Рішення № 81979719, 15.05.2019, Шевченківський районний суд міста Полтави (до 25.04.2025 - Октябрський районний суд м. Полтави)

Дата документу 15.05.2019 Справа № 554/5455/17

Провадження № 2/554/416/2019

Рішення

іменем України

15.05.2019 року місто Полтава

Октябрський районний суд м. Полтави в складі:

головуючого судді - Тімошенко Н.В.,

за участю секретаря судового засідання - Поливяної О.М.,

позивача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист права власності та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права власності,

встановив:

12.07.2017 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист права власності.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилалась на те, що вона є власником Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . Іншим співвласником даної квартири є ОСОБА_3 У листопаді 2014 року відповідач без її згоди надав ОСОБА_4 вільний доступ до вказаної квартири, яка є спільното частковою власністю. 30 листопада 2014 року відповідач без згоди позивача уклав договір найму квартири з ОСОБА_5 Тобто, позивач вважає, що відповідач одноособово, без згоди іншого співвласника квартири надав сторонній особі ОСОБА_5 ключі від спільної квартири, дозвіл змінювати замки, укріплювати вхідні двері, встановлювати у квартирі системи сигналізації, допускати до квартири тільки наймодавця ОСОБА_3 Позивач вважає, що указаними діями відповідач демонструє домінуюче право власності на вказане майно, що унеможливлює використання нею своєї власності та примушує відмовитися від своєї частки квартири. 03.11.2015 року відповідач за довіреністю надав повноваження ОСОБА_5 тимчасово та постійно перебувати у квартирі, знімати покази лічильників.

Зазначені обставини змусили позивача звернутися до суду.

Позивач просила захистити її право власності від порушень шляхом заборони ОСОБА_3 передавати ключі від квартири АДРЕСА_1 , укладати договірні зобов`язання, правочини щодо володіння та користування квартирою АДРЕСА_1 без її письмової згоди.

Ухвалою від 14.07.2017 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду на 11.08.2017 року.

10.08.2017 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 , у якому просила захистити її право власності від порушень шляхом визнання недійсним оспорюваного правочину - довіреності від 20 вересня 2016 року, реєстраційний номер 44467267, укладеної між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , посвідченого приватним нотаріусом Сумського нотаріального округу Мазною Ганною Іванівною, оскільки вважає, що вказаний правочин порушує її права, як співвласника квартири.

22.09.2017 року позивач надала суду заяву про зміну позовних вимог за позовною заявою від 12.07.2017 року, відповідно до якої просила захистити її право власності від порушень: заборонити ОСОБА_3 змінювати замки, передавати ключ від квартири АДРЕСА_1 , вчиняти правочини щодо володіння та користування квартирою АДРЕСА_1 , без її письмової згоди.

22.09.2017 року позивач надала суду заяву про зміну позовних вимог за позовною заявою від 10.08.2017 року, відповідно до якої просила захистити її право власності від порушень: визнати недійсною довіреність від 20 вересня 2016 року, видану ОСОБА_3 громадянці ОСОБА_7 , посвідчену приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Сумської області Мазною Ганною Іванівною за реєстровим № 2423.

Ухвалою від 05.10.2017 року цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист права власності від порушень та цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист права власності об`єднані в одне провадження.

Ухвалою від 05.10.2017 року до участі у справі залучена приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Мазна Ганна Іванівна в якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору.

27.11.2017 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права власності ОСОБА_2 на її частку у спільному майні - квартирі АДРЕСА_1 . Позовні вимоги ОСОБА_2 не визнав, просив у їх задоволенні відмовити. В обґрунтування зустрічного позову відповідач посилався на те, що вказана квартира була придбана сторонами для спільного проживання їх дітей. Після їх розлучення сторони не можуть досягти згоди щодо права користування спільним майном. Оскільки квартира знаходиться на 10-му поверсі 10-ти поверхового будинку, здійснити її поділ в натурі неможливо. Відповідач вказує, що неодноразово пропонував ОСОБА_2 придбати його частку квартири, однак остання відмовлялася. Вказане перешкоджає йому самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Ухвалою від 28.11.2017 року зустрічна позовна заява ОСОБА_3 долучена до спільного розгляду з первісною позовною заявою ОСОБА_2

28.02.2018 року позивач ОСОБА_2 надала суду відзив на зустрічну позовну заяву, відповідно до якого позовні вимоги ОСОБА_3 не визнала, просила у їх задоволенні відмовити з тих підстав, що її частка у праві власності на квартиру не є незначною, суду не надано доказу неподільності речі та вказуючи на неможливість спільного користування майном, ОСОБА_3 приховав від суду і не надав доказів того, що спільне користування неможливе саме внаслідок його дій.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити.

