Рішення № 81967283, 20.05.2019, Солом'янський районний суд міста Києва

Справа № 2-5733/19

Провадження №760/15599/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2019 року Солом`янський районний суд м. Києва

в складі : головуючого судді Букіної О.М.

при секретарі Кривулько С.В.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», ОСОБА_2 та державного реєстратора прав на нерухоме майно Київської філії КП «Вишеньківської сільської ради «Добробут-Гарант» Лебідь Тетяни Петрівни про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки недійсними, визнання недійсним договору уступки права вимоги, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності, -

В С Т А Н О В И В :

14.06.2018 позивач звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» ОСОБА_2 та державного реєстратора прав на нерухоме майно Київської філії КП «Вишеньківської сільської ради «Добробут-Гарант» Лебідь Тетяни Петрівни та просить:

- визнати недійсним Договір про іпотечний кредит №1.06080560 укладений 10.08.2006 між Закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Платинуй Банк»") та ОСОБА_1 та застосувати наслідки недійсності цього правочину;

- визнати недійсним Іпотечний договір №1.06080560 укладений 10.08.2006 між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний, банк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Платинуй Банк»") та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малиновською О.Ю., реєстр №2716;

- визнати недійсним Договір про відступлення (купівлі - продажу) права вимоги №118і,укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 15.03.2018 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лісіціною Я.Б., реєстр №340;

- визнати недійсним Договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги №118К від 15.03.2018, укладений між ПАТ «Платинум банк» та ОСОБА_2 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_4

- визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_4 , за ОСОБА_2 з відкриттям розділу індексний номер 41235152, проведену 18.05.2018;

- визнати незаконним і скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Київської філії КП «Вишеньківської сільської ради «Добробут-Гарант» Лебідь Тетяною Петрівною про державну реєстрацію прав та обтяжень з відкриттям розділу індексний номер 41235152, прийняте 23.05.2018 про проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 , за ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ).

Свої вимоги мотивує тим, що 10.08.2006 між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» правонаступником якого стало ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 було укладено Договір про іпотечний кредит № 1.06080560.

Згідно п. 1.1 вказаного Договору, Кредитор на умовах цього договору банк надає Позичальнику грошові кошти (Кредит) в сумі 55 000 доларів США на строк користування 180 місяців, а Позичальник зобов`язується повернути наданий Кредит, сплатити проценти за його користування в розмірі 11,00 % річних, виходячи з 360 календарних днів у році та 30 днів у місяці, здійснити всі інші платежі за Кредитом у встановлених даним Договором розмірах і строках і виконати свої зобов`язання за даним Договором в повному обсязі.

Відповідно до п. 1.2 Договору, Кредит надавався Позичальнику для придбання у власність нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

Також, 10.08.2006, в якості забезпечення виконання зобов`язань за Договором про іпотечний кредит № 1.0608056 від 10.08.2006, між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» правонаступником якого стало ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір.

Згідно п. 1.1. Іпотечного договору, Іпотекодавець передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку квартиру АДРЕСА_4 .

Позивач посилається, що вказані вище договори мають бути визнані недійсними на підставі ст.ст. 203,215, 230 ЦК України, ч.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст.2 ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованими іпотечними боргами і іпотечними сертифікатами», оскільки перед укладенням договору споживчого кредитування позивачу не надано повну і необхідну інформацію щодо умов надання кредиту; не встановлено і не розкрито та є відсутніми обов`язкові умови, щодо основних економічних і правових вимог виникнення іпотечного боргу, шляхом оприлюднення їх у письмовій формі, ще до укладення такого договору; не встановлено інфляційного застереження та відсутні належні дані і відомості, відносно досягнутої домовленості, про розрахунки індексації інфляційних втрат вартості предмету іпотеки та збереження її реальної вартості.

На думку позивача, в діях банку вбачаються ознаки нечесної підприємницької практики, визначеної ст.19 ЗУ «Про захист прав споживачів» та введення позивача в оману щодо істотних умов правочину.

Таким чином, позивач вважає, що у момент підписання договору про іпотечний кредит, позивач був введений в оману щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, внаслідок чого волевиявлення позивача на його укладення у вигляді та розмірах, які є фактичними, суперечили його волевиявленню на укладання спірного договору про іпотечний кредит саме на таких умовах.

Посилаючись на те, що Договір про іпотечний кредит є недійсним з моменту його укладання, в силу ч.2 ст. 548 ЦК України вважає недійсним і Іпотечний договір №1.06080560 від 10.08.2006.

