Рішення № 82104469, 03.05.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6769/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2019 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Цховребова М.Г., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, -

встановив:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача № 1771 о/с від 21.11.2018 року в частині звільнення позивача;

- поновити позивача, полковника поліції, на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих № 1 Головного управління Національної поліції в Одеській області;

- стягнути з відповідача на користь позивача:

- грошове забезпечення за час вимушеного прогулу із розрахунку 342 грн. 30 коп. в день, починаючи з 05.12.2018 року та на день винесення рішення;

- моральну шкоду в сумі 100000 грн.

Ухвалами суду від: 14.01.2019 року: відкрито провадження в адміністративній справі; вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження; 11.02.2019 року: продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів.

В судове засідання 17.04.2019 року сторони та/або їх представники не з`явились, належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду. (а.с.93)

17.04.2019 року представником позивача до суду подано заяву, вхід. № 13942/19, в якій останній просить продовжити справу без його участі в письмовому порядку. (а.с.94)

Відповідач про причини неявки свого представника суд не повідомив, будь-яких заяв від нього до суду не надійшло.

Виходячи з наведеного, керуючись положеннями ч.ч. 1, 3, 9 ст. 205 КАС України, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Згідно змісту адміністративного позову та відповіді на відзив, позивач обґрунтовує заявлені вимоги, із посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію», ч. 2 ст. 235 КЗпП України, п. 6 розділу 3 Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським, із зазначенням таких фактичних обставин:

- 12.12.2018 року позивач отримав повідомлення від відповідача про те, що наказом Головного Управління Національної поліції в Одеській області від 21.11.2018 року за № 1771 о/с він з 05.12.2018 року звільнений з посади начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУНП в Одеській області за п. 4 ч. 1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів. Позивач неодноразово звертався до адміністративного суду з позовом про його поновлення на посаді. Так, Наказом № 569 о/с від 23.03.2017 року, полковник поліції ОСОБА_2 В ОСОБА_3 , у відповідності до постанови Одеського окружного адміністративного суду від 06.03.2017 року по справі № 815/7286/16 був поновлений на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУНП в Одеській області. Після цього Наказом № 926 о/с від 29.05.2017 року позивач був знову звільнений з посади начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУНП в Одеській області за п. 4. ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію» у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25.07.2017 року по справі № 815/3359/17, яке залишено в силі постановою Одеського адміністративного апеляційного суду вказаний наказ був визнаний протиправним та скасований. Наказом Головного управління національної поліції в Одеській області № 248 о/с від 16.02.12018 року позивач був звільнений з посади начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУНП в Одеській області за п. 4. ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію» у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16.05.2018 року по справі № 815/979/18 позивач був поновлений на вказаній посаді та прибув до ІТТ на робоче місце. 07.09.2018 року позивач випадково дізнався про його звільнення з 03.09.2018 року наказом № 1312 о/с від 31.08.2018 року. Вказаний наказ позивачем оскаржується та справа знаходиться в провадження Одеського окружного адміністративного суду. 03.10.2018 року наказом № 1484 о/с було скасовано пункт наказу № 1312 о/с від 31.08.2018 року про звільнення позивача та поновлено його на посаді з 28.09.2018 року. Проте, оскаржуємим наказом позивача знову звільнено з тих же підстав. Незважаючи на названі судові рішення, відповідач вп`яте звільнив позивача з тих самих підстав;

- з моменту поновлення позивача ніяких змін не сталося, скорочення штатів не відбулося та не проведено ніяких організаційних заходів. З моменту поновлення позивача на посаді жодного скорочення штатів не відбулось та не проводилось організаційних заходів. Отже відсутні підстави для його звільнення за п. 4 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію»;

- у постанові Одеського окружного адміністративного суду по справі № 815/7286/16, по справі № 815/3359/17 та рішенні цього суду по справі № 815/979/18 судом достовірно встановлена відсутність юридичного факту змін в організації функціонування ізолятора тимчасового тримання, у зв`язку з чим, суд дійшов до висновку про відсутність скорочення посади, яку позивач раніше займав;

- протягом двох років відповідач своїми незаконними наказами п`ять разів позбавляв позивача можливості реалізувати право на працю, передбачену Конституцією України. Таке ставлення до позивача принижує його честь та гідність та ділову репутацію. Безкінечні противоправні звільнення позбавили позивача можливості кар`єрного росту. Це все завдало йому моральних страждань, які він оцінює в 100000 грн.

