Рішення № 82286090, 10.06.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/543/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

Головуючого судді Бойко О.Я.,

секретаря судового засідання Белінського Г.В.,

позивач не з`явився,

представника відповідача Ісмаїлова У.Х., за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративний позов по справі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним рішення, скасування його та зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-

І. Суть спору:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України в якому просила:

1. Рішення ДМС України №314-18 від 23.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати.

2. Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення відносно громадянки Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІІ. Аргументи сторін.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила наступне.

24.01.2019 позивач отримала повідомлення № 680 від 13.09.2018 від Головного управління ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач зазначила, що у вказаному повідомленні не вказано підстави та причини відмови. Посилаючись на ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 1 ст. 13 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - ЗУ "Про біженців..."), ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, Конвенцію про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року, позивач зазначила, що у випадку її повернення до Афганістану її життю на свободі буде загрожувати реальна небезпека, тому вона підпадає під захист. ДМС України не прийняла до уваги обґрунтовані побоювання позивача за власне життя у випадку повернення до Афганістану.

Позивач також зазначила, що вона зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомила про всі важливі факти, що були в її розпорядженні; вона заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами або загальна правдоподібність яких є достатньою.

Позивач в судове засідання не з`явилася про день час та місце розгляду справи повідомлена належним чином та завчасно.

04.02.2019 р. ухвалою Одеський окружний адміністративний суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження за правилами загального позовного провадження.

28.02.2019 р. ухвалою занесеною до протоколу судового засідання продовжено підготовче провадження до 90 днів.

29.05.2019р. ухвалою занесеною до протоколу судового засідання закрито підготовче провадження та продовжено розгляд справи по суті.

Представник відповідача в задоволенні позовних вимог просив відмовити з підстав викладених у відзиві.

Представник відповідача в обґрунтування відзиву зазначив, що переслідування позивача на території Афганістану з боку названої нею особи з метою примусити її укласти шлюб видається неправдоподібним, оскільки вона надавала суперечливі свідчення стосовно такої особи та її твердження про те, що переслідувач, названий нею як ОСОБА_2 - депутат парламенту, не знайшли свого підтвердження після перевірки (відсутні відомості щодо причетності названої особи до парламенту Афганістану, починаючи з 2005 року).

Твердження позивача про переслідування та викрадення її батька на території Афганістану внаслідок дій зазначеної особи, ОСОБА_2 - вигадані і нічим не підтверджені. Проживання позивача з родиною на території іншого району м. Кабула в Афганістані протягом періоду більше ніж рік після втечі від стверджуваних переслідувань свідчить про те, що родина вела звичайний спосіб життя та не зазнавала переслідувань.

Позивач не змогла надати жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення її на батьківщину (до Афганістану). Факт вільної зміни місця проживання родиною позивача на території Афганістану, підтримка зв`язку родини після прибуття до України з родичем, що залишився в Афганістані, через мережу Інтернет, факт отримання позивачем документів для перельоту до України свідчать про можливість змінити місце проживання для нормального життя на території Афганістану. Соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача в Афганістані (м. Кабул) залишається задовільною, столиця країни приймає внутрішньо-переміщених осіб, значна територія країни знаходиться під контролем держави Афганістан, яка підтримує порядок на підконтрольних територіях. Тож позивач на власний розсуд може повернутись до м. Кабула або скористатись можливостями внутрішнього переміщення на території Афганістану.

Заслухавши вступне слово представника відповідача, з`ясувавши обставини на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та дослідивши письмові докази, якими вони обґрунтовуються. Суд дійшов висновку, що адміністративний позов не належить до задоволення.

ІІІ. Обставини, встановлені судом

Так, суд встановив, що позивач є громадянкою Афганістану, уродженкою м. Кабул. Афганістан за національністю таджик, сповідує іслам, володіє лише мовою дарі.

За сімейним станом неодружена, дітей не має на Батьківщині позивач здобула середню освіту в ліцеї «Ламе Шахід» протягом 2002-2013 років , має незакінчену вищу освіту, яку здобула в приватному університеті «Салам».

Позивач ніколи не була членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій.