Позивач зазначає, що з листа-вимоги про виселення із приміщення від 01.06.2018, надісланої ОСОБА_2 на його адресу, йому стало відомо про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за Договором про іпотечний кредит №1.06080560 від 10.08.2006 та Іпотечним договором №1.06080560 від 10.08.2006, укладеними між ОСОБА_1 і ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» та відповідно перехід права вимоги до ОСОБА_2

Позивач вважає, що оскільки Договір про іпотечний кредит та Іпотечний договір є недійсними з моменту їх укладення, то і відсутні підстави для передання неіснуючих прав вимоги за цими договорами, а отже, недійсними є також договори про уступку права вимоги, а у ОСОБА_2 не виникло прав вимоги за цими договорами та реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 на своє ім`я.

Разом з цим позивач посилається, що з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 04.05.2018 №126281575, підставою виникнення права власності на вказану вище квартиру за ОСОБА_2 став Договір про відступлення (купівлі - продажу) права вимоги №118і, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 15.03.2018, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лісіціною Я.Б., реєстр №340 та Договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги №118К від 15.03.2018, укладений між ПАТ «Платинум банк» та ОСОБА_2

Позивач зазначає, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав вбачається, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 4123515 прийняте державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства Вишеньківської сільської ради «Добробут - Гарант» Лебідь Тетяною Петрівною 23.05.2018 року, а дата державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 здійснена 18.05.2018.

На думку позивача, державна реєстрація права власності на спірну квартиру була здійснена в порушення вимог чинного законодавства, оскільки рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень було прийняте реєстратором 23.05.2018, тобто пізніше реєстрації права власності 18.05.2018, що суперечить ст.18 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та реєстрацію їх обтяжень».

Крім того, на момент реєстрації права власності державним реєстратором на предмет іпотеки за ОСОБА_2 діяли норми ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким введено мораторій, у відповідності до якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умовах, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника, майнового поручителя, та загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв.м. для квартири.

Позивач зазначає, що спірна квартира, що є предметом іпотеки і передана в забезпечення виконання умов споживчого кредиту, виданого в доларах США, використовується позивачем і членами його родини як місце постійного проживання, іншого житла позивач не має, площа квартири складає 68,6 кв.м., що є менше 140 кв.м.

За таких обставин вважає, що навіть за умови, що кредитний договір, договір іпотеки та договори уступки вимоги були б законними, то до правовідносин, що виникли, повинен бути застосований ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а тому реєстратор в силу зазначених положень п.4 ч.1 ст. 18 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та реєстрацію їх обтяжень», не могла вчиняти дії щодо звернення стягнення на квартиру.

З огляду на викладене вище, просив позов задовольнити в повному обсязі.

16.07.2018 згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, вищезазначену справу було передано до провадження головуючому судді Букіній О.М.

Ухвалою суду від 16.07.2018 по справі відкрито спрощене позовне провадження.

20.09.2018 відповідачем ПАТ «Платинум банк» надано відзив на позов. В своєму відзиву відповідач-1 просив відмовити в задоволенні позову, як необґрунтованого.

Також відповідачем-1 подано заяву про застосування строків позовної давності в порядку ч.3 ст.267 ЦПК України.

Ухвалою суду від 16.07.2018 заяву позивача про забезпечення позову задоволено частково та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_4 .

20.09.2018 позивачем до суду подано висновок експерта за результатами експертно-економічного дослідження від 10.09.2018 за № 300/09/2-18.

23.10.2018 позивачем подано до суду заяву про долучення додаткових доказів та заяву про застосування заходів забезпечення позову.

Ухвалою суду від 25.10.2018 у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову, відмовлено.

14.01.2019 відповідачем-2 подано відзив на позов в якому остання просить відмовити у задоволенні позову, як необґрунтованого.

Відповідачем-3 відзиву на позов не подано.

06.02.2019 позивачем подано відповідь на відзив відповідача-2.

25.03.2019 позивачем подано клопотання про витребування доказів.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

10.08.2006 між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» правонаступником якого стало ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 було укладено Договір про іпотечний кредит № 1.06080560.

