Рішення № 82103814, 20.05.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1340/5152/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2019 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Карп`як О.О.,

секретар судового засідання Лубоцька Н.І.,

за участю:

представника позивачів – Максимова А ОСОБА_1 ,

представника відповідачів – Сагайдака Д.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії -

в с т а н о в и в:

До суду надійшла позовна заява громадянина Узбекистану ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), громадянки Узбекистану ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79005, м. Львів, вул. Руданського, 3), Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання неправомірними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, в якій позивачі просять:

- визнати неправомірним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_2 , про яке йдеться в повідомленні Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №116 від 06.04.2018 р. (наказ ГУ ДМС України у Львівській області №88 від 04.04.2018 р.);

- визнати неправомірним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_3 , про яке йдеться в повідомленні Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №115 від 06.04.2018 р. (наказ ГУ ДМС України у Львівській області №89 від 04.04.2018 р.);

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 76-18 від 02 серпня 2018 року про відхилення скарги ОСОБА_2 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 77-18 від 02 серпня 2018 року про відхилення скарги ОСОБА_3 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання громадян ОСОБА_4 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз`яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що громадянин Узбекистану ОСОБА_2 та громадянка Узбекистану ОСОБА_3 , які є подружжям, побоюючись стати жертвою переслідувань з політичних мотивів, покинули країну походження разом з неповнолітніми дітьми. В Україні позивачі подали до Головного управління ДМС у Львівській області заяву-анкету про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. На підставі наказів № 88 та № 89 від 04.04.2019 року позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Не погоджуючись з вищезазначеними рішеннями, позивачі подали скаргу до ДМС України відповідно до частини 1 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 28 жовтня 2019 року позивачі особисто в приміщенні Головного управління ДМС України у Львівській області отримали повідомлення про відхилення скарги на рішення Територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особами, які потребують додаткового захисту № 134 та № 135 від 06 вересня 2018 року. Вважають оскаржувані рішення протиправними та необґрунтованими з наступних підстав. Всупереч пункту 7 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачам не був роз`яснений порядок оскарження та причини відмови. ОСОБА_5 Йодгорбек ОСОБА_6 є членом партії Хізб ут-Тахрір Аль-Ісламі у зв`язку з чим піддавався переслідуванням в Узбекистані. ОСОБА_3 була піддана переслідуванням у зв`язку з політичною приналежністю свого чоловіка та через релігійні погляди. Позивачі піддавалась затриманням та переслідуванням в Узбекистані. СНБ Узбекистану намагалась схилити до співробітництва ОСОБА_2 , а після його відмови сфабрикували кримінальну справу. ОСОБА_3 була піддана затриманням та дискримінації у зв`язку з політичною діяльністю чоловіка та через носіння хіджабу. Позивачі зазначають, що метою діяльності ОСОБА_7 ут- ОСОБА_8 - ОСОБА_9 є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням організація вважає виховання моральних та ідейних, з точки зору ісламу, людей, без яких неможлива побудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман та не має військового крила чи озброєних прибічників. Враховуючи вищенаведені факти позивачі мають об`єктивні причини побоюватись переслідувань та систематичного порушення прав людини. Не погоджуючись з спірними рішеннями, позивачі звернулися до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 05 листопада 2018 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання у справі.

Протокольною ухвалою суду від 04 лютого 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 27.02.2019 року.

Представник відповідачів щодо задоволення позову заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях (вх. № 38132), просив відмовити у задоволенні позову, зазначивши про наявність суперечностей у поясненнях позивачів під час проведених співбесід стосовно обставин їх виїзду з країни походження. Також, звернув увагу на те, що інформація про можливість переслідування позивача та членів їх родини обґрунтована виключно припущеннями, проте відомостей про будь-які утиски в країні походження та документів, що підтверджують передбачені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» обставини, позивачами не надано, що свідчить про невмотивованість та безпідставність позовних вимог.

Представник позивачів подав відповідь на відзив, де зазначив наступне. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є ісламською релігійно-політичною організацією. Методом діяльності є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням вважає виховання моральних, з точки зору ісламу, людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників. Відповідачем застосовувалась неактуальна та неперевірена інформація по країні походження, зокрема, з ресурсу Вікіпедія та з російських та узбецьких засобів. Масової інформації, що є неприпустимим в даній категорії справ. Просив позов задоволити.

