауважує, що не здійснюючи виплату пенсії позивачу за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому, право на отримання пенсії є об`єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії не ґрунтується на Законі. Встановлення судом незаконності втручання, тобто допущення бездіяльності, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Також, суд дійшов висновку, що підлягають і задоволенню похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання поновити виплату та нарахування пенсії позивачу, починаючи з дня припинення, з урахуванням того, що судом встановлено протиправність дій відповідача та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача.

При цьому, суд зазначає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню саме з 01 жовтня 2018 року, тобто дати припинення здійснення виплати пенсії, що підтверджується копією пенсійної справи, наявної у матеріалах справи.

Так, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Таким чином відповідач як суб`єкт владних повноважень не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд. Безперечно, правомірним у даному випадку виходячи із фактичних обставин конкретних правовідносин є лише один варіант поведінки.

Тож у кожному конкретному випадку на підставі досліджених судом конкретних обставин у справі суд оцінює законність, обсяг, способи та межі застосування дискреційних повноважень представниками владних органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що прийняття відповідачем безпідставного та необґрунтованого рішення є по суті зловживанням своїми повноваженнями та вимагає застосування судом ефективного способу відновлення порушеного права позивача шляхом зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, і ч. 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов`язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень – Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у сумі 768,40 грн., понесені позивачем згідно квитанції №23 від 24.04.2019 року (а.с. 4).

Оцінуючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення пенсійних виплат, починаючи з 01 жовтня 2018 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату раніше призначеної пенсії та здійснити виплату заборгованості за час затримки виплати, починаючи з 01 жовтня 2018 року.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) сплачені позивачем судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.Є. Сліпець