Рішення № 82342260, 12.06.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2019 року Справа № 160/3470/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Прудника С.В. за участі секретаря судового засіданняСтогній К.В. за участі: представника позивача: представника відповідача: Коваленко Д.П. Юшкіна О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області, в якій із врахуванням уточнених позовних вимог происв суд:

визнати протиправною бездіяльність Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби;

зобов`язати Криворізький міський відділ управління поліції охорони в Дніпропетровській області (вул. Свято-Миколаївська, буд. 60 м. Кривий Ріг, 50000) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби за повних 13 років вислуги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;

стягнути з Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області (вул. Свято-Миколаївська, буд. 60 м. Кривий Ріг, 50000) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 22 жовтня 2018 року по день постановлення рішення суду, з розрахунку 372 грн. 58 коп. середньоденного розміру грошового забезпечення за кожен день затримки розрахунку.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідно до наказу Рівненського ВПУ ДДСО при МВС України від 20.10.2006 року № 112 о/с ОСОБА_1 був прийнятий на службу в ОВС та проходив службу в органах МВС, та відповідно до наказу Криворізького МВ УПО в Дніпропетровській області від 07.11.2015 року № 1 о/с був прийнятий на службу в органи Національної поліції України. Наказом начальника Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області підполковника поліції Купельського О. І. від 17.10.2018 року №130 о/с з 22.10.2018 року позивача звільнено зі служби в поліції з посади заступника командира взводу реагування Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області за пп. 7 п. 1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію" (за власним бажанням). У зв`язку з тим, що при звільненні позивача зі служби відповідачем не було проведено з ним розрахунку, а саме: не виплачена одноразова грошова допомога при звільненні, 23.11.2018 року ОСОБА_1 звернувся до начальника Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області підполковника поліції ОСОБА_2 із скаргою щодо здійснення йому виплати вихідної допомоги при звільненні зі служби та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Листом відповідача від 07 грудня 2018 року №4-21/47/01-2018 останньому відмовлено у виплатах та повідомлено, що відсутні правові підстави для виплати одноразової грошової допомоги, передбаченої ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Таким чином, позивач вказує на те, що із вказаним рішенням не згоден, вважає бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому одноразової грошової допомоги при звільненні та не виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні є протиправною.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 року відкрито провадження у справі № 160/3470/19, та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

У судове засідання 12.06.2019 року прибули представник позивача та представник відповідача.

Представник позивача позов підтримав та просив задовольнити його з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позові відмовити, посилаючись на доводи, наведені у письмових відзивах на позов. В обґрунтування відзиву на позовну заяву вказав на те, що що відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби мають лише ті особи, які мають право на пенсію за цим Законом. Оскільки, позивач не має відповідної вислуги років, то він не має право на призначення пенсії та не має права на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні.

Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовну заяву слід задовольнити у повному обсязі з таких підстав.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом преамбули Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, осіб начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону № 2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Аналогічне положення закріплено в абзаці четвертому пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" від 17.07.1992 р. № 393 (далі - Порядок № 393), за змістом якого військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної інспекції техногенної безпеки, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Наведені положення пункту 10 Порядку № 393 не пов`язують виплату одноразової грошової допомоги з набуттям особою права на пенсію.

Отже, системний аналіз наведених положень Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" дає підстави для висновку, що ч. 2 ст. 9 цього Закону встановлює дві підстави для виплати одноразової грошової допомоги зазначеним у ній особам, зокрема, це особи, які мають право на пенсію та звільнені зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини за наявності вислуги років 10 років і більше.

Водночас, згідно з абзацом четвертим пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" від 17.07.1992 р. № 393 (далі - Порядок № 393) особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Із аналізу зазначеної норми вбачається, що право на отримання одноразової грошової допомоги, яка має разовий характер, зокрема, особами начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, у розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби пов`язане з наявністю 10 річної вислуги та звільненням з передбачених підстав, зважаючи на що не набуття права на пенсію цих осіб не може нівелювати їх право на отримання зазначеної допомоги за умови наявності 10 і більше років вислуги.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.10.2018р. у справі № 826/27472/15.

Судом встановлено, що відповідно до витягу із наказу Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області від 17.10.2018 року за № 130 о/с ОСОБА_1 звільнений із посади лейтенанта поліції (спеціальний жетон №0020814), заступника командира взводу регування Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області, з 22 жовтня 2018 року, з утриманням коштів за використану чергову відпустку в кількості 01 доба. Вислуга на день в календараному обчисленні складає: 13 років 00 місяців 00 днів, в пільговому обчисленні 13 років 02 місяця 27 днів. Підставою для звільнення є підпункт 7 пункт 1 статті 77 (за власним бажанням). Посада, яку займав позивач, відноситься до категорії посад, служба на яких дає право на пенсію за Законом № 2262-ХІІ.

Отже, за наведених обставин позивач набув право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Одноразова грошова допомога особам рядового і начальницького складу, звільненим зі служби, нараховується з окладів за останніми штатними посадами, займаними перед звільненням, окладів за спеціальними званнями, а також щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру (надбавок, доплат) та премій (обчислених як середньомісячна сума за попередні повні дванадцять календарних місяців), крім одноразових додаткових видів грошового забезпечення, що були їм нараховані в останньому повному календарному місяці служби перед звільненням (п.18.2 Інструкції №222).

Суд звертає увагу, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, отже, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб.

Аналогічна правова позиція зазначена в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці".

Тому, виходячи з приписів статті 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" одноразова грошова допомога підлягає розрахунку в розмірі 25 відсотків саме місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Вказана позиція також викладена Верховним Судом у постановах від 18.04.2018р. у справі №804/16182/15, 25.04.2018р. у справі № 823/64/16.

