Рішення № 82044958, 29.05.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 травня 2019 року № 826/1720/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Скочок Т.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом Громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві,

Державної міграційної служби України

про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві (далі по тексту - відповідач 1, ГУ ДМС в м. Києві), Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач 2, ДМС України), в якому, з урахуванням позовної заяви в новій редакції, просить:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві №301 від 07 липня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №111-17 від 17 листопада 2017 року про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач послалась на те, що остання маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з політичних та релігійних причин на території Таджикистану, а також систематичного порушення прав людини, залишила разом із своєю сім`єю країну свого походження - Республіку Таджикистан у пошуках притулку та прибула в Україну.

В Україні позивач подала до відповідача 1 заяву - анкету, яка на її думку є належним чином оформленою та обґрунтованою, про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС в м. Києві №301 від 07 липня 2017 року позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 10 липня 2017 року остання отримала відповідне повідомлення №180.

Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача 1 позивач оскаржила його до ДМС України.

За результатами розгляду її скарги ДМС України рішенням від 17 листопада 2017 року №111-17 скаргу відхилено, про що 24 січня 2018 року позивач отримала відповідне повідомлення №56 від 30 листопада 2017 року.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач послалась на те, що у своїй заяві - анкеті вона чітко зазначила причини, які унеможливлюють її повернення та повернення її родини в країну походження через переслідування по політичним та релігійним причинам, зокрема, позивач зазначала, що не має можливості повернутися до Таджикистану через політичні причини, оскільки вона та її чоловік є членами єдиної опозиційної партії в країні - Партії Ісламського Відродження Таджикистану (скорочена назва - ПІВТ), а також через релігійні причини, оскільки, як зазначала позивач, вона та члени її родини є правовірними мусульманами. Її чоловік активно фінансово підтримував діяльність партії, зокрема, надавав безоплатно в користування свій транспорт для потреб діяльності партії. Також, позивач вказувала на те, що її чоловік був вимушений залишити Таджикистан в 2016 році, оскільки ПІВТ було заборонено в Таджикистані, а на позивача та членів її родини розпочався сильний тиск. Майже всіх членів ПІВТ було ув`язнено, а інші були вимушені покинути країну. Родина позивача не могла безпечно проживати в Туреччині через те, що наразі уряд Туреччини масово депортує таджиків за домовленістю з урядом Таджикистану, у зв`язку з чим, позивач зазначала, що боїться повернутися до Таджикистану, оскільки її родину переслідуватимуть, а чоловіка - ув`язнять.

На думку позивача, в неї є об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я через її переслідування з політичних та релігійних мотивів, а також систематичного порушення прав людини по всій країні.

Як вважає позивач відповідачами формально досліджена інформація по країні походження позивача, що стало підставою для прийняття останніми неправомірних рішень.

У зв`язку з викладеними вище обставинами, позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Відповідач 1 відзиву на позовну заяву не надав з невідомих суду причин.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача 2 послався на те, що в ході дослідження співбесід, матеріалів та відомостей, наданих позивачем було встановлено, що остання є громадянкою Республіки Таджикистан, народилась у м. Душанбе, за національністю - таджичка, сповідує іслам сунітського толку, одружена з громадянином Таджикистану ОСОБА_3 , має п`ятьох дітей.

Основною причиною звернення за захистом позивача вказано побоювання зазнати серйозної шкоди з боку органів державної влади Таджикистану, оскільки вона та її чоловік є членами єдиної опозиційної партії Таджикистану - ПІВТ та через що на них здійснюється сильний тиск, а також через релігійні побоювання, оскільки вони є правовірними мусульманами.

У заяві - анкеті, як вказує представник відповідача 2, позивач зазначила, що протягом останніх років була самозайнятою особою, займалась шиттям, про роботу в партії не зазначала.

Під час співбесіди від 23 червня 2017 року у відповідь на запитання протягом якого періоду позивач займалась шиттям, остання повідомила, що з 2004 року по 2013 рік, проте, у заяві - анкеті зазначила, що з 2008 року по 2017 рік.

