Ухвала суду № 82272990, 03.06.2019, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 11-кп/793/110/19 Справа № 711/3540/18 Категорія: ст. 537 КПК УкраїниГоловуючий у І інстанції Степаненко О.М. Доповідач в апеляційній інстанції Биба Ю. В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2019 року Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючого суддів за участю: секретаря Биби Ю. В. Поєдинка І. А., Ятченка М. О. , Довженко Т.В.,прокурораШендрика Ю.О.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника Данилевського М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси матеріали кримінального провадження за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 червня 2018 року про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про застосування зворотної дії закону, що пом`якшує покарання та поліпшує становище, приведення вироку у відповідність із заміною міри покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк,

в с т а н о в и л а :

03.05.2018 засуджений ОСОБА_1 звернувся до Придніпровського районного суд м. Черкаси із заявою від 30.04.2018 про застосування зворотної дії закону, що пом`якшує покарання та поліпшує становище особи, в якій просив привести вирок Апеляційного суду Черкаської області від 28.01.2002 у відповідність, застосувати зворотню дію закону про кримінальну відповідальність, який діяв з 29.12.1999 до набрання чинності Закону України №1483-111 від 22.02.2000 (04.04.2000), замінивши йому покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке - у виді позбавлення волі на 15 років та, в зв`язку з відбуття ним повного строку покарання за вироком Апеляційного суду Черкаської області від 28.01.2002, звільнити його від подальшого відбування покарання.

Зокрема, ОСОБА_1 вказує, що він засуджений вироком Апеляційного суду Черкаської області від 28.01.2002 до довічного позбавлення волі. При цьому, засуджуючи за ст. 190-1 КК України в ред. Закону 1960 року, міру покарання суд призначив за ч.2 ст. 115 КК України в ред. 2001 року. На час вчинення інкримінованого йому злочину за ст. 190-1 КК України був чинний Кримінальний кодекс 1960 року, а санкція визначеної статті не передбачала покарання у виді довічного позбавлення волі, натомість передбачала максимальне покарання у виді позбавлення волі на 15 років, або смертну кару.

Рішенням Конституційного суду України від 29.12.1999 №11-рп/99 була скасована смертна кара, тому, на думку ОСОБА_1 , мірою покарання, яка могла бути призначена йому за ст. 190-1 КК України в ред. 1960 станом на 11.04.1998 (дата вчинення злочину), не може перевищувати 15 років позбавлення волі. Обґрунтовуючи свої доводи засуджений посилається на положення ч. 4 ст. 5 КК України в ред. 2001 про те, що якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотню дію в часі має той закон, що пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а також на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Скоппола проти Італії» про те, що незастосування судом більш м`якого кримінального закону, прийнятого до винесення остаточного рішення у кримінальній справі, є порушенням принципу зворотної дії кримінального закону у часі.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14.06.2018 відмовлено у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_1 про застосування зворотної дії закону, що пом`якшує покарання та поліпшує становище, приведення вироку у відповідність із заміною міри покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк.

В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14.06.2018 через порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та просить направити справу на новий розгляд в суд першої інстанції.

Як на підставу для такого скасування апелянт зазначає, що судом першої інстанції в ході розгляду його заяви порушено його права на справедливий розгляд справи безтороннім судом, гарантовані ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, зазначає, що ним було заявлено клопотання про розгляд заяви колегіальним складом суду, в задоволенні якого безпідставно відмовлено, окрім цього, судом не проведено дебатів, а йому не надано останнє слово, що підтверджується звукозаписом судового засідання, який апелянт просить дослідити в суді апеляційної інстанції.

Крім того, ОСОБА_1 , посилаючись на норми національного права та положення Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ, вказує на обґрунтованість заявлених ним вимог та наявність підстав для застосування щодо нього положень ч. 4 ст. 5 КК України, а саме положень норм зворотної дії кримінального закону у часі, що пом`якшує покарання та поліпшує становище особи.

Заслухавши доповідача, думку засудженого ОСОБА_1 та його захисника – адвоката Данилевського М.О. про задоволення в повному обсязі апеляційних вимог з підстав, наведених в апеляційній скарзі, думку прокурора про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для задоволення апеляційних вимог засудженого ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що апеляційна скарга засудженого ОСОБА_1 до задоволення не підлягає, виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

За змістом ст. 370 КПК України судове рішення повиненно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, ґрунтуватись на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, з дотриманням вимог кримінального та кримінального процесуального закону.

Вказаних вимог процесуального закону суд першої інстанції цілком дотримався.

Так, висновок суду першої інстанції про відсутність законних підстав для задоволення заяви засудженого ОСОБА_1 про застосування зворотної дії закону, що пом`якшує покарання та поліпшує становище, приведення вироку у відповідність із зміною покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, грунтується на вимогах закону.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 засуджений вироком Апеляційного суду Черкаської області від 28.01.2002 за ст.ст. 190-1, 69, ч. 2 ст. 223 КК України в редакції 1960 року та за ч. 4 ст. 187 КК України в редакції 2001 року до остаточного покарання, призначеного на підставі ст. 42 КК України в редакції 1960 року, у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому на праві особистої власності майна.

Згідно ст. 6 КК України 1960 року злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння. Аналогічна норма міститься в ч.2 ст.4 КК України 2001.