Згідно відзиву на позовну заяву, відповідач вважає позовні вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, із посиланням на ст.ст. 65, 68, 77 Закону України «Про Національну поліцію», із зазначенням таких фактичних обставин:

- наказом Головного управління Національної поліції в Одеській області від 21.11.2018 року полковника поліції Дзигу ОСОБА_4 , начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області, звільнено з органів Національної поліції України на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України «Про Національну поліцію». Відповідно до Наказів Національної поліції України від 02.09.2016 року № 788/дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області» та Головного управління Національної поліції в Одеській області від 16.09.2016 року № 2244/дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області» у штатному розкладі ГУНП в Одеській області були проведені відповідні зміни;

- Дзигі В.А. співробітниками Управління кадрового забезпечення ГУНП в Одеській області було запропоновано ознайомитись під підпис з попередженням про наступне звільнення, у зв`язку із скороченням штатної чисельності органів і підрозділів Національної поліції України та Головного управління Національної поліції в Одеській області. Позивач категорично відмовився ознайомлюватись з попередженням про наступне звільнення з поліції та пропозиціями про призначення на вакантні посади, про що було складено відповідний акт № 9/6516 від 05.10.2018 року про відмову від ознайомлення з попередженням про наступне звільнення полковника поліції ОСОБА_1 , начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області. ОСОБА_1 були зачитані пропозиції по вакантним посадам, а саме: начальник ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб № 2 (м. Кодима), начальник ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб № 7 (м. Білгород-Дністровський) та старший дільничний офіцер поліції сектору превенції Захарівського ВП Роздільнянського ВП Головного управління Національної поліції в Одеській області та зміст попередження про наступне звільнення. Таким чином, посадовими особами Головного управління Національної поліції в Одеської області повністю дотримано процедури звільнення співробітника поліції у зв`язку із скороченням штатів за наявності підстав.

Дослідивши докази у справі, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Судом встановлено, що у зв`язку із скороченням штатної чисельності органів і підрозділів Національної поліції України та Головного управління Національної поліції в Одеській області, відповідно до наказів Національної поліції України від 02 вересня 2016 року № 788 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», та Головного управління Національної поліції в Одеській області від 16 вересня 2016року № 2244 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», відповідачем складено Попередження про наступне звільнення полковника ОСОБА_1 , начальника ізолятору тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області зі служби в поліції не раніше ніж за два місяці на підставі п. 4 ч.1 ст. 77 (звільнення зі служби в поліції у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України «Про Національну поліцію». (а.с.80)

Відповідно до витягу з наказу ГУНП в Одеській області № 1771 о/с від 21 листопада 2018 року (а.с.78), відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» звільнено зі служби в поліції за п. 4 ч. 1 ст. 77 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів): полковника поліції Дзигу Віктора Анатолійовича (С-481332), начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області, з 5 грудня 2018 року, виплативши грошову компенсацію за 6 діб невикористаної чергової відпустки за період роботи з 18 вересня 2018 року по день звільнення. Підстава: попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 від 05.10.2018, акт про відмову від ознайомлення з попередженням про наступне звільнення ОСОБА_1 від 05.10.2018.

Не погоджуючись з наказом ГУНП в Одеській області № 1771 о/с від 21 листопада 2018 року, позивач звернувся до суду з вищенаведеними вимогами.