Згідно п. 1.1 даного Договору, кредитор на умовах цього договору надає Позичальнику грошові кошти (Кредит) в сумі 55 000 (п`ятдесят п`ять тисяч) доларів США на строк користування 180 місяців, а Позичальник зобов`язується повернути наданий Кредит, сплатити проценти за його користування в розмірі 11,00 % річних, виходячи з 360 календарних днів у році та 30 днів у місяці, здійснити всі інші платежі за Кредитом у встановлених даним Договором розмірах і строках і виконати свої зобов`язання за даним Договором в повному обсязі.

Відповідно до п. 1.2 Договору, кредит надавався Позичальнику для придбання у власність нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

Відповідно до Додатку до кредитного договору №1.06080560 від 10.08.2008 між сторонами визначено порядок щомісячної сплати кредиту та відсотків.

При цьому, відповідно до п. 3.1 Договору, сума щомісячного ануітентного платежу за цим Договором, що включає в себе частину суми Кредиту та нарахованих за місяць процентів становить 625,13 дол. США.

Також, 10.08.2006, в якості забезпечення виконання зобов`язань за Договором про іпотечний кредит № 1.0608056 від 10.08.2006, між ЗАТ «Міжнародний Іпотечний Банк» правонаступником якого стало ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір.

Згідно п. 1.1. Іпотечного договору, Іпотекодавець передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку квартиру АДРЕСА_4 .

Так, частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, за змістом ст..ст. 203, 628,638 ЦК України Договір про іпотечний кредит та Іпотечний договір вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Згідно положення частини 1, 3 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правам та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Принцип свободи договору як один із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 ЦПК України.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (ст. 627 Цивільного кодексу України)

Згідно з ч. 3 ст. 6 ЦК України, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктом 8 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 передбачено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Пунктом 7 даної Постанови зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, істотними умовами кредитного договору, відповідно до закону, є умови про предмет договору, строк його дії, розмір процентів, умови видачі кредиту.

Як вбачається з матеріалів справи, зобов`язання банку з надання позивачу кредиту виконані в повному обсязі.

Умови кредитного договору не містять положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, кредитний договір укладався з додержанням форми, встановленої законодавством, волевиявлення сторін правочину є вільне і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам. Вище вказані положення підтверджуються підписанням позивачем договору про іпотечний кредит та іпотечному договорі та отримання в розпорядження кредитних коштів і користування ними, що Позивачем не оспорюється.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як вбачається з матеріалів справи підписавши Договір про іпотечний кредит та Іпотечний договір позивач погодився з тим, що ним була отримана вся необхідна інформація та він погодився з нею, а отже сторонами було досягнуто згоди на укладення Договору та всіх його істотних умов.

Крім того, згідно графіку погашення кредиту та сплати відсотків, що є невід`ємною частиною кредитного договору №1.06080560 від 10.08.2006 вбачається, що позивач був обізнаний про порядок та суму щомісячного платежу, який підлягає поверненню на виконання взятих зобов`язань, що в свою чергу свідчить про повне розуміння порядку виконання умов кредитного договору та розмір сплати щомісячних платежів та відповідно сукупної вартості кредиту.

З огляду на те, що позивачем виконувалися умови кредитного договору, суд вважає, що останній був обізнаний щодо сум щомісячних платежів та сукупну вартість кредиту, а тому твердження позивача про те, що на час укладення кредитного договору його права як споживача в розумінні вимог ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» були порушені, суд вважає безпідставними.

Твердження позивача щодо невідповідності реальної відсоткової ставки тій, що встановлена в договорі суд вважає безпідставними, оскільки спростовується самим розрахунком вартості користування кредитом відносно до порядку сплати щомісячного платежу, визначеного умовами Кредитного договору та додатками до нього.

Доводи позивача щодо введення його в оману та наявність у діях банку ознак нечесної підприємницької практики не підтверджені з боку позивача належними доказами по справі.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

За змістом ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені Постановою Національного банку України №168 від 10.05.2007 визначає, що Банк не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

В свою чергу, відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

В розумінні положень чинного законодавства України, зокрема, ст. 1056 ЦК України, послуга, яку надає банк споживачу, - надання грошових коштів.

Згідно ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому (п. 2 ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Як встановлено з матеріалів справи, позивача при укладенні договорів ознайомлювали з умовами кредитування, правами та обов`язками, іншою інформацією, надання якої передбачено чинним законодавством України.

Відповідно до п.10.2 Договору позивач підтвердив, що укладаючи Договір усвідомлює свої дії, якими може керувати та не перебуває під впливом помилки , обману, насилля загрози.

