Рішення № 82101221, 31.05.2019, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2019 року ЛуцькСправа № 140/872/19

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Костюкевича С.Ф.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної Поліції у Волинській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління Національної Поліції у Волинській області (далі – ГУ НП у Волинській області) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 24.03.2017 року, він був звільнений з поліції згідно наказу ГУ НП у Волинській області на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України “Про Національну поліцію”.

14.11.2017 року під час проходження огляду на МСЕК, йому було встановлено третю групу інвалідності через захворювання пов`язане з проходженням служби.

29.11.2017 року ОСОБА_1 звернувся з заявою (рапортом) до начальника ГУ НП у Волинській області про виплату одноразової грошової допомоги.

30.10.2018 року він отримав відповідь у вигляді відмови у призначенні та виплаті йому одноразової грошової допомоги.

Обґрунтовуючи відмову начальник ГУ НП у Волинській області зазначив, що листом НПУ № 2628/09/30-2018 від 03.03.2018 року доведено вимогу, що однією з умов для призначення та виплати одноразової грошової допомоги на підставі п. 4 ч. 1 ст. 97 ЗУ “Про Національну поліцію” є звільнення з поліції за хворобою, а не за власним бажанням.

Вважає дії ГУ НП у Волинській області, щодо відмови у розгляді заяви про виплату мені одноразової грошової допомоги в визначений законом строк, а також дії щодо відмови в призначенні йому одноразової грошової допомоги протиправними та такими, що не відповідають нормам Конституції України, та діючому законодавству.

В поданому до суду відзиві на позовну заяву від 05 квітня 2019 року №177/01/26-2019 відповідач позов заперечив, вважає його безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки позивач звільнений зі служби в поліції 24.03.2017 року за п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України “Про Національну поліцію”, а не за п. 2 ч. 1 ст. 77 (через хворобу) Закону України “Про Національну поліцію”, та інвалідність встановлена йому 14.11.2017 року, тобто після шестимісячного строку передбаченого Законом, у зв`язку з цим підстави для призначення та виплати одноразової грошової допомоги відсутні.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, враховуючи наступне.

Частина 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси і просити про їх захист.

Судом встановлено, що наказом ГУ НП у Волинській області від 07.11.2015 року №1, ОСОБА_1 призначено на посаду старшого слідчого слідчого відділу Луцького відділу ГУ НП у Волинській області.

Наказом ГУ НП у Волинській області від 24.03.2017 року №56 о/с полковника поліції ОСОБА_1 , старшого слідчого слідчого відділу Луцького відділу ГУ НП у Волинській області, звільнено зі служби в поліції за п. 7 частини першої ст. 77 (за власним бажанням) Закону, з 24.03.2016 року. Вислуга на день звільнення складала: в календарному обчисленні - 21 рік 07 місяців 08 днів.

14.11.2017 року медико-соціальною експертною комісією ОСОБА_1 встановлено III групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією від 17.11.2017 року №745778.

19.11.2017 року позивач звернувся до ГУ НП у Волинській області із заявою про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням III групи інвалідності.

08.12.2017 року ГУ НП у Волинській області затверджено висновок про призначення одноразової грошової допомоги та 11.12.2017 року направлено до Національної поліції України заявку для виділення цільового фінансування, що підтверджується листом ГУ НП від 11.12.2017 року №1133/29/01-2017.

Відповідно до листа Національної поліції України від 03.03.2018 року №2628/09/30-2018, однією з умов для призначення та виплати одноразової грошової допомоги на підставі пункту 4 частини першої статті 97 Закону є звільнення з поліції за пунктом 2 частини першої статті 77 (через хворобу) Закону.

У випадках, якщо у поліцейського виявлено захворювання, що унеможливлює його подальше проходження служби в поліції, останній підлягає звільненню на підставі пункту 2 частини першої статті 77 Закону, за рішенням військово-лікарської комісії.

Призначення та виплата одноразової грошової допомоги здійснюється виключно згідно діючих норм Закону.

ГУ НП у Волинській області позивачу направлено лист від 26.10.2018 року №947/01/29-2018 з повідомленням про відмову у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги.?

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

07 листопада 2015 року набрав чинності Закону України “Про Національну поліцію” № 580-VIII.