Судом також встановлено, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 6 березня 2017 року по справі № 815/7286/16 (а.с.12-21), яка набрала законної сили 19.04.2017 року, зокрема:

- визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 16.11.2016 року № 1571о/с в частині звільнення зі служби в поліції полковника поліції ОСОБА_1 , начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУ НПУ в Одеській області за п. 4 ч.1 ст. 77 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України «Про Національну поліцію» з 16.11.2016 року;

- поновлено ОСОБА_1 – полковника поліції на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУ НП в Одеській області з 16.11.2016 року.

Відповідно до змісту вказаної постанови, судом встановлено такі обставини, зокрема:

- у штатному розписі ГУНПУ в Одеській області, затвердженому наказом № 2 від 07.11.2015 року «Про оголошення тимчасових штатів і підрозділів Головного управління Національної поліції» підрозділ, керівником якого був призначений позивач мав назву «Ізолятор тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб (наповнення 46 ліжко-місць) (м.Одеса), зі складом керівного складу Ізолятора начальник ізолятора (1), заступник начальника ізолятора (1);

- 16.09.2016 року ГУ НП в Одеській області виданий наказ № 2244дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», яким оголошено нові штати ГУ НП в Одеській області, згідно з яким змінена назва підрозділу, яким керував позивач, - Ізолятор тимчасового тримання №1 (на 46 місць, м.Одеса, вул. Преображенська, 44), зі складом керівного складу Ізолятора начальник ізолятора (1), заступник начальника ізолятора (1);

- дослідивши штатні розписи, затверджені наказами ГУНП № 2 від 07.11.2015 року та № 2244дск від 16.09.2016 року суд встановив, що під час реорганізації змінив назву підрозділ, яким керував позивач, але його посада, як керівника вказаного підрозділу не скорочена. При таких обставинах, з урахуванням вимог ст. 68 Закону України «Про Національну поліцію», суд вважає, що у відповідача взагалі не було підстав про попередження позивача про можливе подальше звільнення зі служби в поліції;

- проте судом достовірно встановлено, що в структурному підрозділі ГУ НП в Одеській області - ізоляторі тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУ НП в Одеській області відсутній юридичний факт змін в організації функціонування вказаного підрозділу, а відбулась зміна його назви та скорочення штату, за винятком керівника ізолятора та його заступника. Вказані посади збережені і в новому штатному розпису ізолятора;

- з урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку про відсутність скорочення посади, яку обіймав позивач, а тому його звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» є неправомірним.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року по справі № 815/3359/17 (а.с.22-27), яка, відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень, набрала законної сили 28.11.2017 року, зокрема:

- визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області № 926 від 29.05.2017 року в частині звільнення ОСОБА_1 з 29 травня 2017 року за п. 4 ч. 1 ст. 77 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів);

- поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області з 29.05.2017 року.

Відповідно до змісту вказаної постанови, судом встановлено такі обставини, зокрема:

- позивача вперше було звільнено зі служби в поліції наказом ГУ НП в Одеській області № 1571 о/с від 16.11.2016 року на підставі попередження про наступне звільнення з поліції, складеного відповідно до Наказів Національної поліції України від 02 вересня 2016 року № 788 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», та Головного управління Національної поліції в Одеській області від 16 вересня 2016 року № 2244 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області»;

- вдруге позивача було звільнено зі служби в поліції наказом ГУ НП в Одеській області № 926 о/с від 29.05.2017 року на підставі попередження про наступне звільнення з поліції, складеного відповідно до Наказів Національної поліції України від 02 вересня 2016 року № 788 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», та Головного управління Національної поліції в Одеській області від 16 вересня 2016 року № 2244 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області»;

- таким чином, позивача двічі звільнено зі служби в поліції з тих самих підстав, з моменту його першого звільнення до другого звільнення змін у штатному розписі ГУ НП в Одеській області не відбулося, а тому звільнення позивача є неправомірним що є підставою для скасування спірного наказу №926 від 29.05.2017 року.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 травня 2018 року по справі № 815/979/18 (а.с.28-38), яке, відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень, набрало законної сили 18.06.2018 року, зокрема:

- визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області № 248 від 16.02.2018 р. в частині звільнення зі служби в поліції полковника поліції ОСОБА_1 , начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області за п. 4 ч. 1 ст. 77 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України “Про Національну поліцію” з 21.02.2018 р.;

- поновлено полковника поліції ОСОБА_1 на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області з 21.02.2018 р.