Так, у своєму рішення від 10.11.2011 № 15-рп/2011, Конституційний Суд України зазначив, що регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень ЦК України. Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у п. 3 ст. 3 ЦК України. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об`єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (ч. 1ст. 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права. Так зокрема за змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на до контрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Суд вважає, що підписанням спірних договорів позичальник підтвердив свою здатність виконувати умови договору, свої права та обов`язки, і погоджується з ними. Отже, наявність підписаного обома сторонами кредитного договору свідчить про те, що обидва його учасники бажали укласти договір та розуміли його, таке укладення відповідало внутрішній волі сторін, жодна з них не була примушена до укладення такого договору, а відтак, волевиявлення позивача було вільним і відповідало його внутрішній волі.

Згідно наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позичальник ОСОБА_1 здійснював повернення тіла кредиту та сплату відсотків за його користування на виконання умов взятих зобов`язань, що свідчить також про те, що останній був обізнаний про сукупну вартість кредиту.

При цьому, позичальник не скористався наданим йому правом та на виконання ч. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» протягом 14 днів не відкликав свою згоду на укладення договору про надання кредиту, враховуючи передбачену законом можливість не пояснювати причини такого відкликання.

Статтею 230 ЦК України встановлено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу, тобто щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням), такий правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Разом з тим, позивачем не надано доказів в підтвердження того, що на момент укладання спірного кредитного договору відповідач навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

З огляду на викладене вище, суд не знаходить підстав для задоволення вимог позивача про визнання недійсними Договір про іпотечний кредит №1.06080560 укладений 10.08.2006 та Іпотечний договір №1.06080560 від 10.08.2006 з застосуванням наслідків недійсності правочину.

Наданий позивачем Висновок експерта за № 300/09.2018 від 10.09.2018 суд не приймає до уваги, оскільки даний висновок наданий після відкриття спрощеного провадження та поважних причин, за яких позивач не міг його надати у визначений законом строк, не зазначено.

Крім того, згідно висновку вбачається, що експертом проводилося експертне дослідження на підставі супровідного листа поданого позивачем та матеріалів у кількості всього 23 аркушах.

В той же час, матеріали позовної заяви містили більше 62 аркушів.

За таких обставин, суд вважає, що проведене дослідження не можна вважати повним та достовірним, з огляду також на ту обставину, що експерту не були надані відзиви на позов відповідачів та додані до них докази.

15.03.2018 між Публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (Первісний кредитор) та ОСОБА_2 (Новий кредитор) було укладено Договір №118К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги.

Відповідно до положень п. 2.1. Договору, Банк відступає шляхом продажу Новому кредитору належні Банку, а Новий кредитор набуває у обсязі та на умовах, визначених цим Договором, права вимоги Банку до позичальника, зазначеного у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом - Боржник, включаючи права вимоги до правонаступників Боржника, спадкоємців Боржника, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов`язки Боржника або які зобов`язані виконати обов`язки Боржника, за кредитним договором, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом -«Основний договір», надалі за текстом - Права вимоги. Новий кредитор сплачує Банку за Права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим Договором.

Згідно Додатку №1 до цього Договору право вимоги відступлено, зокрема, за Договором про іпотечний кредит № 1.06080560 від 10.08.2006 (Боржник: ОСОБА_1 ).

Також, 15.03.2018 між Публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (Первісний кредитор) та ОСОБА_2 (Новий кредитор) було укладено Договір № 118і про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги.

Відповідно до положень п. 2.1. Договору Банк відступає шляхом продажу Новому кредитору належні Банку, а Новий кредитор набуває у обсязі та на умовах, визначених цим Договором, права вимоги до Іпотекодавця, зазначеного у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом - Боржника, включаючи права вимоги до правонаступників Боржника, спадкоємців Боржника, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов`язки Боржника або які зобов`язані виконати обов`язки Боржника, за Іпотечним договором, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до нього, згідно реєстру у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом -«Основний договір», надалі за текстом - Право вимоги. Новий кредитор сплачує Банку за Право вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначеними цим Договором.

Згідно Додатку №1 до цього Договору право вимоги відступлено, зокрема за Іпотечним договором № 1.06080560 від 10.08.2006 (Іпотекодавець: ОСОБА_1 ).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно положень ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Положеннями ч. 3 ст. 656 ЦК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

З огляду на викладене вище, суд вважає, що Договір № 118К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 15.03.2018 та, Договір №118і про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за іпотечним договором від 15.03.2018 відповідають положенням чинного законодавства, що наведені вище, а тому є чинними в розумінні положень, визначених ст. 203 ЦК України.