Стосовно діяльності ПІВТ позивач вказувала, що представники партії закликали людей до ісламу, допомагали бідним та хворим, домовлялись з представниками інших країн щодо фінансування побудови шкіл.

Під час співбесіди 23 червня 2017 року у відповідь на запитання щодо тривалості перебування у партії, позивач повідомила, що вступила до партії у 2007 році, адже будучи ще малолітньою дитиною вже була знайома з сестрою голови партії. Після одруження позивача, сестра голови партії дізналась, що її чоловік забезпечений і допомагає бідним, тому почала її просити відвідувати представників бідних верств населення.

Крім того, як зазначено у відзиві на позовну заяву, під час співбесіди встановлено, що чоловік заявниці допомагав бідним та нужденним мусульманам до того, як цим почала займатись позивач разом зі своєю знайомою.

За твердженнями представника відповідача 2, досить суперечливими та непереконливими є фінансування діяльності вказаної партії чоловіком позивача, адже ні позивач, ні її чоловік не контролювали, куди йдуть гроші їхньої родини та багатьох інших, оскільки, як зазначила позивач, її часто не було поруч, незважаючи на гарні стосунки зі згаданою вище сестрою голови партії, а її чоловік взагалі займався власними справами.

Також, у відзиві на позовну заяву зазначено, що під час співбесіди позивач повідомила, що вона та її родина не зазнали переслідувань, її чоловік фінансово підтримував партію з 2008 року по 2009 рік, проте, у вересні 2009 року його ув`язнили, звільнився з місць позбавлення волі останній у 2014 році і вже не мав можливості надавати допомогу партії. На момент, коли почалися перевороти, позивач та члени її родини вже не були членами партії.

Крім того, позивач під час співбесіди пояснила, що в останні моменти, коли її чоловік поїхав, їй не погрожували через діяльність у партії, але шукали чоловіка та декілька разів приходили додому.

Стосовно ув`язнення чоловіка позивач пояснила, що він займався бізнесом з одним бізнесменом, надавав техніку, вказаний бізнесмен був директором фірми, витратив всі гроші та наполягав, щоб чоловік позивача взяв всю провину на себе, гарантуючи в подальшому звільнення з місць позбавлення волі, але її чоловік не хотів брати на себе всю вину.

За твердженнями представника відповідача 2, очевидно, що чоловік позивача відбував покарання за вчинення дій, які суперечать законодавству Таджикистана, а не у зв`язку з перебуванням в ПІВТ.

При цьому, представник відповідача 2 також наголосив на тому, що після прибуття в Україну позивач разом з чоловіком близько трьох місяців проживала в селі Шигині (Львівська область) та у протоколі співбесіди від 03 липня 2017 року на запитання, чому вона приїхала до України, позивач відповіла, що з метою потрапити до ЄС.

Враховуючи, що заява позивача була очевидно необґрунтованою, ГУ ДМС в м. Києві прийнято правомірний та вмотивований наказ про відмову в оформленні документів від 07 липня 2017 року №301, а за результатами розгляду скарги позивача на вказаний наказ ДМС України після перевірки відомостей, що зазначені у скарзі та встановлені відповідачем 1, прийнято рішення про відхилення скарги позивача, оскільки факти переслідування позивача не є логічно послідовними, є неправдоподобними та не викликають довіри.

На підставі викладених вище обставин, представник відповідача 2 просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Не погоджуючись з доводами представника відповідача 2, викладеними останнім у відзиві на позовну заяву, представник позивача у відповіді на відзив на позовну заяву послалась на аналогічні обставини тим, що викладені у позовній заяві, а також додатково зазначила, що під час проведення співбесід з позивачем не залучався перекладач, співбесіда перекладалася з російської на українську самим працівником Державної міграційної служби.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 лютого 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2018 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 07 травня 2018 року представник позивача підтримала заявлені позовні вимоги та просила їх задовольнити, представник відповідача 2 заперечував проти задоволення позовних вимог. Представник відповідача 1 в судове засідання не з`явився, хоча і був належним чином повідомлений про дату, час та місце його проведення.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, суд, на підставі ч.3. ст.194 та ч.9 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства україни, у судовому засіданні 07 травня 2018 року судом ухвалив про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Судом встановлено та вбачається з наявних в матеріалах справи доказів, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Республіки Таджикистан, народилася у місті Душанбе, за національністю - таджичка, за віросповіданням - Іслам.

