Ухвала суду № 82226750, 03.06.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Справа №522/24596/16-к

Провадження №1-кс/522/8212/19

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 червня 2019 року м. Одеса

Слідчий суддя Приморського районного суду м. Одеси Попревич В.М.,

секретар судового засідання - Шараєва О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання прокурора Одеської місцевої прокуратури №3 Пилипенко Д.С., у кримінальному провадженні №12016160500008561 від 09.11.2016, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, про арешт майна,

учасники процесу:

прокурор - Чорний М.М.,

представник власника майна - Іванишин О.О.,

представник потерпілого - Євценко Р.І.

В С Т А Н О В И В:

Прокурор Одеської місцевої прокуратури №3 Пилипенко Д.С. звернувся до слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси із клопотанням про арешт майна в рамках кримінального провадження №12016160500008561 від 09.11.2016 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, мотивуючи наступним.

Слідчим відділом Шевченківського ВП Приморського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні за №12016160500008561 від 09.11.2016 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.

В ході досудового розслідування встановлено, що 17.10.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легкобит Станіславом Олександровичем проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0607 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Реєстрація права власності проведена на підставі договору дарування земельної ділянки № 86 від 03.02.2005, укладеного нібито між представником ОСОБА_3. громадянином ОСОБА_1 (який діяв на підставі довіреності) та громадянином ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Макіївського міського нотаріального округу Косарєвою Тетяною Василівною.

Допитаний ОСОБА_3 повідомив, що ніколи довіреності на ім`я ОСОБА_1 не підписував та правом розпоряджатись його майном вказаного громадянина ніколи не наділяв, про вказану особу чує вперше. Про факт дарування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , йому також нічого не відомо, громадянин ОСОБА_2 йому також не знайомий.

Також, допитано нотаріуса ОСОБА_4 , яка пояснила, що зразок договору, підпису, печатка їй не належить (на договорі дарування земельної ділянки № 86 від 03.02.2005), а за зазначеним номером № 86 міститься взагалі інший договір.

Крім того, 01.07.2011 рішенням Приморського районного суду міста Одеси задоволено позов прокуратури Приморського району міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_3 та визнано недійсним свідоцтво про право власності на дачні будівлі від 20.07.2000 № 477 на 14/100 дачної будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 на ім`яОСОБА_3 та державний акт на право приватної власності на землю № 4451 від 25.10.2000 за адресою: АДРЕСА_1 . АДРЕСА_1 , виданого на ім`я ОСОБА_3 . Зазначене рішення 21.06.2012 Апеляційним судом Одеської області залишено без змін.

16.04.2013 Приморським районним судом міста Одеси винесено додаткове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до Одеської міської ради про визначення недійсним рішення сесії Одеської міської ради № 425-ІV від 15.07.2005 відмовлено.

Також, встановлено, що 18.11.2016 проведено реєстрацію права власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 433, укладеного між представником ОСОБА_2 громадянина ОСОБА_5 (який діяв на підставі довіреності) та громадянином ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смекаліним Сергієм Олександровичем.

В подальшому ОСОБА_7 звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Задніпряного Олександра Михайловича із заявою про виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки та складання відповідних документів, передбачених Порядком ведення Державного земельного кадастру, що будуть результатом видачі відповідних документів, що підтверджують реєстрацію права власності на такі новосформовані дві земельні ділянки з виділом їх в натурі, площею - 0,0577 га та площею - 0,0030 га.

На підставі зазначеної заяви, 27.12.2016 держаним реєстратором Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Патрашку Катериною Вікторівною внесено відповідні зміни до державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а саме зареєстровано право власності на новосформовані дві земельні ділянки з виділом їх в натурі, площею - 0,0577 га та площею - 0,0030 га, при поділі земельної ділянки загальною площею - 0,0607 га та розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, є підстави вважати, що невстановлені особи шляхом надання до органів реєстрації завідомо підроблених документів та недостовірних відомостей, незаконно заволоділи шахрайським шляхом земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 .

Враховуючи достатність підстав вважати, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , була здобута третіми особами злочинним шляхом, і є предметом вчинення злочину, з метою недопустимості подальшого розпорядження, переоформлення, продажу, відчуження зазначеної земельної ділянки іншій особі, що у подальшому ускладнить встановлення істини та проведення необхідних слідчих дій та експертного дослідження, прокурор просить до прийняття остаточного законного рішення по кримінальному провадженню №12016160500008561 від 09.11.2016 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, накласти арешт на наступні земельні ділянки:- земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер НОМЕР_3 ;- земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер НОМЕР_4 .