З метою врегулювання питання щодо порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, відповідно до статей 97-101 Закону № 580-VIII, прийнято Порядок № 4, який визначає механізм оформлення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського.

Наказом МВС від 12 вересня 2016 року № 916, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України за № 1277/29409 від 22 вересня 2016 року, пункт 5 Розділу 1 Порядку № 4 доповнено підпунктом 4, яким передбачено призначення поліцейському одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності, чи втрати працездатності, яка виникла внаслідок отриманого поліцейським захворювання або поранення (контузії, травми, каліцтва) під час проходження служби в органах внутрішніх справ.

Згідно із пунктом 1 Розділу ІІ Порядку № 4 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення поліцейському інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності є дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.

Заява (рапорт) про виплату одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського подається Голові Національної поліції (керівнику міжрегіонального, територіального органу поліції) за останнім місцем служби поліцейського (пункт 3 Розділу ІІІ Порядку № 4).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 97 Закону № 580-VIII одноразова грошова допомога є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, у разі визначення поліцейському інвалідності внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті.

Таким чином, зазначене положення Закону застосовується виключно за обов`язкової одночасної наявності, щонайменше, трьох умов (причина інвалідності, час настання інвалідності та причина звільнення):

1) інвалідність повинна наступити внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаних з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції;

2) інвалідність повинна наступити не пізніше, ніж протягом шести місяців після звільнення особи з поліції;

3) причиною звільнення такої особи з поліції повинна бути зумовлена захворюванням або пораненням, пов`язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах, зокрема, від 19 вересня 2018 року у справі № 373/1188/16-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 296/9456/16-а, від 01 листопада 2018 року у справі № 822/3788/17, від 23 листопада 2018 року №822/962/18, №822/1872/18, від 14 квітня 2019 року у справі №823/1798/18.

Судом встановлено, що наказом ГУ НП у Волинській області від 24.03.2017 року №56 о/с полковника поліції ОСОБА_1 , старшого слідчого слідчого відділу Луцького відділу поліції ГУ НП у Волинській області, звільнено зі служби в поліції за п. 7 частини першої ст. 77 (за власним бажанням) Закону, з 24.03.2016 року.

14.11.2017 року медико-соціальною експертною комісією ОСОБА_1 встановлено III групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в поліції, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією від 17.11.2017 року №745778.

Таким чином, ОСОБА_1 отримав втрату працездатності внаслідок проходження служби в органах внутрішніх справ, яка була встановлена пізніше 6 місяців з дати звільнення з поліції, причина звільнення - за власним бажанням.

Тому, встановивши, що у позивача відсутні дві з обов`язкових умов на призначення одноразової грошової допомоги для колишніх поліцейських, а саме, причиною звільнення такої особи з поліції повинна бути хвороба, що зумовлена захворюванням або пораненням, пов`язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції та інвалідність повинна наступити не пізніше, ніж протягом шести місяців після звільнення особи з поліції, ГУ НП у Волинській області правомірно прийнято відмову про виплату одноразової грошової допомоги.

Крім того, суд приходить до переконання, що позиція позивача про те, що його звільнення за власним не позбавляє його права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням поліцейському інвалідності, що пов`язана з проходженням служби в органах поліції є необґрунтованою та не відповідає положенням Закону України “Про Національну поліцію”, оскільки зміст частини 1 статті 97 зазначеного Закону вказує на вичерпний перелік випадків, за яких виникає право на виплату одноразової грошової допомоги. При цьому, розширеному тлумаченню дана норма Закону не підлягає.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини “Щокін проти України” (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про “закон”, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі “Шпачек s.r.о.” проти Чеської Республіки” (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі “Бейелер проти Італії” (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Відтак, з наведених вище підстав у задоволенні позову слід відмовити.

Серед критеріїв оцінювання судом рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, є принцип законності, що закріплений у ч.2 ст.19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, усі рішення та дії суб`єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті (вчинені) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Судом також приймається до уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судом не підтвердилися обставини щодо порушення відповідачем прав, свобод та інтересів позивача, а позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження позовних вимог.

Таким чином, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог та відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України “Про Національну поліцію”, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної Поліції у Волинській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статями 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням вимог підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” цього Кодексу. Апеляційна скарга може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя С.Ф. Костюкевич