Ухвала суду № 82194750, 05.06.2019, Київський районний суд м. Одеси

_____________________

справа № 520/12553/19

провадження № 2-о/520/256/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.06.2019 року м. Одеса

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Літвінової І.А.

секретар судового засідання - Молодов В.С.

за участю заявника ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Одесі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України,

ВСТАНОВИВ:

Заявник ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з заявою про встановлення факту смерті громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Матюши Білоцерковського району Київської області, Україна, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьк Донецької області, Україна. Заяву обґрунтовує тим, що ОСОБА_2 , який доводився заявнику батьком, помер на тимчасово окупованій території України, однак наявне у заявника свідоцтва про смерть, що видане на цій території, не є документом, якій створює на території України правові наслідки.

Справу за заявою ОСОБА_1 призначено до негайного розгляду у відкритому судовому засіданні, про що 05.06.2019 року постановлено відповідну ухвалу. Явку заявника у судове засідання визнано обов`язковою із наданням суду до огляду оригіналів письмових доказів для безпосереднього дослідження судом у судовому засіданні.

Заявник ухвалу суду виконав. Зважаючи на приписи частини другої статті 317 ЦПК України, розгляд справи судом розпочато невідкладно за фактом явки заявника до суду, незважаючи на відсутність представника заінтересованої особи - Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області. Заявник проти цього не заперечував.

В ході розгляду справи суд заслухав пояснення заявника, безпосередньо дослідив надані ним письмові докази та дійшов висновку, що заява ОСОБА_1 є такою, що підлягає задоволенню.

Як передбачено статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Згідно з пунктом п`ятим частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У відповідності до пункту 8 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи, зокрема, про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Як вбачається з відповіді Одеського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 20.05.2019 № 7979/51-47 заявник ОСОБА_1 звернулась до відділу з метою реєстрації смерті свого батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно із свідоцтвом про смерть, виданим Петровським відділом записів актів цивільного стану м. Донецька Донецької області. Від 19.04.2019 року, серія НОМЕР_1 . Розглянув документи, подані для державної реєстрації смерті, Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області дійшов висновку, що надане свідоцтво про смерть не відповідає умовам діючого законодавства та не створює правових наслідків, бо видане на тимчасово окупованій території України. Із посилками на положення статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», заявнику було відмовлено у проведені державної реєстрації смерті.

Неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті ОСОБА_2 вимусили заявника ОСОБА_1 звернутися до суду з заявою про встановлення факту смерті.

У п. 13 Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз`яснено, що суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин.

Доказами, наданими заявником ОСОБА_1 підтверджено, що заявник ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в родині ОСОБА_2 (українець) та ОСОБА_3 в місті Донецьк (УССР). Свідоцтво про народження на ім`я ОСОБА_1 (серії НОМЕР_2 ) видано 16.07.1983 року Ленінським відділом ЗАГС м. Донецьк. В свою чергу батько ОСОБА_1 - ОСОБА_2 народився у 1939 році в с. Матюши Білоцерковського району Київської області. Відповідно до свідоцтва про народження НОМЕР_3 державна реєстрація народження ОСОБА_2 відбулась 10.08.1951 року у Білоцерківському міському ЗАГС за актовим записом № 2383. Паспорт громадянина України НОМЕР_4 виданий ОСОБА_2 24.01.1997 року Ленінським РВ УМВС України у місті Донецьку. На сторінці 12 паспорту наявна відмітка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 з 14.02.2014 року за адресою: АДРЕСА_1 . Помер ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьк Донецької області, Україна.

Так, законодавством України визначено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, встановлених законом, зміна імені, смерть, відповідно до Сімейного кодексу України та Цивільного кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та інших актів законодавства.

Відомості про народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян відповідно до Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2007 № 1064.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Відповідно до п. 1 глави 5 Розділу 3 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України №52/5 від 18 жовтня 2000 року, підставою для державної реєстрації смерті є: - лікарське свідоцтво про смерть (форма №106/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08.08.2006 р. №545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за №1150/13024; - фельдшерська довідка про смерть (форма №106-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08.08.2006 р. №545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за №1150/13024; - лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; - рішення суду про оголошення особи померлою; - рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час, та інші.

На підтвердження факту смерті заявником надані лікарські документи («врачебное свидетельство о смерти», «справка о причине смерти») та свідоцтво про смерть НОМЕР_1 , видане 19.04.2019 року, із змісту яких вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець села Матюши Білоцерковського району Київської області Україна помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 79 років в лікарні № 14 міста Донецьку у зв`язку із захворюванням.

Оцінюючи надані докази, суд виходить з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.

Відповідно до ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) Європейський суд з прав людини обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому Європейський суд з прав людини констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, Європейський суд з прав людини у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).

Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.

За таких обставин, аналізуючи наявні докази у їх сукупності, суд встановлює, що факт смерті громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є доведеним, та враховуючи, що він помер на тимчасово окупованій території, й реєстрація його смерті органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі наданого свідоцтва є неможливою, а встановлення факту смерті необхідне для отримання свідоцтва про смерть легітимним державним органам, суд доходить висновку, що вимоги заявника законні, обґрунтовані і підлягають задоволенню.

У п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз`яснено, що рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 5, 10, 12, 258, 259, 263-265, 268, 293-294, 315-319, 430 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 (паспорт громадянина України: НОМЕР_5 , виданий 12.10.1999 Ленінським РВ УМВС України у місті Донецьку; адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 ; адреса фактичного проживання: АДРЕСА_4 ), заінтересована особа - Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України - задовольнити.

Встановити факт смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьк Донецької області, Україна, у віці 79 років громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Матюши Білоцерковського району Київської області, Україна (паспорт громадянина України: НОМЕР_4 , виданий 24.01.1997 року Ленінським РВ УМВС України у місті Донецьку; реєстрація місця проживання з 14.02.2014 року за адресою: АДРЕСА_1 ).

Допустити негайне виконання рішення.

Копію рішення негайно направити заявнику та заінтересованій особі.

Рішення суду є підставою для державної реєстрації смерті особи.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складення.

Датою складення судового рішення є 05 червня 2019 року.

Суддя Літвінова І. А.