В судовому засіданні прокурор підтримав клопотання та просив його задовольнити.

Представник власника майна заперечував проти клопотання прокурора про арешт майна та просив в його задоволенні відмовити.

Представник потерпілого підтримав думку прокурора.

Розглянувши клопотання, заслухавши думку учасників удового розгляду, дослідивши матеріали додані до клопотання, слідчий суддя прийшов до висновку про наступне.

Згідно ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Положеннями ч. 1 ст. 7 КПК України визначено, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, недоторканість права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Статтею 131 КПК України встановлено, що одним із заходів забезпечення кримінального провадження є арешт майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

В абзаці 1 ч. 10 ст. 170 КПК України визначено, що арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з`ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого (прокурора) та відповідати вимогам закону.

Частиною 2 ст. 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб; умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

Крім того, слідчий суддя, згідно зі ст.ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 КПК України слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим ч. 1 ст. 170 КПК України.

Варто зауважити, що однією із загальних засад кримінального провадження визначено змагальність сторін (ст. 22 КПК України), яка передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, а суд (слідчий суддя) лише створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. Таким чином, саме сторона обвинувачення в даному випадку зобов`язана забезпечити подання доказів в обґрунтування свого клопотання.

Оцінюючи доводи та аргументи, викладені у клопотанні прокурора про арешт майна, слідчий суддя вважає, що таке клопотання не є обґрунтованим, не містить конкретно визначених правових підстав і мети на обґрунтування необхідності арешту майна.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої особи, за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям зазначеним у ст. 98 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об`єкти, які булизнаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

В той же час, земельні ділянки, як майно, в контексті положень ст. 98 КПК України, в даному випадку не відповідають ознакам речових доказів, а прокурором не долучено постанови про визнання таких земельних ділянок речовими доказами в кримінальному провадженні №12016160500008561 від 09.11.2016.

Крім того, як вбачається із наданих документів, ТОВ «Украгродім ХК» є добросовісним набувачем, підстав вважати, що вказане у клопотанні майно може бути незаконним чином перереєстроване, відчужене чи передане слідчому судді не наведено.

При вирішенні клопотання слідчим суддею враховуються вимоги абз. 2 ч. 10 ст. 170 КПК України про те, що не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, крім арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів, а тому в даному випадку відсутні правові підстави для накладення арешту на земельні ділянки за п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України.

Не встановлено в судовому засіданні й підстав для накладення арешту за пунктами 2, 3, 4 ч. 2 ст. 170 КПК України, оскільки прокурором не надано доказів існування передумов для застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, визначених у частинах 4, 5, 6 ст. 170 КПК України.

Так, з досліджених матеріалів кримінального провадження №12016160500008561 від 09.11.2016 вбачається, що жодній особі не пред`явлено про підозру та жодна особа не є обвинуваченим або засудженим, слідчий суддя звертає увагу, що досудове розслідування триває понад три роки, і цього часу є об`єктивно достатньо для встановлення істини по справі.

Крім того, прокурором не наведено достатніх доводів вважати, що вказані у клопотанні земельні ділянки можуть бути приховані, пошкоджені, зіпсовані, знищені, перетворені чи відчужені їх теперішнім власником та добросовісним набувачем.

Інших передбачених законом підстав для накладення арешту на майно, що належить іншим особам не передбачено.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.Держави-учасниці Конвенції зобов`язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (ст. 41 Конституції України)

У практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), що згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1V «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини`застосовується українськими судами як джерело права, напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Це поняття має широке значення, а втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» - «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу Конвенції, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Враховуючи вище викладене, слідчий суддя вважає, що накладення арешту на земельні ділянки є передчасним та таким, що не відповідатиме принципам законності та пропорційності задля реалізації та досягнення мети і завдань кримінального провадження, а отже буде незаконним чином обмежувати право власності добросовісного набувача.

Керуючись ст.ст. 170-173, 372, КПК України, слідчий суддя

У Х В А Л И В :

У задоволенні клопотання прокурора Одеської місцевої прокуратури № 3 Пилипенко Д.С., у кримінальному провадженні №12016160500008561 від 09.11.2016 року, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, про арешт майна - відмовити.

Ухвалу може бути оскаржено безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом 5 (п`яти) днів.

Слідчий суддя:

03.06.2019