За змістом ч. 2 ст. 6 КК України 1960 року, закон, що усуває караність діяння або пом`якшує покарання, має зворотну силу, тобто, поширюється з моменту набрання ним чинності також і на діяння, вчинені до його видання.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 КК України, на яку посилається засуджений ОСОБА_1 , якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Статтею 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що особі не може призначатися покарання, суворіше від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.

Так, КК України 1960 року містив положення про смертну кару як виняткову міру покарання, в тому числі за злочин, передбаченй ст. 190-1 КК України за який засуджено ОСОБА_1 .

Рішенням від 29.12.1999 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України положень КК України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання.

На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України Верховна Рада України прийняла Закон України від 22.02.2000 № 1483-ІП "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", яким покарання у виді смертної кари було замінено довічним позбавлення волі.

Як встановлено судом першої інстанції, що знайшло своє об`єктивне підтвердження і в ході апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, ОСОБА_1 вироком Апеляційного суду Черкаської області від 28.01.2002 призначено покарання за ст. 190-1 КК України в редакції 1960 року у виді довічного позбавлення волі, що є більш м`яким в порівняні зі смертною карою, а тому законні підстави для заміни цього покарання на покарання за санкцією даної статті, чинної з 29.12.1999 року по 04.04.2000 року, у виді позбавлення волі на певний строк, відсутні.

Тому, призначене ОСОБА_1 покарання вироком Апеляційного суду Черкаської області, на думку колегії, є законним і обгрунтованним, призначеним з урахуванням положень ст. 58 Конституції України.

Доводи засудженого ОСОБА_1 про неправильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, зокрема незастосування судом першої інстанції покарання за санкцією ст. 190-1 КК України 1960 року, чинної на період з 29.12.1999 по 04.04.2000, що не відповідає вимогам ст. 58 Конституції України, міжнародно-правовим актам з питань зворотної дії в часі кримінального закону, є помилковими.

Так, ч. 1 ст. 58 Конституцією України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Запроваджений Законом № 1483 – ІІІ новий вид кримінального покарання у виді довідчного позбавлення волі вважається менш суворим видом покарання в порівнянні із смертною карою, яке було передбачене як максимальне покарання за санкцією ст. 190-1 КК України 1960 року.

З дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29.12.1999 і до набрання чинності Законом № 1483 – ІІІ існував проміжок часу, який виник у результаті здійснення КСУ нормоконтролю за відповідністю, зокрема, положень КК України 1960 року та Конституції України та був обумовлений неодночасною втратою чинності положень щодо смертної кари та набранням чинності положень, якими запроваджено вид покарання у виді довічного позбавлення волі.

Колегія суддів цілком погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що існування певного проміжку часу, зокрема з часу визнання неконституційним положення про смерту кару до набрання чинності Закону, яким запроваджено покарання у виді довічного позбавлення волі, не свідчить про те, що санкції відповідних статтей в цей період (29.12.1999 по 04.04.2000), передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк.

Наведене цілком узгоджується з позицією КСУ, який зазначив, що альтернативний характер санкцій статтей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співрозмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення та не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Таким чином, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року, тобто на час вчинення ОСОБА_1 особливо тяжкого злочину, то положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 1483, є такими, що пом`якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище останнього, який вчинив особливо тяжкий злочин до набрання чинності цим законом.

Щодо посилань ОСОБА_1 на одноособовий розгляд судом першої інстанції внесеної ним заяви про застосування зворотної дії закону, що пом`якшує покарання та поліпшує становище, колегія суддів виходить з положень ч. 3 ст. 539 КПК України про те, що клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного з виконанням вироку розглядається суддею одноособово згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318 – 380 КПК України, з урахуванням положень Розділу VIII КПК України.

Оскільки відповідну заяву ОСОБА_1 вніс в порядку Розділу VIII КПК України, то і одноособовий її розгляд суддею цілком узгоджується з приписами ст. 539 КПК України.

Колегія суддів погоджується з доводами ОСОБА_1 про відсутність зафіксованих звукозаписом даних про перехід суду до судових дебатів при розгляді заяви останнього, однак не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення у зв`язку з цим, оскільки фактично процедура судового розгляду судом першої інстанції була дотримана, стороні захисту надавалась можливість висловити свої доводи з приводу внесеної заяви та її обґрунтування без будь-яких обмежень, тому підстав вважати, що судом порушено право особи на захист та доведення своєї позиції перед судом, не вбачається.

З аналогічних підстав колегія суддів залишає без задоволення і посилання на недання судом ОСОБА_1 . останнього слова, при цьому враховує також специфіку судового розгляду відповідної категорії проваджень, зокрема те, що розгляд провадження відбувався не по суті пред`явленого обвинувачення, а в порядку Розділу VIII КПК України.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала Придніпровського районного суду від 14.06.2018 відповідає критеріам, передбаченим ст. 370 КПК України і не вбачає підстав, передбачених ст. 409 КПК України, для її скасування чи зміни.

Керуючись ст.ст. 404, 405, п. 1 ч.1 ст. 407, ст. 418, 419, 537-539 КПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 червня 2018 року про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про застосування зворотної дії закону, що пом`якшує покарання та поліпшує становище, приведення вироку у відповідність із заміною міри покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, залишити без змін, а апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_1 , - без задоволення.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий :

Судді :