Відповідач, належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду справи, у судове засідання повторно не з`явився, причини своєї неявки суду не повідомив.

Третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Мазна Ганна Іванівна у судове засідання не з`явилася, надавши суду заяву про слухання справи у її відсутність, проти задоволення позову ОСОБА_2 щодо визнання недійсною довіреності від 20 вересня 2016 року, виданої ОСОБА_3 заперечувала, пояснивши, що указана довіреність не суперечить діючому законодавству та була видана ОСОБА_3 з метою продажу його частки квартири. Крім того, додала, що відповідно до глави 4 розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року за № 296/5, надання документів, які посвідчують право власності на майно, на розпорядження яким особа надає довіреність, не передбачено.

Ураховуючи викладене та те, що позивач не заперечувала проти ухвалення заочного рішення, суддя ухвалила провести заочний розгляд справи на підставі ст. ст. 280-281 ЦПК України.

Заслухавши пояснення позивача, розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши подані сторонами належні та допустимі докази окремо та в їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд дійшов висновку про часткове задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить по Ѕ частині квартири на підставі договору купівлі-продажу від 14 липня 2005 року.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 09 лютого 2012 року визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 та було виділено у користування ОСОБА_3 житлову кімнату площею 11,9 кв. м, а ОСОБА_2 - житлову кімнату площею 17,34 кв. м. У спільному користуванні власників залишено: кухню площею 6,8 кв. м, ванну кімнату площею 2,6 кв. м, туалет площею 1 кв. м, коридор площею 7,3 кв. м, вбудовану шафу 0,4 кв. м.

Довіреністю від 20 вересня 2016 року, посвідченою приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Сумської області Мазною Ганною Іванівною , ОСОБА_3 довірив громадянці ОСОБА_7 продати належну йому Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 , для чого надав їй право представляти його інтереси в усіх органах та установах, користуватися та розпоряджатися належним йому рахунком, який буде відкритий в банківський установі і стосуватиметься проведення операцій з купівлі-продажу вказаного майна, здавати в оренду вказану частку квартири, визначаючи на власний розсуд строки договору, суми орендної плати інші суттєві умови договору, здійснювати нагляд за вказаною частиною квартири, отримувати оренду плату, вільно входити до квартири, слідкувати за реєстрацією та проживанням осіб в цій квартирі та інше.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до положень ст. ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Поняття спільної часткової власності викладено в ч. 1 ст. 356 ЦК України, як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дрібному виразі.

Статтею 150 Житлового кодексу України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, сторона позивача посилається на те, що вказана вище довіреність порушує її права та інтереси, як співвласника квартири, а відповідач не має прав здавати в оренду виділену йому кімнату.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним . Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як роз`яснено в п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9, відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З огляду на аналіз норм законодавства України вбачається, що позовні вимоги щодо порушення законодавства під час укладення спірного правочину може бути заявлено заінтересованою особою за умови порушення її прав та законних інтересів.

Суб`єктивне право лише тоді може бути визнано мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту цивільного прав та інтересу. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов`язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов`язок залежить від суб`єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільних правовідносин, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке означає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно належить до їхніх повноважень, є обов`язком.