Відповідно до змісту вказаного рішення, судом встановлено такі обставини, зокрема:

- при вирішенні Одеським окружним адміністративним судом справ №815/7286/16, № 815/3359/17 (постанови Одеського окружного адміністративного суду від 06.03.2017 р. у справі №815/7286/16 та від 25.07.2017 р. у справі № 815/3359/17, які набрали законної сили) встановлено, що в структурному підрозділі Головного управління Національної поліції в Одеській області - ізоляторі тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області відсутній юридичний факт змін в організації функціонування вказаного підрозділу, а відбулась зміна його назви та скорочення штату, за винятком керівника ізолятора та його заступника. Вказані посади збережені і в новому штатному розпису ізолятора;

- Системно проаналізувавши норми чинного законодавства, враховуючи відстутність факту скорочення посади позивача, суд дійшов висновку, що посилання представника відповідача на лист Одеського управління ДВБ Національної поліції України за вих. № 3029вх/9215/02-17 від 28.12.2017р. про недоцільність призначення на посаду начальника ізолятора тимчасового тримання № 1 Головного управління Національної поліції в Одеській області полковника поліції ОСОБА_1 не має жодного правового значення;

- таким чином, звільнення позивача на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію” є неправомірним.

На доведення обставин, на яких ґрунтуються вимоги, позивачем суду також надано, зокрема, копію рапорту позивача від 02.11.2018 року, в якому останній просить призначити його на посаду начальника ізолятора тимчасового тримання № 1 Головного управління Національної поліції в Одеській області та фіскального чеку «Укрпошти» щодо його надіслання відповідачу цієї ж дати. (а.с.10, 11)

На доведення обставин, на яких ґрунтуються заперечення, та на виконання ухвали суду відповідачем суду також надано копії, зокрема (а.с.79, 81-83, 85):

- акту № 9/65/6 про відмову від ознайомлення з попередженням про наступне звільнення полковника поліції ОСОБА_1 , начальника ізолятору тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУНП в Одеській області від 05.10.2018 року;

- витягу з наказу ГУНП в Одеській області № 1484 о/с від 3 жовтня 2018 року, яким скасовано пункт наказу Головного управління Національної поліції в Одеській області від 31 серпня 2018 року № 1213 о/с в частині звільнення позивача зі служби в поліції;

- листів від 4 грудня 2018 року № 9/8576, від 12 грудня 2018 року № 9/8772, якими відповідач повідомив позивача, що: наказом Головного управління Національної поліції в Одеській області від 21.11.2018 № 1771 о/с позивач звільнений зі служби в поліції за п. 4 ч. 1 ст. 77 (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України «Про Національну поліцію» з 5 грудня 2018 року; для ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки позивачу необхідно прибути до управління кадрового забезпечення ГУНП в Одеській області за адресою: м. Одеса, вул. Єврейська, 12 (каб. 206, тел. 779-41-40);

- оригінал довідки про доходи, вих. № 159 від 14.02.2019 року, виданої позивачу про те, що він працював у Головному управлінні Національної поліції в Одеській області, займав посаду – начальника ізолятора (Спеціальних установ), та йому була нарахована заробітна плата, в т.ч. у натуральній формі: у жовтні 2018 року – 5757,82 грн.; у листопаді 2018 року – 5853,56 грн., усього – 11611,38 грн., середньомісячне грошове забезпечення за жовтень-листопад 2018 року складає 5805,69 грн.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Частинами 1, 3 статті 78 КАС України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини врегульовано законодавством (чинним та у редакції станом на момент виникнення відповідних правовідносин): Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі – Закон № 580-VIII), Кодексом законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі – КЗпП України), Законом України «Про оплату праці» від 24.03.1995 року № 108/95-ВР (далі – Закон № 108/95-ВР), Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок № 100).