Згідно з довідкою від 07.12.2018 року, яка видана бухгалтером Бугра І. ОСОБА_3 . про доходи ОСОБА_1 за період з серпня 2018р. по жовтень 2018р., позивачу за попередній відпрацьований місяць перед звільненням (вересень 2018 року) нараховано грошове забезпечення в розмірі 7828,19 грн.

Підсумовуючи викладене в даному випадку суд розраховує 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби у відповідності до посадового (місячного) окладу, що передував події (звільненню), з якою пов`язана відповідна виплата, а саме 7828,19 грн.

Виходячи з викладеного, 25 % місячного грошового забезпечення складає 1957,04 грн. (7828,19 грн. х 25 %).

Отже, одноразова грошова допомога, яка підлягає виплаті позивачу за 13 повних відпрацьованих календарних років становить 25 441, 52 грн. (1957,04 грн. х 13 років).

За таких обставин суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог щодо зобов`язання відповідача виплатити одноразову грошову допомогу у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за 13 повних календарних років служби у розмірі 25 441, 52 грн. грн.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положеньстатті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною 1статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначеністаттею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі 6-144ц13, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Згідно пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі,- наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток завесь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - подень постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченоїстаттею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак, жодних належних, допустимих та достовірних доказів, які б підтвердили вчинення відповідачем дій направлених на своєчасний розрахунок з позивачем і виплату одноразової грошової допомоги у день звільнення ОСОБА_1 , Криворізький міський відділ управління поліції охорони в Дніпропетровській області суду не надав.

Таким чином, відповідач допустив протиправні дії щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні, чим порушив права позивача.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При цьому за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в своїх рішеннях, зокрема, у справах №806/2164/16 (постанова від 30.01.2019р.), № 814/2563/16 (постанова від 12.12.2018р.) неодноразово висловлював позицію, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.

Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.

Таким чином, у даному випадку пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Вказана позиція також викладена Верховним Судом у постанові від 25.04.2018р. у справі №823/64/16.

В даному випадку суд звертає увагу, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з Державної кримінальної виконавчої служби, зокрема одноразової грошової допомоги при звільненні не врегульовані положеннями спеціального законодавства.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи те, що станом на день звільнення позивача спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці працівників кримінальної виконавчої служби, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосувати норм статті 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення працівника з органів Державної кримінальної виконавчої служби.

Аналогічну правову позицію зазначив Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2018 року по справі № 806/1183/16.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Згідно п.1 Порядку №100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (п.п. л).

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку №100 у випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно довідки про доходи від 07.12.2018 року, яка видана бухгалтером Бугра І.І. від 07.12.2018 року про доходи ОСОБА_1 , заробітна плата позивача за вересень 2018 року та жовтень 2018 року становить 13 264,24 грн. (7828,19 в жовтні (20 робочих календарних днів) та 5436,05 за жовтень (15 робочих календарних днів)). Відтак, середньоденний заробіток становить: 13 264,24 грн. / 35 днів = 378,97 грн.

Судом встановлено, що час затримки розрахунку становить 159 робочих днів (з 23.10.2018 р. по 12.06.2019).

Отже, середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 60 256,23 грн. (середньоденний заробіток 378,97 грн. х 159 днів) та підлягає стягненню на користь позивача.

Таким чином, суд для належного захисту порушених прав позивача, вважає за необхідне зазначити, що оскільки середньоденний заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням складає 378,97 грн., а не 372,58 як зазначив позивач у позовній вимозі, то й слід стягнути з Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 23 жовтня 2018 року по 12 червня 2019 року, з розрахунку 378 грн. 97 коп. середньоденного розміру грошового забезпечення за кожен день затримки розрахунку у розмірі 60 256,23 грн.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно зі пунктами 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch - United Kingdom» № 44277/98).

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Von Maltzan and Others v. Germany» № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Отже, доводи викладені у відзиві на позовну заяву відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону.

Судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Суд бере до уваги правову позицію, яка висвітлена в п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 р. N 3-рп/2003, а саме: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)».

Відтак, суд приходить до висновку, що доводи відповідача не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Згідно частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви до суду в розмірі 768,40 грн., що документально підтверджується квитанцією №0.0.1323146230.1 від 12.04.2019 року.

Отже, сплачений позивачем судовий збір за подачу позовної заяви до суду в сумі 768,40 грн. підлягає стягненню з Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань.

На підставі частини 3 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, в судовому засіданні 12 червня 2019 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду. Виготовлення рішення у повному обсязі здійснено 12 червня 2019 року.

Керуючись ст. ст. 139, 242-243, 245-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку– задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби.

Зобов`язати Криворізький міський відділ управління поліції охорони в Дніпропетровській області (вул. Свято-Миколаївська, буд. 60 м. Кривий Ріг, 50000, код ЄДРПОУ 40109126) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ), одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби за повних 13 років вислуги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби у розмірі 25 441,52 грн. (двадцять п`ять гривень чотириста сорок одна гривня 52 копійки).

Cтягнути з Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області (вул. Свято-Миколаївська, буд. 60 м. Кривий Ріг, 50000, код ЄДРПОУ 40109126) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 23 жовтня 2018 року по 12 червня 2019 року, з розрахунку 378 грн. 97 коп. середньоденного розміру грошового забезпечення за кожен день затримки розрахунку у розмірі 60 256,23 грн. (шістдесят тисяч двісті п`ятдесят шість гривень двадцять три копійки).

Стягнути на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 768 грн. 40 коп. (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Криворізького міського відділу управління поліції охорони в Дніпропетровській області (вул. Свято-Миколаївська, буд. 60 м. Кривий Ріг, 50000, код ЄДРПОУ 40109126).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 12 червня 2019 року.

Суддя С. В. Прудник