Рішення № 82062365, 13.05.2019, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

"13" травня 2019 р.

Справа № 642/6440/18

Провадження № 2/642/44/19

РІШЕННЯ

І м е н е м У к р а ї н и

13 травня 2019 року Ленінський районний суд м. Харкова

у складі: головуючого судді - Бородіної О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Буряковської К.Є.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні Ленінського районного суду м. Харкова цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради про визнання права власності, -

В С Т А Н О В И В:

у листопаді 2018 року позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом, у якому просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 . Свої вимоги позивач мотивує тим, що 11.06.1996 року орган місцевого самоврядування, а саме Ленінський виконавчий комітет дозволив їй тимчасово (без реєстрації) використовувати вказане житлове приміщення на родину дві людини (вона та син), однак без видачі ордера на таке поселення, що виключає можливість офіційно зареєструвати своє місце проживання, набути право власності на житло в порядку приватизації. Враховуючи те, що безперервно добросовісно користується квартирою, просить визнати за нею право власності за нею за набувальною давністю.

У судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі, та пояснила, що до зазначеної квартири вона із сином були відселені, оскільки вона перебувала на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за загальною чергою внесені до списку першочерговиків по категорії "ветхі будинки" з 1988 року складом сім"ї 2 особи, за місцем мешкання у виконавчому комітеті Харківської міської ради. Відповідно до листа голови виконавчого комітету Ради народних депутатів № 218 від 11.06.1996 року їй було дозволено тимчасово (без реєстрації) використовувати житлове приміщення квартири АДРЕСА_1 . Житлове приміщення де вона раніше проживала та до теперішнього часу зареєстрована непридатне для проживання, оскільки ще у 90-х роках було "ветхім". З часу заселення вона постійно проживає у вказаній квартирі, однак не має можливості зареєструватися, що в свою чергу позбавило її права на приватизацію нерухомого майна. Вказала, що вона звернулася до суду за захистом її конституційного права на житло, оскільки іншого придатного для проживання житла немає, а позасудовим шляхом не може узаконити проживання в спірній квартирі. З моменту вселення у квартиру вона не мала жодних сумнівів щодо правомірності користування нею, адже дану квартиру було надано взамін іншої, як першочерговику.

Представник відповідача у судові засідання не з"явився, було надано відзив на позов, у якому заперечували проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що квартира знаходилась у державній власності, і в даний час є комунальною власністю громади, надавалась позивачу для тимчасового проживання, а тому відсутні підстави для визнання позивача добросовісним користувачем вказаної квартири. Також посилались на те, що визначено порядок приватизації, однак позивач не вчиняла дій щодо приватизації вказаної квартири.

Суд вислухавши пояснення позивача. Дослідивши матеріали справи прийшов до наступного висновку.

Згідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону .

Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Дана норма Основного закону кореспондується зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка закріплює право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно і демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод захищає "житло" подвійно, в контексті статті 8 Конвенції, яка передбачає право на повагу до житла", та статті 1 Першого протоколу, яка гарантує право на "повагу до майна".

У відповідності до ст. 4 ЖК України жилі будинки, також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють Житловий фонд.

Між тим, відповідно до 379 ЖК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

ОСОБА_1 , перебувала на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за загальною чергою внесена до списків першочерговиків по категорії "ветхі будинки" з 1988 року (Ріш. № 116-1) складом сім"ї 2 особи (вона, син) за місцем мешкання у виконавчому комітеті Харківської міської ради.

11.06.1996 року на підставі листа голови виконавчого комітету Ради народних депутатів № 218 їй було дозволено тимчасово (без реєстрації) використовувати житлове приміщення квартири АДРЕСА_1 , як першочерговику виконкому з 1988 року.

З того часу орган місцевого самоврядування не звертався до позивача з вимогою про звільнення спірної квартири.

Відповідно до статті 19 Конституції України-"Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

07.08.1992 року набув чинності Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р. № 2482, який започаткував відчуження квартир державного фонду громадянам, які в них проживали, і згідно з яким кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою.

Позивачем дії щодо приватизації не вчинялися, що не заперечувалося відповідачем.

За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними і не є вичерпними.

Згідно з вимогами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Позивач, мала право на отримання впорядкованого житла як першочерговик з 1988 року, що в майбутньому, відповідно до прийнятого державою Україна Закону №2482, надавало їй право його приватизувати, тобто отримати у власність.

Вказане право є законними сподіваннями позивача на отримання житла в контексті статті 1 Першого протоколу, і реалізація якого є неможливою на даний час у зв`язку із неналежним оформленням їх житлових прав на отримання впорядкованого житла у 1996 році.

Таким чином, захисту підлягає як право на житло позивача, так і її законне сподівання на отримання вказаного житла шляхом реалізації права на приватизацію.

За ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до ч.1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

З системного аналізу вказаної статті вбачається, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Під час розгляду справи судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач більше двадцяти років безперервно проживає та утримує спірну квартиру, вважаючи її своїм житлом. Позивач позбавлена можливості скористатися своїм правом на отримання даного житла у власність в порядку приватизації. Вказані обставини в сукупності свідчить про постійне, безперервне та відкрите користування нерухомим майном, яке не порушує прав інших осіб та дає підстави суду для визнання за нею права власності на вказану квартиру, оскільки інший спосіб захисту порушеного права у позивача відсутній.

Керуючись ст. ст. 13, 19, 56, 77-81, 259, 263-265, 274, 268, 354 ЦПК України, суд-

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської міської ради про визнання права власності - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , і.н. НОМЕР_1 ) право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .

На рішення може бути подана апеляційна скарга через Ленінський районний суд м. Харкова до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження , якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 24.05.2019 року.

Суддя О.В. Бородіна