Рішення № 82344370, 11.06.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/808/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДМС України в Одеській області, в якому просить:

- визнати протиправним і скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №24 від 05.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що у 2019 році вона звернулася до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні. 08.02.2019 року позивач отримала повідомлення № 5/1-30 від 05.02.2019 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №24 від 05.02.2019 року, у відповідності з яким, на підставі п.6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вказала, що відповідач посилається на той факт, що відносно неї не застосовували психологічне або фізичне насильство з боку держави - Афганістан. Відповідач не надав належної оцінки тому факту, що позивач виїхала з країни походження в складі родини, через переслідування та утиск зі сторони представників угрупування «Талібан» відносно діяльності батька позивача.

Позивач вважає рішення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області необгрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Позивач вказала, що на сьогоднішній день на території Афганістану продовжується внутрішній збройний конфлікт, що підтверджується інформацією по країні походження.

Позивач зазначила, що вона має об`єктивні побоювання за своє життя та здоров`я, та не підпадає під визначення, перелічені в п.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, на який відповідач посилається.

Позивач зазначила, що зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву та виконала всі умови щодо звернення до міграційного органу.

Позивач вказала, що інформація по країні походження свідчить про об`єктивні побоювання стосовно її повернення до країни походження, та, крім того, спростовує інформацію, використану відповідачем, у якості обґрунтування відмови. Це свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце формальний підхід до розгляду справи.

Ухвалою від 26.02.2019 року відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі та призначено підготовче засідання на 21 березня 2019 року о 10:00 год.

Ухвалою від 26.02.2019 року у відповідача витребувано матеріали особової справи позивача.

Підготовче засідання, призначене на 21 березня 2019 року о 10:00 год., відкладено на 08.04.2019 року на 15:30 год. у зв`язку з тим, що головуючий суддя по справі приймав участь у колегіальному розгляді виборчої справи.

Ухвалою від 08.04.2019 року продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів. Судом закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 13 травня 2019 року об 11 год. 00 хв.

13.05.2019 року через канцелярію суду від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.

У зв`язку з надходженням клопотання представника позивача про розгляд справи за його відсутності, 13.05.2019 року представник відповідача також подала заяву, в якій просила розглядати справу в порядку письмового провадження.

Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов до висновку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у порядку письмового провадження без фіксування судового засідання технічними засобами, що передбачено ч. 4 ст. 229 КАС України.

19.03.2019 року через канцелярію суду представник відповідача надав письмовий відзив, відповідно до якого останній заперечує проти задоволення позову. У відзиві представник відповідача зазначив, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Представник відповідача вказав, що з аналізу матеріалів особової справи позивача вбачається відсутність фактів переслідування позивачки в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме: за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Позивачка не була офіційним членом жодної політичної, громадської, релігійної, військової чи іншої організації як у країні громадянської належності, так і поза її межами.

Також не прослідковуються факти переслідування позивачки в країні громадянської належності за наступними ознаками визначення статусу особи, яка потребує додаткового захисту, а саме: внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини особа не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Представник відповідача зазначив, що з моменту народження та до моменту виїзду з країни громадянської належності позивачка проживала все своє життя у м. Кабул, районі Капай Мусса та ніколи не змінювала регіон свого постійного місця проживання. Легальний виїзд з Афганістану 16.09.2018 року до Таджикистану з використанням паспортного документу та таджицької візи, у подальшому легальний виїзд із Таджикистану до РФ, свідчить про відсутність ймовірних переслідувань з боку державних агентів. Разом з тим, як стверджує позивачка, у 2018 році вона виїздила автомобільним таксі з м. Кабул до м. Кундуз, потім річкою до прикордонного пункту з Таджикистаном, а міст Шерхан Бандар перейшла пішки, потім направилась автобусом до м. Душанбе, що свідчить про елемент вільного і тривалого виїзду.

Представник відповідача вказав, що в матеріалах особової справи наявна інформація з приводу вибуття у 2018 році з Афганістану до ОСОБА_2 (отримали індійську візу у Посольстві Індії в Афганістані) позивачки разом із іншими членами родини, де з 2017 року проживає брат особи ОСОБА_3 . Протягом січня та лютого 2018 року вони перебували у м. Делі, де відвідували медичні установи з метою обстеження серця через погане самопочуття. Відсутність мовного бар`єру та вільне пересування свідчать про перспективу подальшої можливості перебування в Індії. Зокрема, брат ОСОБА_4 навчається та займається продажем авіаквитків у м. Делі, що є підставою для сумісного проживання та фінансового забезпечення.

