Рішення № 82107337, 27.05.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/240

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 травня 2019 року № 640/4412/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., при секретарі судового засідання Бєсєді А.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом

громадянина Російської Федерації ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби

в місті Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

за участю представників сторін: позивача, представники позивача - Журко О.С., представника відповідача та третьої особи - Гаврилюк А.А.

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: 04071 , м . Київ, вул. Щекавицька , буд. 57, офіс БФ «Право на захист» до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області (надалі - третя особа), адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4а, в якій позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №58-19 від 25 лютого 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що останній, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні причини, а також систематичне порушення прав людини, залишив країну свого походження - Російську Федерацію, у пошуках притулку та прибув до України, де звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12 березня 2019 року позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області №40 від 04 березня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складеного на підставі рішення Державної міграційної служби України №58-19 від 25 лютого 2019 року, у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

З вказаним рішенням відповідача позивач не погоджується з огляду на те, що, за його доводами, відповідач та третя особа взагалі не поцікавились актуальною інформацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у його заяві - анкеті.

Крім того, позивач послався й на те, що він не шукає пригод і не бажає подивитися світ, залишити країну походження його змусили обставини, що унеможливлюють його безпечне проживання в цій країні, у зв`язку з переслідуванням через політичні мотиви, а також систематичне порушення прав людини по всій країні.

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що позивач є громадянином Російської Федерації, уродженцем селища Марчан-Чу, Урус-Мартинівського району Чечено-Інгушської АРСР, постійно проживав в Інгушетії, за національністю чеченець, за віросповіданням мусульманин, рідна мова чеченська (лише розмовна), також вільно володіє російською мовою, протягом 2007-2017 років працював різноробочим у приватній установі (Російська Федерація, Чеченська республіка, місто Грозний), військовозобов`язаний, відслужив строкову військову службу.

Як зазначено у відзиві на позовну заяву, зі слів позивача, 23 серпня 2017 року він разом з родиною вибув з країни громадянської належності автобусом рейсового сполучення до України, державний кордон перетнув легально.

24 листопада 2017 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Управління Державної міграційної служби в Київській області від 15 грудня 2017 року №135 стосовно позивача прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із позивачем були проведені співбесіди 12 грудня 2017 року та 05 березня 2018 року.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача зазначив, що позивач в якості причини звернення за міжнародним захистом та неможливості повернення до країни громадянської належності вказував на існування загрози для свого життя у зв`язку з обвинуваченням органами державної влади Російської Федерації щодо його співпраці з бойовиками, які виступають проти влади Кадирова, проте, за доводами представника відповідача, такі твердження носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його неможливості повернення до країни громадської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та не надав належного обгрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя й безпеки та документальних доказів власного ймовірного переслідування у випадку повернення на батьківщину.

Крім того, представник відповідача зазначив, що позивач не був членом будь-якої політичної, військової, громадської або релігійної організації ані на Батьківщині, ані поза її межами. З матеріалів особової справи, як зазначив представник відповідача, відомо, що до позивача ніколи не застосовувались заходи адміністративного впливу (затримань, арештів), він не притягувався до кримінальної відповідальності, щодо позивача не висувалось офіційних обвинувачень, також особова справа не містить відомостей щодо наявності відкритих конфліктів, можливих сутичок позивача зі співгромадянами чи представниками органів державної влади в країні громадської належності.

При цьому, представник відповідача наголосив й на тому, що відсутність проблем з органами державної влади у країні громадської належності підтверджується й безперешкодним легальним виїздом за межі Російської Федерації.

За доводами представника відповідача звернення позивача з заявою до територіального підрозділу Державної міграційної служби України після прибуття на територію України через тривалий проміжок часу вказують, що дане звернення обумовлено лише потребою легалізувати перебування на території України.

У зв`язку з вищевикладеними обставинами представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

У відповіді на відзив на позовну заяву представник позивача послався на те, що позивач проживав у селі Мартан-Чу (Чечня), його будинок знаходився неподалік від лісу. Всередині січня 2017 року о 10-11 годині вечора група озброєних осіб (повстанці, які воювали з владою), яка складалась з чотирьох осіб різних національностей, прийшли до його будинку, щоб провести ніч. До цього повстанці також приходили до його будинку та залишались на ніч. Позивач, в свою чергу, не мав можливості їм відмовити, оскільки ці особи мали зброю, вдома у позивача вони поводили себе, як в себе вдома.