В судовому засіданні 20 травня 2019 року представник позивача просив позов задоволити з підстав, наведених у позовній заяві. Представник відповідачів проти позовних вимог заперечив та просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Суд, заслухавши вступне слово учасників справи, з`ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступне.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Узбекистан, має 4 дітей, за віросповіданням – мусульманин.

Відповідно до наданої позивачем інформації, країну громадянської належності залишив у 2010 році та легально потрапив в Російську Федерацію у м. Казань. де мешкав там з громадянською дружиною ОСОБА_3 до серпня 2016 року. Також позивач повідомив, що в Узбекистані у нього залишилась дружина ОСОБА_10 , 1981 р.н. та троє дітей – донька ОСОБА_11 , 2001 р.н., син – ОСОБА_12 , 2003 р.н., донька Мастура – 2005 р.н.

Згідно матеріалів справи № 2018LV0017 позивач у серпні 2016 року перетнув Державний кордон України, місце перетину йому не відомо. З відповідною заявою до територіального органу Державної міграційної служби України звернувся вдруге, вперше звертався до ДМС України в Одеській області. У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.03.2018, поданої до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області та у ході проведення співбесіди від 02.04.2018 році повідомив, що у 2010 року легально покинув Республіку Узбекистан та переїхав жити до Російської Федерації (м. Казань).

Також, у заяві від 15.03.2018 року ОСОБА_2 наголосив, що причиною побоювання повернення до країни походження являється переслідування владою Узбекистану мусульманського віросповідання та тиск з боку служби національної безпеки за членство у незареєстрованій на території Узбекистану партії «Хізб ут-Тахрір».

Під час співбесіди 02.04.2018 позивач повідомив, що в країні громадянської належності йому забороняли вивчати та проповідувати Коран, носити бороду. Не дозволяли водити до мечетей дітей, жінкам не дозволяють носити хіджаб. Зазначив, що їм погрожували та викликали до органів служби національної безпеки, позивача особисто внесли в екстремістські списки. До них додому приходив дільничний інспектор, який проводив бесіди.

З 2010 року проживав в м. Казань, там працював різноробочим. У 2011 році під час перебування на території Російської Федерації позивач вступив до організації «Хізб ут-Тахрір». Також до матеріалів особової справи долучено довідку видану інформаційним офісом «Хізб ут-Тахрір» в Україні № 1439/21 від 01.02.2018 року про те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був прийнятий в партію в 2011 році, м. Казань, Республіка Татарстан, РФ та на даний момент, після приїзду в Україну прописаний до українського відділення організації.

ОСОБА_2 зазначив, що не може повернутися до країни громадянської належності через сфабриковану проти нього справу та членство в забороненій партії «Хізб ут-Тахрір».

У 2001 році від співробітників правоохоронних структур Узбекистану він дізнався, що перебуває у списку підозрюваних у екстремістській та терористичній діяльності Позивач зазначає, що через певний час співробітники правоохоронних органів Узбекистану розпочали чинити на нього певний тиск у вигляді проведення з ним неофіційних співбесід щодо поширення ісламської ідеології. Для того, щоб не зазнавати постійного тиску з боку спецслужб він виїхав з Узбекистану до Російської Федерації із сім`єю. На території РФ одразу після в`їзду за міжнародним захистом не звертався через відсутність потреби у такому захисті. В РФ перебував легально, на підставі тимчасової реєстрації. З боку правоохоронних структур РФ проблем не виникало. У 2011 році заявник дізнався від своєї дружини, що його розшукує ФСБ РФ. Згодом ОСОБА_2 заарештували через порушення стосовно нього кримінальних справ на території Узбекистану передбачених ст. 242 ч. 1. ч. 3 п. “а”, 244-2 ч. 1 КК Узбекистану, та відносно заявника було застосовано екстрадиційний арешт. Однак РФ не знайшла законних підстав для ОСОБА_2 до країни громадянської належності, що підтверджується постановою прокуратури РФ про скасування запобіжного заходу від 13.12.2011 року після чого його було звільнено з місць позбавлення волі. Разом з тим, як вбачається в матеріалах особової справи в постанові про притягнення до кримінальної відповідальності в якості обвинуваченого від 31 січня 2011 року, проти заявника справді була порушена кримінальна справа через членство в інших заборонених організаціях, таких як «Джіхадчілар» та «Жамат».

Звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в заявника не вперше, оскільки вперше ОСОБА_2 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області 26.08.2016, вдруге - 30.10.2017 – проте в результаті двічі отримав відмову в оформленні документів. Дане рішення ДМС в Одеській області було оскаржене заявником та його дружиною до Одеського окружного адміністративного суду, також позивачами було подано апеляцію та касацію на рішення суду.