Відповідно до ст. 60 Закону № 580-VIII проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

В постанові від 16.10.2012 р. Верховний Суд України зазначив, що відповідно до п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України).

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у п.п. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Вищезазначені висновки Верховного Суду України співвідносяться з положеннями ст. 68 Закону № 580-VIII щодо можливості призначення поліцейського, посада якого скорочена, за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті. Згода на таке призначення можлива лише при наданні відповідної пропозиції поліцейському, посада якого скорочена.

Відповідно до ч.ч 1, 2 ст. 68 Закону № 580-VIII у разі здійснення реорганізації, внаслідок якої на підставі відповідного наказу скорочуються посади в органі чи окремому підрозділі органу (закладу, установи) поліції, поліцейський, посада якого буде скорочена, має бути персонально письмово попереджений про можливе наступне звільнення зі служби в поліції за два місяці до такого звільнення.

Поліцейський, посада якого скорочена, може бути призначений за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті.

Згідно з п. 4 Розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Оскільки Законом № 580-VIII не врегульована процедура здійснення пропозиції наявних вакантних посад поліцейському, який попереджається про можливе звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, судом до спірних правовідносин застосовуються положення трудового законодавства, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові від 17.02.2015 року у справі № 21-8а15.

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 40 КЗпП України, зокрема, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Таким чином, судом має перевіритись чи дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, щодо відмови працівника від переведення на іншу роботу або відсутність можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями та працівник відмовився від запропонованих йому вакантних посад, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Згідно з ч. 3 ст. 68 Закону № 580-VIII поліцейський, посада якого була скорочена і якого не призначено на іншу посаду в поліції відповідно до частини другої цієї статті, після закінчення двомісячного строку з дня попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції має бути звільнений зі служби в поліції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 цього Закону.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

Таким чином, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів звільненню підлягають не всі поліцейські, а лише ті, посади яких скорочені.

В частині 2 статті 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

1. Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу відповідача № 1771 о/с від 21.11.2018 року в частині звільнення позивача.

Відповідно до постанови Одеського окружного адміністративного суду від 6 березня 2017 року по справі № 815/7286/16, від 25 липня 2017 року по справі № 815/3359/17 та рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 травня 2018 року по справі № 815/979/18, які набрали законної сили, та встановлених судом обставин по цій справі, позивача вчетверте звільнено за одних й тих самих обставин та підстав, а саме:

- у зв`язку із скороченням штатної чисельності органів і підрозділів Національної поліції України та Головного управління Національної поліції в Одеській області, відповідно до Наказів Національної поліції України від 2 вересня 2016 року № 788 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», та Головного управління Національної поліції в Одеській області від 16 вересня 2016 року № 2244 дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області».

Тобто, жодних нових фактичних обставин та правових підстав для звільнення позивача зі служби в поліції наказом ГУНП в Одеській області № 1771 о/с від 21 листопада 2018 року після прийняття вищезазначених судових рішень, якими визнані протиправними та скасовані інші накази відповідача про звільнення позивача зі служби в поліції з тієї самої посади, не відбулось та не виникло.