Представник відповідача зазначив, що факти усних погроз в адресу позивачки від представників угрупування «Талібан» не вважаються переслідуваннями або дискримінацією, адже особі не було заподіяно нічого, отже основоположні права та свободи порушені не були, а відповідно до Керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженця від 01.12.2013 року клопотання з приводу міжнародного захисту найчастіше пов`язані із дискримінацією.

Відповідно до проаналізованої інформації, позивачка мала вільний доступ до кола необхідних установ та організацій Афганістану, вільне курсування районами столиці, можливість офіційного працевлаштування та легального виїзду.

Представник відповідача зазначив, що ОСОБА_1 вибула з Афганістану 28.06.2018 разом з батьком - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , матір`ю - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , сестрою - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . З Афганістану позивачка разом з родиною вибула автомобілем до Таджикистану (м. Душанбе), кордон перетнула на підставі паспортного документу гр. Афганістану та оформленої візи до Таджикистану. В м. Душанбе позивачка перебувала протягом більш як двох місяців в очікуванні подальшого транспортування. З заявою про надання міжнародного захисту на території Таджикистану позивачка не зверталася. З м. Душанбе (Таджикистан) позивачка вибула 18.08.2018 року авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - ОСОБА_8 (Туреччина) - Москва (РФ). На території РФ позивачка перебувала протягом 1,5 місяця в очікуванні подальшого транспортування.

Представник відповідача вказав, що на території Російської Федерації позивачка знаходилася 1,5 місяця, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вона знаходилася в третій безпечній країні та не звернулася за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження.

Представник відповідача зазначив, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні та подальшого документування.

Побоювання позивачки стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Безпідставним є посилання позивачки на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у неї цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Афганістану, з огляду на те, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Дослідивши в письмовому провадженні наявні в матеріалах справи докази, суд встановив наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2019OD0016 (а.с. 18-192, т. 2), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянкою Ісламської Республіки Афганістан, уродженкою м. Кабул, за національністю – таджик, за віросповіданням – мусульманка (суніт).

Члени сім`ї, які супроводжують заявницю: батько ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; мати ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; повнорідна сестра ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Член сім`ї, який не супроводжує заявницю – брат ОСОБА_3 , 1989 року народження, проживає в АДРЕСА_1 .

Позивач навчалася у ліцеї «Алі Варгуна» в м. Кабул, район Калай Фатеула з 2002 року по 2017 рік, з 2014 року по 2015 рік – в педагогічному ВНЗ « ОСОБА_10 ».

Позивач разом із сім`єю ІНФОРМАЦІЯ_6 легально виїхала з міста Кабул до м. Душанбе (Таджикистан) на підставі візи. У м. Душанбе проживала протягом 2 місяців. Авіасполученням легально на підставі візи вибула з м. Душанбе (Таджикистан) до м. Москва, де перебували близько 1 місяця. З м. Москва нелегально вибула в Україну автомобілем, де 16.09.2018 року перетнула кордон, прибула в м. Одеса.

21 січня 2019 року позивач звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області (а.с. 50-52, т. 2), а 25.01.2019 року подала анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 65-69, т. 2).

05.02.2019 року за результатами розгляду заяви та особової справи №2019OD0016 громадянина Афганістану Нурі Нілаб Хайруддін, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі №2019OD0016 щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 123-136, т. 2).

Наказом заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №24 від 05.02.202019 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", відповідно до п.п. 4, 6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та п.п. 4.3, 4.4 Правил наказу МВС від 07.09.2011 року №649, приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області, стосовно матеріалів особової справи №2019OD0016 громадянки Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , наказано відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - громадянці Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 118, т. 2).

08.02.2019 року позивач отримала повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №5/1-30 від 05.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі наказу заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №24 від 05.02.2019 року (а.с. 119-122, т. 2).

Відповідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли би бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Афганістану позивач не надала, та обґрунтованих пояснень не навела.

Усе обґрунтування наявності побоювань позивача полягає у розмові з невідомими особами та батьком щодо вимог невідомих згідно анкети осіб (у подальших протоколах співбесіди – талібів) надати їм “розшифрування коду рації”, при цьому особисто погроз не зазнавала, їх свідком щодо членів її сім`ї не була, а лише знала, що до їх дому тричі приходили невідомі та розмовляли про щось з її батьком.

Відповідно до ч.1 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч.11 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме: твердження заявника є суперечливими.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивачки, з моменту народження та до моменту виїзду з країни громадянської належності вона проживала все своє життя у м. Кабул, районі Капай Мусса та ніколи не змінювала регіон свого постійного місця проживання (арк. 4 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року). Легальний виїзд з Афганістану 28.06.2018 року до Таджикистану з використанням паспортного документу та таджицької візи, у послідуючому легальний виїзд із Таджикистану до РФ, свідчить про відсутність ймовірних переслідувань з боку державних агентів. Разом з тим, як стверджує позивачка, у 2018 році вона виїздила автомобільним таксі з м. Кабул до м. Кундуз, потім річкою до прикордонного пункту з Таджикистаном, а міст Шерхан Бандар перейшла пішки, потім направилась автобусом до м. Душанбе, що свідчить про елемент вільного і тривалого виїзду (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року).