За матеріалами особової справи вбачається факт звернення за міжнародним захистом у РФ, проте ОСОБА_2 стверджував, що переїзд в РФ не був пов`язаний із бажанням отримання міжнародного захисту, а отже причини виїзду були інакшими, аніж побоювання зазнати переслідувань в Узбекистані.

Під час перебування у слідчому ізоляторі, він звернувся за міжнародним захистом до компетентних органів РФ. Паралельно його дружина, яка на той час теж перебувала в РФ, теж звернулися за міжнародним захистом. За результатами звернення їм було надано тимчасовий захист на території РФ. Зі слів заявника, після отримання захисту та звільнення із СІЗО, на нього почали тиснути співробітники ФСБ, пропонували йому співпрацю. Через ситуацію що склалася, він вирішив, виїхати з території РФ, тому не чекав на продовження посвідчення про тимчасовий захист. Не зважаючи на отриманий захист, заявник покинув територію РФ мотивуючи тим, що його переслідують державні органи Російської Федерації, що по своїй суті суперечить наданому в РФ захисту.

З матеріалів справи також випливає, що під час перебування під екстрадиційним арештом, протягом 6 місяців на території Російської Федерації, була надана можливість скористатися послугами адвоката та співробітників УВКБ ООН.

За результатами розгляду заяви та матеріалів особової справи позивача, проведених співбесід ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку про очевидну необґрунтованість заяви ОСОБА_2 , тобто в нього відсутні умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та такою, що носить характер зловживання через приховання важливих відомостей та надання завідомо неправдивої інформації, що оформлено Висновком щодо прийняття рішення про відмову оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту від 04.04.2018 року.

Наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 04.04.2018 року №88 громадянину Узбекистану ОСОБА_2 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Про прийняте рішення ОСОБА_2 було повідомлено Повідомленням ГУ ДМС України у Львівській області від 06.04.2018 № 115.

Рішенням Державної міграційної служби України № 76-18 від 02.08.2018 року відхилено скаргу ОСОБА_2 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Боборахімова ОСОБА_13 . ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою Республіки Узбекистан, має 2 дітей, за віросповіданням – мусульманка. Сімейний стан – заміжня, перебуває у громадянському шлюбі з громадянином Республіки Узбекистан – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 Освіта – середня. Виховує двох дітей– ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які є громадянами Республіки Узбекистан.

В доповненні до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявниця вказала, що разом із чоловіком в 2011 році отримала тимчасовий захист на території Російської Федерації.

Згідно матеріалів справи № 2018LV0018 позивач у серпні 2016 року разом з чоловіком перетнула Державний кордон України, місце перетину їй не відомо. З відповідною заявою до територіального органу Державної міграційної служби України звернулася вдруге, вперше зверталася до ДМС України в Одеській області. У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.03.2018, поданої до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області та у ході проведення співбесіди від 04.04.2018 році повідомила, що у 2010 року легально покинула Республіку Узбекистан та переїхала жити до Російської Федерації (м. Казань), тому що боялась переслідувань через віросповідання. До 2011 року проживала там нелегально. В період перебування в РФ двічі поверталась до Узбекистану. В РФ позивач отримала тимчасовий захист.

Також, у заяві від 15.03.2018 року ОСОБА_3 наголосила, що причиною побоювання повернення до країни походження являється переслідування владою Узбекистану мусульманського віросповідання та тиск з боку дільничного інспектора на її чоловіка ОСОБА_2 , який належить до незареєстрованої на території Узбекистану партії «Хізб ут-Тахрір» та зазначає, що в країні походження їй не дозволяють носити хіджаб, проводили з нею бесіди та попереджали про заборону хіджабу. Позивач вступила до організації «Хізб ут-Тахрір» у 2017 році.

Вперше звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС в Одеській області 26.08.2016 року, вдруге – 30.10.2017 року, проте в обох випадках їй було відмовлено в оформленні документів. Дане рішення позивач оскаржувала в судовому порядку. В Україні проживає в найманому житлі разом із сім`єю, договору оренди не надала. Житло орендує в знайомих, за адресою: АДРЕСА_2 .

За результатами розгляду заяви та матеріалів особової справи позивача, проведених співбесід ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку про очевидну необґрунтованість заяви ОСОБА_3 , тобто відсутні умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та такою, що носить характер зловживання через приховання важливих відомостей та надання завідомо неправдивої інформації, що оформлено Висновком щодо прийняття рішення про відмову оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту від 04.04.2018 року.

Наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 04.04.2018 року № 89 громадянці Узбекистану ОСОБА_16 Баходіржонівні та її неповнолітнім дітям Нематіллаєву ОСОБА_17 та ОСОБА_18 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Про прийняте рішення ОСОБА_2 було повідомлено Повідомленням ГУ ДМС України у Львівській області від 06.04.2018 № 116.

Не погодившись з рішеннями про відмову позивачі 10.04.2018 року звернулися до ДМС України із скаргою. Рішеннями Державної міграційної служби України № 77-18 та №76-18 від 02 серпня 2018 року відхилено скарги позивачів на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачі, вважаючи дії та рішення відповідачів щодо відмови у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту протиправними та такими, що не відповідають законодавству України, нормам та стандартам міжнародного права, звернулись до суду за захистом своїх прав.

Суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Згідно із ст. 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі по тексту також - Закон № 3671-VI), біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Приписами ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями ст. 6 Закону № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Також ч. 1 та ч. 2 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до ч.11 та ч. 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідачів про відсутність стосовно заявника умов, передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як встановлено судом, вперше позивачі звернулись з заявою до ГУ ДМС в Одеській області 26.08.2016. Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 07.09.2016 року №171 їм відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з наказом ГУ ДМС в Одеській області, позивачі 14.09.2016 оскаржили його до Одеського окружного адміністративного суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 28.02.2017 року (залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017) року у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.10.2017 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 28.02.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017 року відмовлено.

Копії вказаних рішень долучені до матеріалів справи за клопотанням сторін.

Зі змісту ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017 підставами для відмови у задоволенні позову тих же позивачів було наступні обставини: «Так, як встановлено з матеріалів справи судами обох інстанцій, позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виїхали з Узбекистану в 2010 році та легально переїхали до Татарстану в м. Казань (РФ), де перебували 6 років і отримали там тимчасовий захист, а потім таємно та нелегально 13.08.2016 року перетнули кордон України і в вересні 2016 року переїхали до Одеси. Як повідомив в судовому засіданні позивач ОСОБА_2 , він сповідуєте традиційний іслам і фактично займався нав`язуванням власних релігійних поглядів, через що отримував постійні попередження з боку правоохоронних структур Узбекистану. Разом з тим, у регіоні його постійного проживання (м. Андижан, Узбекистан) більшість населення дотримується мусульманської віри та вивчає Коран, однак відповідно до інформації по країні громадянської належності, іслам є найбільш розповсюдженою релігією в Узбекистані, його сповідують більше 90% населення країни, в країні діє більше 2000 мечетей, більшість відвідувачів мечетей належать до молоді. Позивач стверджує, що у 2010 році виїзд до Російської Федерації не був пов`язаний із бажанням отримання міжнародного захисту, а отже причини виїзду були інакшими аніж побоювання зазнати переслідувань в Узбекистані. До того ж, ОСОБА_2 одразу ж не звернувся за міжнародним захистом після легального потрапляння до РФ та майже 6 років легально перебував на території РФ на підставі тимчасової реєстрації. При цьому, як зазначив позивач, у нього не виникало жодних проблем при виїзді з Узбекистану до Російської Федерації, а отже і переслідування з боку держави фактично були відсутні. Разом з тим, позивач звернувся за міжнародним захистом на території Російської Федерації лише після арешту в порядку видачі до Узбекистану через підозри щодо скоєння ним кримінальних правопорушень на Батьківщині. Даний арешт на території Російської Федерації відбувся лише за запитом щодо видачі його до Узбекистану, однак в подальшому, РФ не знайшла законних підстав для видачі шукача захисту до країни громадянської належності, що підтверджується постановою прокуратури РФ про скасування запобіжного заходу від 13.12.2011 року, після чого, його було звільнено з місць позбавлення волі. Також, у зв`язку з наявністю елементів членства позивача з «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» та незважаючи на офіційну заборону діяльності цієї організації на території Російської Федерації і обізнаність Бахадіров Й ОСОБА_19 . із вказаним фактом, він продовжував діяльність щодо розповсюдження (насадження) релігійних поглядів на території Росії, однак будь-яких переслідувань з боку державної влади РФ через його діяльність він не зазнавав, а навпаки отримав тимчасовий захист у вказаній країні, яким не виявив бажання користуватись та нелегально виїхав до України. Проте, у 2016 році він покинув територію РФ, до якої прибув легально та під час перетину кордону не зазнавав ніяких перешкод та переслідувань зі сторони країни походження, та нелегально прибув до України. Що стосується ОСОБА_3 , то за матеріалами особової справи взагалі відсутні будь-які докази, які можуть підтверджувати переслідування позивачки як на території Узбекистану, так і на території Російської Федерації. Так, в судовому засіданні позивачка повідомила, що сповідує традиційний іслам та ніколи не була членом жодних релігійних, політичних чи молодіжних організацій, ані в країні громадянської належності, ані поза її межами, а елемент причетності її чоловіка до релігійної організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не має відношення до її особи. Також, відомості щодо належності чоловіка ОСОБА_2 до «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», з яким по суті вона перебуваєте у цивільних стосунках, не вважаються такими, що можуть вплинути на безпеку позивачки. Зокрема, по справі встановлено, що в липні 2011 року ОСОБА_3 поверталася до Узбекистану з метою зустрічі зі своїми родичами і будь-яких проблем на ОСОБА_20 не зазнала. За матеріалами справи позивачки цілком очевидним є факт звернення за міжнародним захистом у РФ лише після виникнення певних проблем у її цивільного чоловіка на території Російської Федерації. До того ж, слід зазначити, що позивачами протягом розгляду справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій, не було надано жодних доказів, що їх подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує їх життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок їх переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Отже, з вказаного вбачається, що судом 1-ї інстанції, в даному випадку, було обґрунтовано встановлено факт того, що у позивачів відсутні умови (критерії), зазначені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Тобто, з урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до аналогічного, що і суд першої інстанції висновку, що позивачам було правомірно відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту, та, відповідно, спірні накази ГУ ДМС України в Одеській області від 07.09.2016р. №171 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованими та законними.»