Як вказано у відповіді на відзив, що про зазначені вище обставини дізналась влада та через декілька днів до будинку позивача прийшли 4-5 чоловіків, які носили маски, вдягнули сумку на голову позивача та викрали його, відвезли в невідоме місце і тримали в підвалі, де допитували позивача щодо вказаних вище обставин.

Також вказані особи, як стверджує позивач, застосовували до нього фізичне насильство та просили повідомляти про всіх мешканців села з приводу їх думок та міркувань стосовно влади.

Після того, як позивача відпустили, останній відправив свою сім`ю до матері своєї дружини в Чечню, а сам виїхав до Інгушетії , де проживав з кінця січня 2017 року по 23 серпня 2017 року, працював будівельником.

В подальшому позивач вирішив поїхати в Україну, знаючи, що для нього буде небезпечно залишитися там. Представники правоохоронних органів прийшли до його дружини, коли вона перебувала з матір`ю в Чечні та запитували її про позивача, на що остання відповідала, що їй не відомо, де на теперішній час перебуває її чоловік. Також, представник позивача зазначив, що правоохоронці до теперішнього часу продовжують питати родичів та сусідів позивача про нього та висловлювати погрози.

Про вказані обставини, як зазначено у відповіді на відзив, позивач розповідав посадовим особам відповідача, які не звернули на це достатньої уваги.

З урахуванням викладених обставин, представник позивача вважає оскаржуване рішення відповідача передчасним та таким, що не грунтується на вимогах закону, у зв`язку з чим просив задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі.

Третя особа письмових пояснень на позовну заяву суду не надала з невідомих причин.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 квітня 2019 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 27 травня 2019 року позивач та його представник підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити, представник відповідача та третьої особи заперечувала проти задоволення позовних вимоги та просила у їх задоволенні відмовити.

Заслухавши пояснення позивача, його представника, представника відповідача та третьої особи, дослідивши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як вбачається з наданої суду копії матеріалів особової справи громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (Т.1, арк. 22-70), останній є громадянином Російської Федерації, місце народження селище Марчан-Чу, Урус-Мартинівський район, Чечено-Інгушська АРСР, рідна мова чеченська, вільно володіє російською мовою, сімейний стан - одружений, за національністю - чеченець, за віросповіданням - мусульманин (не виокремлює течій ісламу), постійно проживав в Інгушетії.

До України прибув рейсовим автобусом та 24 серпня 2017 року дістався до міста Києва. Державний кордон перетнув легально на підставі паспортного документу громадянина Російської Федерації серії НОМЕР_1, місце перетину кордону КПП «Гоптівка-Нехотєєвка».

24 листопада 2017 року ОСОБА_1 подав до Управління Державної міграційної служби України в Київській області заяву-анкету №71 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначено, що він був змушений покинути Російську Федерацію з політичних підстав, оскільки у випадку його повернення його очікує переслідування з боку влади, у зв`язку з тим, що влада Російської Федерації контролює та переслідує усіх, хто відмовляється з ними співпрацювати.

У зв`язку з чим просив надати йому та його дітям статус біженця або визнати особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (Т.1, арк. 24-25).

У анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту №2017KV71 позивач зазначив аналогічні підстави тим, які були зазначені ним в заяві-анкеті №71 від 24 листопада 2017 року (Т.1, арк. 25-27).

12 грудня 2017 року Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області проведено співбесіду з позивачем, про що складено протокол.

Згідно змісту протоколу позивач пояснив, що через погрози йому життю в Російській Федерації, він не має можливості повернутися до країни походження.

