Рішення № 82077558, 29.05.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 травня 2019 року № 640/5946/19

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

Суддя - Вовк П.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) до Державної міграційної служби України (далі також - ДМС України, відповідач-1) та Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі також -відповідач-2), в якому позивач просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача-1 № 78-19 від 25 лютого 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Грузії ОСОБА_1 ; зобов`язати відповідача-2 повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України.

Ухвалою суду від 18 квітня 2019 року було відкрито провадження в даній справі та вирішено, у зв`язку з її належністю до категорії справ незначної складності у відповідності до вимог п. 11 ч. 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), враховуючи вимог ч.ч. 1-2 статті 257 КАС України, здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про безпідставність оскаржуваного рішення з огляду на його дійсну належність до категорії осіб, які через свої політичні погляди не можуть повернутись в країну походження, оскільки можуть зазнавати там неправомірного переслідування.

На адресу суду від відповідача-1 надійшов відзив на адміністративний позов, в якому він просить відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на відповідність вимогам чинного законодавства оскаржуваного рішення.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач є громадянином Грузії, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Тбілісі, за національністю - езид, за релігійним переконанням - християнин.

Позивач звернувся до органів міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням відповідача-1 від № 78-19 від 25 лютого 2019 року позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з ч.ч. 1, 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

У силу ч. 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (ч. 8 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Виходячи із системного тлумачення наведених вище положень вбачається, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

При цьому, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Проаналізувавши матеріли особової справи суд вважає, що спірне рішення прийняте відповідачем-1 в порядку, спосіб та в межах наданих йому повноважень. При цьому суд враховує наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, при вирішенні питання про надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби було проведено з позивачем ряд співбесід, під час яких позивач повідомив, що з 2000 року по 2008 рік він працював в TOB «Дербі» на посаді начальника реалізації, та повідомив що засновником цієї компанії був ОСОБА_2 , що був вбитий у м. Лондоні у 2008. Позивач зазначив, що після вбивства компанія розпалась і він залишився без роботи. Позивач повідомив, що з 2008 року до 2013 рік переслідувався фінансовою поліцією Грузії за несплату податків, хоча керівних посад не займав. У 2009 позивач виїхав до Туреччини і купив міні-завод по виробництву цукру-рафінаду. Він свідчить, що у 2010 році зазначений у нього міні-завод відібрали та переоформили на особу на ім`я Кікнадзе. В подальшому до 2013 року заявник не працював, а у 2013 році виїхав із Грузії.

При цьому, під час співбесіди від 03 серпня 2018 року позивач надав свідчення, що суттєво суперечать попереднім, а саме, він повідомив, що завод по виробництву рафінованого цукру у 2012 році «влада забрала... і його почали викликати до фінансової поліції». Водночас, заявник під час цієї співбесіди повідомляє, що у 2010 році він отримував цукор у великій кількості, однак не зазначав це в фінансових документах. Таким чином, цей факт може свідчити про порушення заявником під час роботи фінансової звітності, що могло стати предметом уваги відповідних органів влади Грузії.

Під час співбесіди від 14 травня 2018 року позивач зазначив, що у 2012 році до влади у Грузії прийшли інші люди і результат був ще гірший. Водночас, загальновідома інформація по країні походження заявника вказує, що: « ОСОБА_3- грузинський та український політик. Президент Грузії (з 25 січня 2004 року по 25 листопада 2007 року і з 20 січня 2008 року по 17 листопада 2013 року)».

Тобто вбачається, що інформація, що надана заявником стосовно зміни влади в країні у 2012 суперечить загальновідомій інформації.

Під час співбесіди від 14 травня 2018 року позивач на питання: «Чи зазнавали Ви переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства через політичні погляди» відповів: «Так, я переслідувався політично» і додав: «мене змушували підписувати неправдиві зізнання», хоча водночас зазначив, що ніколи не був членом партії або громадських організацій». В супереч цим свідченням, під час співбесіди від 03 серпня 2018 року позивач на питання: «Чи зазнавали Ви насилля або переслідування за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, політичних поглядів?» відповів: «Ні» і на питання: «чи зазнають переслідування Ваші колеги, друзі, близькі, родичі?» також відповів: «Ні».

Додатково стосовно заявника знайдено інформацію про здійснення щодо нього кримінального провадження за підозрою у виготовленні та реалізації фальшивих документів.

Отже, враховуючи неточність, нелогічність, суперечливість свідчень позивача стосовно обставин справи, а також інформацію стосовно того, що в країні походження стосовно позивача у 2010 році проводилось слідство за підозрою у виготовленні та реалізації фальшивих документів, суд визнає аргументованими доводи відповідача-1 про те, що позивач ймовірно намагається підтасувати факти і події для обґрунтування власної заяви з метою, імовірного, уникнення відповідальності в країні свого походження та легалізації на території України.

Таким чином, враховуючи інформацію по країні походження позивача, аналізуючи його свідчення та пояснення, інформацію, що знайдена стосовно позивача під час його перебування в країні походження, вбачається, що на доказ того, що Грузії мали місце факти переслідування та утисків позивача у зв`язку із його політичними переконаннями, він надає суперечливі свідчення, позивач спирається на власні припущення, часто уникає чітких відповідей на питання, надає суперечливу, нелогічну інформацію, а вся історія виглядає надуманою і неправдоподібною.

Таким чином, на основі всебічного вивчення наданих заявником матеріалів та свідчень, а також матеріалів по країні походження (Грузія), можна зазначити, що позивач не надав достовірних чи правдоподібних фактів щодо особистого переслідування в країні походження і постійного проживання.

При цьому, суд звертає увагу на те, що позивач вперше прибув на територію України у 2013 році. В подальшому він неодноразово виїжджав і повертався в Україну, деякий час перебував в Білорусії та Молдові, а також з кінця лютого 2017 року до 28 травня 2017 року (протокол співбесіди від 14 травня 2018 року) перебував на території Грузії. З 2013 року заявник не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, що може свідчити про відсутність підстав у заявника для набуття статусу біженця або додаткового захисту.

Жодних доказів та пояснень щодо імовірності переслідувань заявника за будь-якою із конвенційних ознак на території Грузії позивач суду не довів.

Заявник не надав жодних документів на підтвердження підстав побоювання стати жертвою переслідування на території країни громадянської належності, його твердження носять загальний характер, системно суперечать одне одному.

За зазначених обставин, небажання заявника повертатись в країну громадянської належності саме по собі не є підставою для прийняття рішення про визнання заявника біженцем.

З огляду на викладене, серед фактів, повідомлених заявником немає підстав для визнання біженцем у відповідності до умов Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню в судовому порядку.

Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 37508470), Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, 4-А; код ЄДРПОУ 42552598), визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя П.В. Вовк