Як вказано представником відповідачів в судовому засіданні та узгоджується із змістом копій особових справ позивачів, підставами для прийняття оскаржуваних рішень враховано обставини первісного звернення позивачів до ГУ ДМС в Одеській області 26.08.2016 року, прийняття наказу від 07.09.2016 року №171, його оскарження позивача до суду та прийняття судами рішень за результатами розгляду позову про скасування вказаного наказу.

Позивачі при зверненні до відповідача-1 із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказали, що ОСОБА_2 зазнає переслідувань у країні постійного проживання через релігійні та політичні погляди оскільки має відношення до релігійно-політичної партії «Хізб ут-Тахрір». а ОСОБА_3 зазначила, що їй забороняють носити хіджаб та сповідувати іслам.

В судовому засіданні було допитано свідків ОСОБА_21 та ОСОБА_22 , які підтвердили, що ОСОБА_2 є членом організації «Хізб ут-Тахрір». Свідки розповіли про діяльність організації в Україні, заявили про фабрикування кримінальних справ та утиски проти членів вищезазначеної організації в Узбекистані та РФ.

При прийнятті оскаржуваних рішень відповідача враховувалось і те, що з матеріалів особової справи встановлено, що у 2001 році від співробітників правоохоронних структур Узбекистану позивач дізнався, що перебуває у списку підозрюваних у екстреміській та терористичній діяльності. Заявник стверджує, що через певний час співробітники правоохоронних структур Узбекистану розпочали чинити на нього певний тиск у вигляді проведення з ним неофіційних співбесід щодо поширення ісламської ідеології. Через те, щоб не зазнавати постійного тиску з боку спецслужб Узбекистану, він виїхав з Узбекистану до російської федерації із сім`єю. Водночас, потім зазначив, що на території РФ одразу після в`їзду за міжнародним захистом не звертався через відсутність потреби у такому захисті. В РФ перебував легально, на підставі тимчасової реєстрації. З боку правоохоронних структур РФ проблем не виникало. В 2011 році заявник дізнався від своєї дружини, що його розшукує ФСБ РФ Згодом ОСОБА_2 заарештували через порушення стосовно нього кримінальних справ на території Узбекистану, передбачених ст.242 ч.1, 244-1 ч.3 п «а», 244-2 ч.1 КК Узбекистану, та відносно заявника було застосовано екстрадиційний арешт. Однак, РФ не знайшла законних підстав для видачі ОСОБА_2 до країни громадянської належності, що підтверджується постановою Прокуратури РФ про скасування запобіжного заходу від 13.12.2011 року, після чого його було звільнено з місць позбавлення волі.