Також, позивач пояснив, що в січні цього року в нього переночували люди, які борються з владою Кадирова, на ранок взяли продукти, сокиру та те, що їм ще було потрібно та пішли далі. Зі змісту протоколу: «Через 2 дні позивача забрали люди у формі (в масках), (мовою оригіналу) «просто заскочили, захопили, накинули мішок, я навіть не знав, куди мене везуть. Через 5 днів вони мене тільки відпустили, з умовою, що я буду на них працювати, мене били, катували, погрожували. Після всього цього вони ще також намагались «вибити» з мене зізнання, нібито я співпрацював з тими людьми, що в мене переночували, хотіли, щоб я дізнавався у односельчан, хто не погоджується з політикою Кадирова та доповідав їм. Я їм сказав, що згоден, хоча сам не збирався цього робити. Я на якийсь час виїхав, але потім заявились до моєї дружини з дітьми, розпитували, де я, вона плакала, бо казали, що і її заберуть, але вона казала, що не знаю де я. після всього цього я забрав дружину з дітьми та переїхав до Інгушетії». (Т.1, арк. 44).

Також, зі змісту протоколу вбачається, що позивач на запитання про те, що чи зазнавав він переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи та політичним мотивам, надав позитивну відповідь, а на запитання, чи хотів би він повернутися до Російської Федерації, якби настала спокійна ситуація, зникла загроза для нього і можна було б комфортно жити, позивач надав нібито негативну відповідь . (розділ 4 протоколу співбесіди від 12 грудня 2017 року, Т.1, арк. 44), проте, в судовому засіданні позивач особисто спростував такі відповіді та вказав, що навпаки надав іншу відповідь, що бажання повернутись додому, в разі зміни ситуації і відсутності переслідувань.

15 грудня 2017 року заступником начальника Управління Державної міграційної служби України в Київській області затверджено висновок про прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого винесено відповідний наказ №135 від 15 грудня 2017 року «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 » (Т.1, арк. 45,46).

05 березня 2018 року з позивачем проведено додаткову співбесіду, про що складено відповідний протокол, зі змісту якого вбачається, що позивач повторно повідомив причину, через яку покинув країну походження - політичні переслідування, у зв`язку з обвинуваченням у співпраці з бойовиками (Т.1, арк. 52-54).

Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області 28 грудня 2018 року за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно зазначеного висновку міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю у заявника умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Т.1, арк. 60-67).

Рішенням Державної міграційної служби України від 25 лютого 2019 року №58-19 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні (Т.1, арк. 68).

Повідомленням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 04 березня 2019 року №40 позивача повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1, арк. 70).

Не погоджуючись з вказаним рішенням Державної міграційної служби України від 25 лютого 2019 року №58-19, позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (надалі - Закон України від 08.07.2011 №3671-VI).

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 цієї ж статті передбачено, що особою, яка потребує додаткового захисту є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

У частині 2 статті 9 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI зазначено, що рацівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Згідно частини 6 цієї ж статті центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

Частиною 8 статті 9 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Згідно з частинами 11, 12 статті 9 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Відповідно до частин 1, 3, 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пунктами 45, 195 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців передбачено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 визначає, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з пунктом 23 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (зі змінами та доповненнями) при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

У відповідності до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України від 08.07.2011 від 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Так, судом встановлено та не заперечувалось сторонами у справі, що позивач легально перетнув кордон між Російською Федерацією та Україною рейсовим автобусом у серпні 2017 року та 24 серпня 2017 року прибув до міста Києва, а вже 24 листопада 2017 року звернувся до Управління Державної міграційної служби в Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з цього часу перебуває на території України.

На підтвердження обставин, якими була обґрунтована заява позивача, останній надав витяги зі звітів по країнах про права людини, в яких зазначається про конфлікт на північному Кавказі між урядовими силами, повстанцями, ісламськими бойовиками та злочинцями, який призвів до численних зловживань, включаючи вбивства, катування, фізичне насильство, політично мотивовані викрадення та загальну деградацію верховенства права. Уряд Рамзана Кадирова в Чечні взагалі не розслідував та не карав за злочини, а органи з безпеки безкарно чинили злочини… тощо (Т.1, арк. 30-36)

Крім того, судом досліджено й іншу інформацію про країну походження позивача, надану під час розгляду справи, зокрема, доклади міжнародної організації «Хьюман Райтс Вотч» (Human Rights Watch) щодо обстановки у Чечні, в яких Чечня характеризується як «тоталітарна держава в державі», в якій Кадиров визначає практично усі аспекти життя суспільства, включаючи політику, релігію, науку та родину (Т.1, арк. 78-112).