Позивач на територію України прибула 03 січня 2017 року легально до міста Львов потягом.

За отриманням захисту на території України звернулась вперше, на момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебувала нелегально, зокрема, 20 червня 2017 року позивач вперше звернулася до ГУ ДМС України в місті Києві із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причиною неможливості повернення на територію Республіки Таджикистан позивач зазначила, що вона та її чоловік є членами єдиної опозиційної партії в країні - Партії Ісламського Відродження Таджикистану, забороненої в Таджикистані, через що на них здійснювався сильний тиск, а також через релігійні причини, оскільки вона та члени її родини є правовірними мусульманами, тому заявниця побоюється повертатись до країни громадянської належності через можливе переслідування її та її родини та через можливе ув`язнення її чоловіка.

За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 07 липня 2017 року відмовлено заявнику - громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» .

Як вбачається зі змісту висновку про відмову, заявницею не надано жодних доказів та фактів здійснення над нею фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б перебування на території країни походження. Іноземка не брала участь у жодній релігійній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала, приналежність до певної політичної партії документально не доведено, у зв`язку з чим не має підстав вважати, як зазначено у висновку, що заявниця має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на думку відповідача 1, є відсутніми.

Також, у вказаному висновку зазначено, що заявниця не довела факти насильства, відповідно відсутні підстави вважати, що їй загрожує застосування смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство, тобто заявниця не надала жодних доказів, які б доводили наявність підстав для надання їй додаткового захисту (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 301 від 07 липня 2017 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу разом та її неповнолітнім дітям в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 180 від 10 липня 2017 року позивача повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача 1, позивач 14 липня 2017 року звернулась до відповідача 2 з відповідною скаргою, за наслідками розгляду якої складено висновок від 15 листопада 2017 року, відповідно до змісту якого на підставі встановлених обставин уповноважена особа відповідача 2 дійшла до висновку про доцільність відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17 листопада 2017 року №111-17 скарга ОСОБА_1 від 14 липня 2017 року на наказ Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві від 07 липня 2017 року №301 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відхилена.

Повідомленням Державної міграційної служби України № 56 від 30 листопада 2017 року позивача повідомлено про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи наказ Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві №301 від 07 липня 2017 року та рішення Державної міграційної служби України №111-17 від 17 листопада 2017 протиправними, позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011 №3671-VI), в редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особою, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 5 статті 5 цього Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Частиною 1 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною 6 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Аналіз наведених норм діючого законодавства дозволяє суду дійти висновку про те, що у Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

У відповідності до частини 4 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частинами 6-8 цієї ж статті передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Частиною 1 статті 12 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, судом встановлено, що позивачем під час звернення до відповідача 1 з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надано документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI та доказів, що підтверджують її реального переслідування.

Проте, суд зазначає, що чинним законодавством на заявника не покладено саме обов`язку обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких приймається рішення про оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, на думку суду, такі питання мають вирішуватися саме під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, але аж ніяк не під час вирішення питання щодо оформлення документів.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, на думку суду, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

За таких підстав, суд приходить до висновку, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629-ІV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у проведеній співбесіді, заявник (позивач) вказала, що причиною звернення за захистом є переслідування владою Республіки Таджикистан з політичних причин, а також наявність побоювань щодо можливого переслідування з релігійних мотивів.

Також, позивач зазначила, що вона разом зі своїм чоловіком неофіційно входили до складу членів єдиної опозиційної партії Таджикистану - ПІВТ, через що в неї наявні побоювання зазнати серйозної шкоди з боку органів державної влади Таджикистану, оскільки на членів цієї партії здійснюється сильний тиск, також є побоювання через релігійні мотиви, оскільки вона та її родина є правовірними мусульманами.