При цьому, зазначеними судовими рішеннями встановлено, зокрема,

- у штатному розписі ГУНПУ в Одеській області, затвердженому наказом № 2 від 07.11.2015 року «Про оголошення тимчасових штатів і підрозділів Головного управління Національної поліції» підрозділ, керівником якого був призначений позивач мав назву «Ізолятор тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб (наповнення 46 ліжко-місць) (м.Одеса), зі складом керівного складу Ізолятора начальник ізолятора (1), заступник начальника ізолятора (1);

- 16.09.2016 року ГУ НП в Одеській області виданий наказ № 2244дск «Про організаційно-штатні зміни в Головному управлінні Національної поліції в Одеській області», яким оголошено нові штати ГУ НП в Одеській області, згідно з яким змінена назва підрозділу, яким керував позивач, - Ізолятор тимчасового тримання №1 (на 46 місць, м.Одеса, вул. Преображенська, 44), зі складом керівного складу Ізолятора начальник ізолятора (1), заступник начальника ізолятора (1);

- дослідивши штатні розписи, затверджені наказами ГУНП № 2 від 07.11.2015 року та № 2244дск від 16.09.2016 року суд встановив, що під час реорганізації змінив назву підрозділ, яким керував позивач, але його посада, як керівника вказаного підрозділу не скорочена;

- в структурному підрозділі ГУ НП в Одеській області - ізоляторі тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб ГУ НП в Одеській області відсутній юридичний факт змін в організації функціонування вказаного підрозділу, а відбулась зміна його назви та скорочення штату, за винятком керівника ізолятора та його заступника. Вказані посади збережені і в новому штатному розпису ізолятора.

Згідно з ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду, зокрема, у адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому також слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

При прийнятті оскаржуваного наказу відповідачем не дотримано вимог ст. 43 Конституції України, а також ст. 23 Загальної декларації прав людини, якими гарантовано право на працю.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

При цьому, судом взято до уваги позицію Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), відповідно до якої принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи будь-який її орган схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обгрунтованих сподівань у осіб (юридичних чи фізичних) стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Отже, якщо держава задекларувала певні правила поведінки при звільненні працівників поліції (зокрема, встановлення вичерпного переліку підстав, у зв`язку з якими забороняється звільнення працівника), то вона зобов`язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.

За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (рішення від 30.01.2003 N3-рп/2003 та від 02.11.2004 №15-рп/2004).

Верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над неправомірним втручанням у право кожної людини.

Для вирішення спору та оцінки оскаржуваних рішень суд також врахував вимоги Європейської соціальної хартії, обов`язок з дотримання якої Україна взяла на себе відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 року № 137-V Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої) та якої не дотримався відповідач.

Так, Україна взяла на себе зобов`язання вважати обов`язковими для України такі статті та пункти частини II Хартії: п.1 (визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов`язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості), п.2 (ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає), п.3 (створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечувати їхнє функціонування), п.4 (забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм) статті 1 Право на працю.

Згідно статті 24 Право на захист у випадках звільнення з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати:) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби;) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Слід наголосити, що права і свободи, закріплені в документах, які мають статус міжнародно-правових договорів, є частиною національного законодавства України. Зазначене проголошено частиною першою статті 9 Конституції України, відповідно до якої чинні міжнародні договори, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, відповідно

суд дійшов висновків, що:

- наказ № 1771 о/с від 21.11.2018 року в частині звільнення позивача прийнятий відповідачем: не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; недобросовісно; нерозсудливо; без дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, відповідно він є протиправним та підлягає скасуванню.

2. Щодо позовних вимог про поновлення позивача, полковника поліції, на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих № 1 Головного управління Національної поліції в Одеській області.

Законом України «Про Національну поліцію» не врегульовано питання відновлення порушених трудових прав осіб у випадках незаконного звільнення.

За загальним правилом при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються положення, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то необхідно субсидіарно застосовувати законодавство про працю, зокрема КЗпП України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відтак, суд вважає безпідставними вимоги позивача про поновлення його на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих № 1 Головного управління Національної поліції в Одеській області, оскільки згідно наказу № 1771 о/с від 21.11.2018 року (який є предметом оскарження в даній справі) його звільнено з посади начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області.

В рішенні у справі П`єрсак проти Бельгії ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов`язку відновлення status quo ante.