Захисту підлягає суб`єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу, внаслідок чого суб`єктивне право уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 Цивільного процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Як вбачається з укладеного спірного правочину, останній було укладено між відповідачем ОСОБА_3 та фізичною особою ОСОБА_7

При цьому, позивачем пред`явлено позовні вимоги про визнання недійсним правочину до ОСОБА_3 , який являється лише однією із сторін спірного правочину, будь-яких позовних вимог до другої із сторін договору - ОСОБА_7 позивачем пред`явлено не було, у зв`язку з чим визнання недійсним укладеного правочину з позиції цивільної відповідальності однієї із сторін договору не представляється за можливе. Крім того, стороною позивача суду не було надано належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_7 або інші сторонні особи проживають у квартирі, що в свою чергу свідчило б про виконання останньою спірного правочину.

З огляду на надані суду докази з позиції пред`явлених позовних вимог, оцінюючи їх у сукупності з позиції належності та допустимості, у суду відсутні підстави вважати, що відповідачем ОСОБА_3 , як співвласником спірної квартири порушуються, не визнаються або оспорюються права та інтереси позивача в частині права власності останньої на частину даної квартири, щоб свідчило про зміну її суб`єктивного права.

Однак, за змістом ч.2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Указаним положенням закону закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності. Зміст такого захисту полягає в тому, що у передбачених законом випадках з метою попередження порушення права власності застосовуються примусові заходи без покладення юридичної відповідальності.

Це узгоджується з нормою ст. 41 Конституції України, якою закріплено принципи непорушності права власності та недопустимості протиправного позбавлення особи права власності.

Ураховуючи викладене, а також те, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ч. 1 ст. 358 ЦК України), суд вважає за доцільне заборонити ОСОБА_3 здійснювати право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 без згоди співвласника ОСОБА_2 .

Щодо зустрічного позову ОСОБА_3 про припинення права власності ОСОБА_2 на Ѕ частину вказаної квартири суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 346 ЦК України наведено перелік випадків, за наявності яких право власності може бути припинено. Виходячи зі змісту частини 2 цієї статті, даний перелік не є вичерпним та право власності може бути припиненим і в інших випадках, встановлених законом.

Один з таких випадків наведено в ст. 365 ЦК України, яка регулює підстави та умови припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Зокрема, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі: 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Верховний Суд України під час розгляду справи N 6-37цс13 від 15.05.2005.2013 року висловив правову позицію, згідно з якою прийшов до висновку, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Також, і під час розгляду іншої справи N 6-68цс14, Верховний Суд України сформулював правову позицію від 02.07.2014 року, якою роз`яснив, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

З постанови Верховного Суду України випливає, що для ухвалення рішення про припинення права на частку в спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої з обставин, передбаченої п. 1-3 ч. 1ст. 365 ЦК України, яка обов`язково повинна бути в сукупності з обставиною, передбаченою п. 4 ч. 1 цієї статті.

За частиною другою статті 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.

Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання позивачем у справі своїх зобов`язань перед відповідачем.

Невнесення одночасно з пред`явленням позову на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором повинен сплатити покупець, є підставою для відмови в позові.

Отже, у задоволенні позову ОСОБА_3 про припинення права на частку в спільному майні слід відмовити.

На підставі ст.141 ЦПК з відповідача підлягає стягненню на користь позивача понесені судові витрати з оплаті судового збору пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 15, 203, 215, 216, 317, 319, 346, 355, 356, 365, 386 ЦК України, ст. 150 Житлового кодексу України, ст.ст. 4-10, 12, 13, 17, 18, 76-81, 89, 133, 141, 223, 229, 247, 259, 263-265, 268, 272-273, 280-284, 289, 354-355 ЦПК України, суд

ухвалив:

позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист права власності, - задовольнити частково.

Заборонити ОСОБА_3 здійснювати право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 без згоди співвласника ОСОБА_2 .

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист права власності - відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 640,00 грн.

У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права власності - відмовити.

Копію судового рішення вручити учасникам справи, які були присутні в судовому засідання, негайно після його проголошення.

Копію судового рішення направити учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні протягом 2 (двох) днів з дня його складання.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом 20 (двадцяти) днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржено в загальному порядку до Полтавського апеляційного суду через Октябрський районний суд міста Полтави протягом 30 (тридцяти) днів з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду виготовлено в нарадчій кімнаті в єдиному примірнику.

З текстом рішення суду можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя Н.В.Тімошенко