Водночас, відповідач звертає увагу на те, що в постанові про притягнення до кримінальної відповідальності в якості обвинуваченого від 31.01.2011 проти заявника була порушена кримінальна справа, проте не через переслідування за політичні погляди та не за членство в партії Хізб ут-Тахрір, а через членство в інших заборонених організаціях таких як «Джіхадчілар» та «Жамаат». Як встановлено відповідачем по інформації по країні походження, члени вказаних організацій займались вербуванням людей, зокрема молоді для участі в екстремістських діяннях.

При прийнятті оскаржуваного рішення відповідачами також враховано і те, що ОСОБА_2 , став членом партії в 2011 році, вже перебуваючи на території Російської Федерації. Отже, факт притягнення заявника до відповідальності перед Законом, в країні походження через релігійні та політичні погляди, зокрема членство в партії «Хізб ут-Тахрір» вважається неправдоподібним. Вказують, що заявник не повідомляє про переслідування в країні громадської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи.

При розгляді скарги на відмову в оформленні документів відповідачем також враховано і те, що в розпорядженні Департаменту захисту національної державності СБУ наявна інформація (лист від 11.07.2018 року №5/2/1-13005), що ОСОБА_2 серед свого оточення намагається вести пропагандистську роботу, спрямовану на популяризацію радикальних ідей ісламського фундаменталізму та ваххабізму. Також останній має зв`язки із числа членів прихильників міжнародних терористичних організацій.

У заяві-анкеті позивачі повідомили, що залишили Узбекистан у 2010 році та легально прибули до Російської Федерації, де постійно перебувала з родиною до серпня 2016 року. У разі, реальної загрози їх життю на території країни походження позивачі мали можливість звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, проте, не скористалися даною можливістю, що додатково свідчить про відсутність потреби у міжнародному захисті, про відсутність будь-яких проблем або переслідувань за конвенційними елементами або критеріями набуття додаткового захисту.

Варто звернути увагу на положення п. 6 ч. 1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця, або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набуття статус біженця перебувала в третій безпечній країні».

У свою чергу, третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту. (ч. 22 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»)

Що стосується ОСОБА_3 , то за матеріалами особової справи взагалі відсутні будь-які докази, які можуть підтверджувати переслідування позивачки як на території Узбекистану, так і на території Російської Федерації.

Так, позивачка повідомила, що сповідує традиційний іслам та ніколи не була членом жодних релігійних, політичних чи молодіжних організацій, ані в країні громадянської належності, ані поза її межами, а елемент причетності її чоловіка до релігійної організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не має відношення до її особи.

Також, відомості щодо належності чоловіка ОСОБА_2 до «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», з яким по суті вона перебуваєте у цивільних стосунках, не вважаються такими, що можуть вплинути на безпеку позивачки.

Зокрема, по справі встановлено, що в липні 2011 року ОСОБА_3 поверталася до Узбекистану з метою зустрічі зі своїми родичами і будь-яких проблем на Батьківщині не зазнала.

За матеріалами справи позивачки цілком очевидним є факт звернення за міжнародним захистом у РФ лише після виникнення певних проблем у її цивільного чоловіка на території Російської Федерації.

Подані в судовому засіданні представником позивача ухвала Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01.06.2018 року та лист ГО «Ісхан-Щирість» від 01.06.2018 року судом не беруться до уваги, оскільки не були предметом дослідження при прийнятті оскаржуваних рішень та не спростовують встановлених судом обставин.

Жодних доказів на підтвердження загрози життю, безпеці, свободі ні під час звернення до територіального органу міграційної служби, ні під час розгляду даної справи судом, позивачем не надано, з огляду на що, у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач не є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Натомість, інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачами, ґрунтується виключно на їх особистих твердженнях і не має жодного документального підтвердження.

Таким чином, вищевказане дає підстави зробити висновок, що громадяни Узбекистану, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не підпадають під визначення особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, подані ними заяви є необґрунтованими , оскільки в них відсутні умови, зазначені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, суд встановив, що накази ГУ ДМС України у Львівській області №88 від 04.04.2018 р та №89 від 04.04.2018 р., та рішення Державної міграційної служби України № 76-18 від 02 серпня 2018 року, № 77-18 від 02 серпня 2018 року є обґрунтованими та законними.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі вищевказаного, суд дійшов до висновку, що відповідачі правомірно прийняли оскражувані рішення, з огляду на що, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, –

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії – відмовити повністю.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 30.05.2019 року.

Суддя Карп`як Оксана Орестівна