Про відсутність утисків з боку державних агентів свідчить безперешкодне оформлення 3-4 роки тому паспортного документу гр. Афганістану для виїзду за кордон з використанням заяви та тазкери у МВС, відділі видачі паспортів (арк. 4 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року). Також позивачка планує звернутись до дипломатичних представництв Афганістану на території України з метою оформлення нового паспортного документу гр. Афганістану, що свідчить про зацікавленість у подальшому користуванні захистом країни громадянської належності (арк. 4 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року).

В матеріалах особової справи позивачки наявна інформація з приводу вибуття у 2018 році з Афганістану до Індії позивачки разом із іншими членами родини (отримали індійську візу у ОСОБА_11 в Афганістані), де з 2017 року проживає брат особи ОСОБА_3 . Протягом січня та лютого 2018 року вони перебували у м. Делі, де відвідували медичні установи з метою обстеження серця через погане самопочуття. Відсутність мовного бар`єру та вільне пересування свідчать про перспективу подальшої можливості перебування в Індії. Зокрема, брат ОСОБА_4 навчається та займається продажем авіаквитків у м. Делі, що є підставою для сумісного проживання та фінансового забезпечення (арк. 5 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року).

Особа не обґрунтувала належним чином неможливість вибуття з Афганістану до Індії, враховуючи географічну близькість, відсутність мовного бар`єру, наявність проживання близького родича (арк. 7 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року).

Стосовно ситуації з близькими родичами, то на території Батьківщини, у м. Кабул, районі Калай Мусса не залишилось проживати нікого з близьких родичів. Разом з тим, під час сумісного перебування в Афганістані разом із членами родини, позивачка місце постійного проживання не змінювала, від військового конфлікту не постраждала, родина мала і має станом на теперішній час у власності будинок та квартиру, що свідчить про належні умови проживання у випадку повернення позивачки до країни громадянської належності (арк. 6 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року).

Разом із тим, щодо умов проживання, то зі слів позивачки подача електроенергії була періодична, газ у балонах, вода та Інтернет через мобільні телефони наявні, що свідчить про наявність доступу до кола необхідних умов першочергової необхідності у випадку повернення до Афганістану та подальшого проживання разом з іншими членами родини. Стосовно наявності доступу до роботи та освіти, зазначено, що батько позивачки працював інженером по зв`язку в охороні Президента Афганістану, матір працювала вчителем у школі «Чаркалай Вазір Абад», сестра займалась підготовкою вдома до подальших іспитів (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року).

Сама позивачка працювала протягом 2016 року - червня 2018 років вчителем математики у приватній школі «Ехтемад №4» (арк. 6 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року). Близькі родичі позивачки користувались ринками, медичними закладами та органами державної влади в країні громадянської належності у випадку необхідності (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року). ОСОБА_12 Нілаб ОСОБА_13 повідомила, що була цілком задоволена рівнем свого життя в Афганістані, у неї не були порушені право на освіту, медицину, працевлаштування, свободу слова, вільне пересування на Батьківщині (арк. 6 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року).

Факти усних погроз на адресу позивачки від представників угрупування «Талібан», жодним чином не підтверджені, не вважаються переслідуваннями або дискримінацією, (арк. 1 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року), тож основоположні права та свободи порушені не були, а відповідно до Керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженця від 01.12.2013 року клопотання з приводу міжнародного захисту найчастіше пов`язані із дискримінацією.

У позивачки не виникало жодних проблем або труднощів під час роботи вчителем математики (арк. 7 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року), після вищевказаного випадку зупинення особи талібами вона відвідала приватну школу лише 1 раз з метою повернення журналу класного керівника (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року).

Разом з тим, твердження суттєво відрізняються від тверджень сестри ОСОБА_14 , яка вказала, що її сестра Нілаб продовжувала надалі відвідувати та працювати у школі, до якої їздила автомобілем (арк. 4 протоколу співбесід від 01.02.2019 року), що ставить під сумнів твердження позивачки.