Крім того, на момент укладення Договорів про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, Договір про іпотечний кредит № 1.06080560 від 10.08.2006 та Іпотечний договір №1.06080560 від 10.08.2006 діяли та станом на час розгляду справи їх недійсність не встановлена судом.

Позивач не надав доказів, що у момент укладення даних договорів були порушені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину відповідно до ст. 203 ЦК України, як і доказів щодо наявності підстав для визнання спірних правочинів недійсними, згідно зі ст.ст. 215-216 ЦК України.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим законом.

Згідно із ст. 7 ЗУ «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У ст.ст. 12, 33 ЗУ «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із ст. 35 ЗУ « Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

З матеріалів справи вбачається, що 20.03.2018 на адресу позивача, відповідачем-2 ОСОБА_2 було направлено лист-вимогу про усунення порушень та повернення заборгованості за кредитним договором, в якому позивача як іпотекодавця було повідомлено про заборгованість перед ОСОБА_2 за договором про іпотечний кредит № 1.06080560 від 10.08.2006 та про право ОСОБА_2 звернути стягнення на предмет іпотеки у разі непогашення існуючої заборгованості.

Згідно зворотного повідомлення, вказану вимогу ОСОБА_1 отримав 24.03.2018, проте до сьогоднішнього дня її позивачем не виконано.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до ЗУ «Про іпотеку».

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. При цьому, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити право іпотекодержателя на реєстрацію права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у ст. 18 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року № 1953-ІV, за змістом якої передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.

Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Відповідно до п. 46 вказаного порядку, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

З наданого відповідачем-2 відзиву на позов вбачається, що на виконання вищезазначених вимог, ОСОБА_2 було надано державному реєстратору всі документи необхідні для державної реєстрації за нею права власності на предмет іпотеки, в тому числі, оригінал договору іпотеки, копію вимоги про усунення порушень та докази завершення 30-денного строку з моменту отримання її іпотекодавцем.

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Таким чином, для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18.

Як вбачається з матеріалів справи, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 зобов`язань за договором про Іпотечний кредит № 1.06080560 від 10.08.2006, відповідачем було прийнято рішення про реєстрацію за собою права власності на квартиру, що була передана ОСОБА_1 в іпотеку в якості забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором.

Враховуючи зазначене, суд погоджується з доводами відповідача-2 про те, що вона реалізувала своє право як іпотекодержателя, передбачене діючим законодавством, звернувши стягнення на іпотечне майно, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 зобов`язань за договором про Іпотечний кредит № 1.06080560 від 10.08.2006.

З огляду на викладене вище, суд вважає, що позивачем необґрунтовано заявлених вимог і в частині щодо визнання незаконною та скасувати державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 , за ОСОБА_2 з відкриттям розділу індексний номер 41235152, проведену 18.05.2018, як і рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Київської філії КП «Вишеньківської сільської ради «Добробут-Гарант» Лебідь Тетяною Петрівною про державну реєстрацію прав та обтяжень з відкриттям розділу індексний номер 41235152, прийняте 23.05.2018 про проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 , за ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ).

Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що:

1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку;

2) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки);

3) кредитна установа не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг, визначений у підпункті 1 цього пункту, на користь (у власність) іншої особи.

Разом з тим, відповідно до п. 3.1 Іпотечного договору № 1.06080560 від 10.08.2006, сторонами погоджено право іпотекодержателя за своїм вибором звернення стягнення на предмет іпотеки в один із способів, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а тому реалізація відповідно до передбаченої в цьому підпункті Договору застереження, є підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки.

З огляду на викладене вище, суд приходить до висновку, що дана підстава для скасування рішення державного реєстратора є необґрунтованою.

Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про необґрунтованість заявлених вимог позивача, правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірну іпотечну квартиру, відсутні.

Таким чином, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , повністю.

Відповідно до ч.ч.1,5, 6,7 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Разом з тим, позивачем необґрунтовано подане клопотання про витребування доказів від 25.03.2019, а тому у його задоволенні, суд вважає за необхідне відмовити.

Керуючись ЗУ « Про іпотеку», ЗУ «Про захист прав споживачів»,ст.ст.203,215,216, 512-514, 525, 526, 530, 610, 611, 626-628, 638, 656, 1054 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 , відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: Букіна О.М.