Остання інформація вказаної вище міжнародної організації, складена у травні 2018 року, свідчить про триваюче протистояння держави та фундаменталістське підпілля, яке використовує у своїй боротьбі терористичні методи, безкарність злочинів, скоєних представниками держави в ході контртерористичних операцій тощо (Т.1, арк. 104-108).

Суд вважає за необхідне зазначити, що про обставини викрадення позивача, про наявність підстав побоюватися за своє життя та життя своєї сім`ї через переслідування позивача представниками як влади, так і бойовиків, позивач зазначав у заяві - анкеті від 24 листопада 2017 року №71, а також надавав аналогічні пояснення, які не різнились між собою та не мали плутанини під час співбесід 12 грудня 2017 року та 05 березня 2018 року, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, які не спростовані відповідачем під час розгляду справи. Аналогічні пояснення надав позивач особисто і в судовому засіданні.

Проте, з матеріалів справи також вбачається, що відповідачем не було надано вмотивованої оцінки наданим позивачем поясненням з вказаних вище обставин, що дозволяє суду дійти висновку про формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, що, в свою чергу, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд погоджується з позицією позивача в тій частині, що відповідач не вчинив необхідних заходів щодо збирання та отримання відносно позивача більш достовірної інформації, ідентифікації позивача як особи, не проаналізував інформацію щодо ситуації в країні походження позивача, та не прийняв до уваги вищезазначені позиції з приводу біженців міжнародного суспільства.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів;

4) неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При цьому, суд звертає увагу, що саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є головним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, проте ці побоювання повинні бути реальними.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що відповідачем не в повній мірі дотримано наведені законодавчі приписи, оскільки було проведено лише дві співбесіді з позивачем, проте додаткових відомостей з метою уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача відповідачем не вимагалось. При цьому, відповідач не дослідив належним чином, чи існувала небезпека для позивача в країні його громадянської належності станом на час прийняття спірного рішення, не вживалися заходи щодо встановлення дійсних обставин з яких позивач покинув країну свого походження, чи дійсно у позивача були реальні побоювання стати жертвою політичних переслідувань.

В той же час, суд наголошує й на тому, що матеріалами справи підтверджується, що рідною мовою позивача є чеченська, він вільно володіє російською мовою, але відсутні відомості щодо того, що позивач в достатній мірі володіє та розуміє українську мову.

Так, суд звертає увагу, що у протоколі співбесіди від 12 грудня 2017 року позивач зазначив, що не потребує послуг перекладача, проте, під час розгляду справи у судовому засіданні, позивач надав пояснення щодо того, що він не відповідав негативно на питання щодо можливого повернення до Російської Федерації після настання спокійної ситуації та зникнення загрози для нього, навпаки, відповів, що має наміри та бажання повернутися додому, але у зв`язку з поганим розумінням української мови, він неправильно зрозумів сенс питання та в протоколі зазначені відомості стосовно цього питання, які не відповідають дійсним обставинам.

Вказані обставини є прямим порушенням прав позивача, незважаючи на його самостійну відмову від послуг перекладача, оскільки неправильне розуміння питання або викладення його відповіді може мати наслідком спотворення або перекручування відповідей позивача на такі запитання, тобто, внаслідок відсутності під час співбесід перекладача, позивач був позбавлений можливості належним чином надати пояснення та перевірити чи дійсно протокол співбесіди відповідає його словам.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд приходить до висновку про обгрунтованість позовних вимог позивача та наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №58-19 від 25 лютого 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про необхідність задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідачів на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (04071 , місто Київ, вулиця Щекавицька, будинок 57, офіс БФ «Право на захист», РНОКПП відсутній) до Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №58-19 від 25 лютого 2019 року.

3. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства України.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова

Повний текст рішення суду виготовлений 30 травня 2019 року.