З наданої суду копії особової справи позивача вбачається, що останньою були вказані підстави того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує життю та свободі їй та її родині і така ситуація склалася внаслідок того, що вона та її чоловік є правовірними мусульманами, а її чоловік більш того активно фінансово підтримував діяльність партії, яка заборонена в Таджикистані.

Тобто, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що при зверненні до відповідача 1 із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач надала аргументи та докази щодо наявності очевидно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань через які вона разом зі своїми неповнолітніми дітьми не бажає користуватися захистом своєї країни або не може користуватися цим захистом.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що позивач є громадянкою Таджикистан , державною мовою є таджицька, а мовою міжнаціонального спілкування у Таджикистані є російська мова, якою остання володіє, що підтверджується власноручно заповненими документами, копії яких містяться в матеріалах справи, в той же час, суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів того, що позивач володіє та/або розуміє українську мову, яка є державною на території України.

Так, з наданої суду копії протоколу співбесіди від 23 червня 2017 року вбачається, що на співбесіді не був присутній перекладач, який би перекладав усі запитання та відповіді на них з російської мови, якою позивач володіє, на українську мову, на якій проводились записи співбесіди та з якими ознайомлювалась позивач.

Вказані обставини є прямим порушенням прав позивача, оскільки вона була позбавлена можливості належним чином надати пояснення та перевірити чи дійсно протокол співбесіди відповідає її словам.

Крім того, з огляду на те, що суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях, суд зазначає, що матеріалами справи підтверджено заборона діяльності на території Таджикистану єдиної опозиційної партії Таджикистану - ПІВТ.

Ненадання документального доказу усних тверджень щодо того, що позивач та її чоловік були членами цієї партії не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення у оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Так, із загальнодоступних джерел, а також матеріалів, наданих позивачем до матеріалів справи, вбачається, що ситуація в Демократичній Таджикистані залишається складною, що викликає стурбованість відносно її захисту та захисту членів родини, у зв`язку з викладеними вище обставинами.

Також, суд звертає особливу увагу й на те, що обґрунтовуючи свої заперечення проти задоволення позовних вимог у відзиві на позовну заяву представник відповідача 2 послався на те, що з позивачем, окрім проведеної співбесіди 23 червня 2017 року, проводилася співбесіда 03 липня 2017 року, проте, з опису документів, що знаходяться в особовій справі позивача, а також з матеріалів самої особової справи не вбачається, що 03 липня 2017 року з позивачем взагалі проводилася будь-які співбесіди.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачами не в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач звернулась з заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржувані наказ ГУ ДМС України в місті Києві №301 від 07 липня 2017 року та рішення ДМС України №111-17 від 17 листопада 2017 року є протиправними та такими, що підлягають скасуванню.

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд зазначає, що оскільки наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №301 від 07 липня 2017 року прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві, а Державною міграційною службою України прийнято рішення №111-17 від 17 листопада 2017 року за результатами розгляду скарги позивача на вказаний наказ, з метою найбільш ефективного захисту порушеного права позивача, суд вважає за доцільне зобов`язати повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства саме Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві, як суб`єкта владних повноважень, який прийняв первинне рішення з вказаного питання.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи те, що позивачем підтверджено достатніми та належними доказами факту порушення її прав та охоронюваних інтересів в межах спірних правовідносин, в той час як відповідачами доведено правомірність їх рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у суду наявні правові підстави для часткового задоволення адміністративного позову.

Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

2. Визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 2а, код ЄДРПОУ 37768863) №301 від 07 липня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 , офіс БФ «Право на захист», РНОКПП відсутній) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, код ЄДРПОУ 37508470) №111-17 від 17 листопада 2017 року про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1, офіс БФ «Право на захист», РНОКПП відсутній) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

4. Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 2а, код ЄДРПОУ 37768863) повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 , офіс БФ «Право на захист», РНОКПП відсутній) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

5. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Т.О. Скочок