Відповідно до проаналізованої інформації, позивачка ніколи не змінювала адресу свого постійного місця проживання у м. Кабул, окрім тимчасового переїзду з квартири у районі Калай Мусса до приватного будинку у районі Кассаба, їй не підкидали листи-погрози, вона не була жертвою нападів талібів та не зазнавала фізичного насильства з їхнього боку. За матеріалами особової справи, одного разу її зупинили двоє людей та словесно передали батькові: «Нехай він виконає всі наші вимоги, якщо він не виконає то заберемо тебе з собою (арк. 3 анкетування від 25.01.2019 року, арк. 6 протоколу співбесіди від 29.01.2019 року). Разом з тим, позивачка повідомила про три візити представників угрупування «Талібів» до квартири у районі Калай Мусса.

Також з матеріалів особової справи вбачається, що позивачка мала вільний доступ до кола необхідних установ та організацій Афганістану, вільне курсування районами столиці, можливість офіційного працевлаштування та легального виїзду. Позивачка не змогла належним чином обґрунтувати причину неможливого подальшого проживання у приватному будинку ОСОБА_15 , який знаходиться на далекій відстані від району ОСОБА_16 , де родина проживала, мотивуючи це тим, що таліби знайдуть їх повсюди (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року). Разом з тим, усі члени родини продовжували перебувати в Афганістані, батько та матір працювали до останнього дня перед виїздом, що свідчить про відсутність реальної загрози на Батьківщині (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року).

Також з матеріалів особової справи позивачки вбачаються численні розбіжності у заяві, анкетуванні та протоколах співбесід з приводу осіб, які ймовірно погрожували позивачці. Так, під час анкетування від 25.01.2019 позивачка вказала невідомих (невстановлених) осіб, а під час проведення співбесід від 29.01.2019 року та 05.02.2019 року вказала на представників угрупування «Талібан» або «ДАЄШ», інформація відома від батька (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року). Позивачка не змогла належним чином обґрунтувати небезпеку, яка чекає її у випадку повернення до Афганістану: незважаючи на усні пропозиції з приводу «співробітництва» батьку із угрупуванням «Талібан», три візити до будинку, під час двох візитів батьком були відчинені двері талібам та відбувалось спілкування, позивачка разом із іншими членами родини виїхала за межі Афганістану не відразу, батько та матір продовжували відвідувати свої робочі місця, після останнього візиту до будинку, коли не було відкрито двері талібам, у членів родини не виникло конкретних актів подальших актів загрози від угрупування «Талібан» та при цьому члени родини продовжували займатись буденними справами, що вказує на сумнівність існування загрози (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року).

Разом з тим, позивачка вказала, що під час третього візиту талібів до будинку, коли батько не відкрив їм двері він не спілкувався з ними, усі члени родини сиділи тихо вдома, натомість усні твердження сестри ОСОБА_17 суперечать, оскільки остання вказала, що батько спілкувався з талібами через закриті двері. З усних слів позивачки, таліби перебуваючи у помешканні, не чіпали особу (вона разом із сестрою сиділа в іншій кімнаті), не завдали фізичної шкоди ані їй, ані іншим членам родини (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 05.02.2019 року). Сумнівною вбачається обставина, згідно з якою таліби під час третього візиту перебували під дверима квартири 5-10 хвилин та пішли, не дочекавшись поки хтось відкриє двері або маючи можливість виламати їх).

Суд також враховує, що позивач виїхала з території Афганістану легально на підставі візи з м. Кабул до м. Душанбе (Таджикистан), де легально перебувала 50 днів, та в подальшому легально на підставі візи авіарейсом Душанбе-Стамбул (де перебували 12 год.) – Москва потрапила на територію Російської Федерації, де також легально перебувала протягом 3-х тижнів, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивач знаходилася в третій безпечній країні та не звернулася за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

Російська Федерація, в свою чергу, підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, оскільки:

- має дотримуватись міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання);

- має дотримуватись міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації);

- має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.

Крім цього, наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до ч.22 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” підтверджується постановами Верховного Суду від 26.09.2018 року по справі №815/6623/15, від 02.10.2018 року по справі №826/880/17, від 18.10.2018 року по справі №826/16199/18.

Таким чином, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на батьківщині позивач мала звернутись за захистом на території Російської Федерації, приймаючи до уваги той факт, що вона потрапила до вказаної країни легально.

Також судом встановлено, що потрапивши на територію України 16 вересня 2018 року, позивач звернулася до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 21 січня 2019 року, тобто більше ніж через чотири місяці.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брала участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавала переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань її в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів її сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Тобто, позивач не відповідає критеріям поняття “біженець”, а згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, і він є правомірним.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, а тому в їх задоволенні належить відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, ч.9 ст.205, ч.4 ст.229, ст.ст. 241-246, п.15.5 ч.1 розділу VII КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ) до Головного управління ДМС України в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384), про визнання протиправним і скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №24 від 05.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд з одночасною подачею копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.В. Андрухів

.