29.11.2017 р. позивач вибула з країни громадської належності авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документу гр. Афганістану серії НОМЕР_2 та оформленої короткострокової візи до України №Y03021850 на запрошення батька позивача на установчі дані ОСОБА_1 , який проживає в Україні на підставі посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 , виданої Управлінням ДМС у Київській області 18.11.2016 р. В аеропорту Дубай (ОАЕ) позивач перебувала близько 14 годин. В Україну прибула 30.11.2017 р.

Позивач з заявою звернулася до ГУ ДМС в Одеській області та 25.01.2018 р. отримала довідку про звернення за захистом в Україні (а.с.12).

Позивач зазначила причину виїзду з країни громадської належності переслідування з боку чиновника на установчі дані ОСОБА_2. Переслідування відбулося з метою одруження. Переслідування почалися під час навчання її в приватному університеті «Салам» у 2016 році. Агент переслідування почав за допомогою своїх охоронців неодноразово слідкував за нею, вмовляв її погодитися на пропозицію шлюбу.

Після того як чиновник дізнався про місце проживання особи, він разом зі своїми охоронцями приходив додому до позивача та намагався вмовити її батька дати згоду відати заміж доньку. Проте позивач та її батько були проти такої пропозиції, на що ОСОБА_2 повідомив, що забере особу, використовуючи силу, та погрожував її родині розправою.

Позивач не бажає повертатися на Батьківщину через побоювання зазнати примусового шлюбу в Афганстані та у зв`язку з можливою небезпекою для життя родини з боку ОСОБА_2 .

23.08.2018 р. відповідач прийняв рішення №314-18 про відмову у визнанні позивача громадянки Афганістану біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.80).

Рішення №314-18 прийнято на підставі висновку ГУ ДМС в Одеській області (а.с.82-93). В висновку зазначено, що аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти повідомлені заявницею стосовно власних переслідувань в країні громадської належності, не можуть бути визнаними підставою для визнання заявниці біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженці та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

13.09.2018 р. ГУ ДМС в Одеській області на підставі рішення ДМС від 23.08.2018 р. №314-18 прийняло повідомлення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.11).

Надаючи належну правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами суд виходить з наступного.

Джерела права та висновки суду.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон №3671-VI), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є центральним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця.

Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона являє собою особисті побоювання особи, які виникли на підставі психологічної оцінки такою особою ситуації, в якій вона опинилась. Саме через такі переживання особа змушена була покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна ж сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Реальність та обґрунтованість таких побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України.

Отже, вищевикладене дає підстави стверджувати, що особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає умовам визначення, приведеного вище. Інші - економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Крім того, згідно з п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Таким чином, суд зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Суд встановив, що виїзд з країни громадської належності позивача, відбувся через побоювання її зазнати переслідувань на території батьківщини.

Однак, така обставина не може кваліфікуватись судом, в розрізі конвенційних ознак надання статусу біженця, як обставина, що слугує підтвердженням наявності підстав надання статусу біженця або критеріїв набуття додаткового захисту в Україні.

Пункт 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Зазначені в сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдивою та надуманою з метою легалізації перебування на території України у пошуках кращих умов життя.

Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Крім того, інформація повідомлена позивачем щодо причетності до влади Афганістану особи, яка має наміри на ній одружитись ОСОБА_2, спростовується ІКП, відповідно до якої відсутні відомості щодо існування зазначених даних у переліку представників парламенту починаючи з 2005 р.

Що стосується суб`єктивних побоювань позивача стати жертвою переслідувань через складну ситуацію в країні походження.

Складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану в цілому та в рідному для позивача м. Кабул є загальновідомим фактом, що підтверджується міжнародним товариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що особою не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ДМС України. Також під час проведення співбесід позивач не змогла надати жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю або безпеці у разі повернення на Батьківщину .

Суд зазначає, що жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю позивача ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом, позивач не надала.

Таким чином, суд робить висновок, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

Відповідно до п.3 ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Таким чином, суд робить висновок, що рішення відповідача від 23.08.2018 р. №314-18 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте з урахуванням та дослідженням всіх обставин, а тому не належить до скасування..

З огляду на вищевикладене, суд робить висновок, що адміністративний позов не належить до задоволення.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 244-246 КАС України -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову відмовити.

2. Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови суду, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

3. Позивач- ОСОБА_1 адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Державна міграційна служба України, адреса: вул. Володимирська,9 м. Київ, 01001 код ЄДРПОУ 37508470.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 10 червня 2019 року.

Суддя: О.Я. Бойко

.