Таким чином належним способом захисту порушених прав позивача є саме поновлення на роботі із зазначенням дати такого поновлення. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України у справі № 21-426а14 (постанова ВСУ від 4 листопада 2014 року).

Отже, судом встановлено правові підстави для поновлення полковника поліції ОСОБА_1 на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області з 5 грудня 2019 року, з якої його було протиправно звільнено.

3. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу із розрахунку 342 грн. 30 коп. в день, починаючи з 05.12.2018 року та на день винесення рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 Закону № 580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України в постанові від 14.01.2014 р. по справі № 21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону № 108/95-ВР порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для обчислення пенсій середня заробітна плата визначається відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Згідно п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до абз. 1 п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою, вих. № 159 від 14.02.2019 року, загальна сума доходу за два місяці (жовтень, листопад 2018 року) ОСОБА_1 складає 11611,38 грн.

Відповідно, середньоденний заробіток складає – 190,35 грн. (11611,38 грн.:61день).

Враховуючи наведене, на користь позивача має бути стягнуто середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 05.12.2018 р. по 03.05.2019 р. у розмірі 28552,5 грн. (190,35 грн.х150днів).

При цьому, позивачем не наведено жодного фактичного та правового обґрунтування, чому грошове забезпечення за час вимушеного прогулу підлягає із розрахунку 342 грн. 30 коп.

Відповідно, зазначена вимога позивача підлягає задоволенню, виходячи з вищезазначених розрахунків суду.

4. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 100000 грн.

Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Як роз`яснено у п.п. 4, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», позивач повинен зазначити у чому полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Жодних обґрунтувань та доказів на їх підтвердження, на підставі яких заявлено ці позовні вимоги, позивачем не зазначено та/або не надано, та не зазначено причини неможливості їх самостійного подання суду.

Без зазначення та надання відповідних доказів недоведеними є також причинно-наслідковий зв`язок між оскаржуваним наказом та наслідками (шкодою), про які зазначено позивачем, вини відповідача в їх заподіянні.

При цьому також слід зазначити, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на усі сфери їхнього життя, як на публічну службу, зокрема, в органах Національної поліції України, так і на приватне життя, а також, що сам по собі факт вчинення протиправних дій відповідачем не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Дана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові по справі № 2а-11853/10/1570 від 18 липня 2018 року, відповідно

суд дійшов висновків, що:

- позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди – не підлягають задоволенню з підстав їх необґрунтованості, недоведеності її спричинення саме діями відповідача, відсутності належних доказів, що підтверджують сам факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Інших суттєвих доводів та/або доказів щодо обґрунтування заявлених позовних вимог та заперечень проти них, які могли б потягнути зміну висновків суду щодо спірних правовідносин, сторонами суду не наведено та не надано.

При цьому слід зазначити, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).

Однак, ст. 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (див. п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р.).

Відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи та на підставі наведеного, суд вважає, що рішення у частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Керуючись ст.ст. 9, 132, 139, 194, 241-246, 250, 255, 295 та Перехідними положеннями КАС України, суд -

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної поліції в Одеській області (місцезнаходження: вул. Єврейська, 12, м. Одеса, 65014, ідентифікаційний код юридичної особи: 40108740) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області № 1771 о/с від 21 листопада 2018 року в частині звільнення зі служби в поліції полковника поліції ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 , полковника поліції, на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області з 5 грудня 2018 року.

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 5 грудня 2018 року по 3 травня 2019 року у розмірі 28552,5 грн. (двадцять вісім тисяч п`ятсот п`ятдесят дві гривні п`ятдесят копійок).

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб Головного управління Національної поліції в Одеській області з 5 грудня 2018 року та стягнення середнього грошового забезпечення з час вимушеного прогулу за один місяць.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Апеляційні скарги на рішення суду подаються учасниками справи до або через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя М.Г. Цховребова

.