Рішення № 81879254, 14.05.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

м. Київ

14.05.2019Справа № 910/2231/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Курдельчука І.Д., за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М., розглядаючи у відкритому судовому засіданні

справу № 910/2231/19

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «БАРСЕРВІС», м. Рівне,

до акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК», м. Київ,

про визнання недійсним договору фінансового лізингу,

за участю представників:

позивача - Сікачова С.Ю. (ордер від 09.04.2019 № 076388; адвокат);

відповідач - Каракоці О.Р. (довіреність від 23.10.2018 № 4543-К-О; адвокат).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

22.02.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю «БАРСЕРВІС» (далі - Товариство) до акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» (далі - Банк) про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 01.07.2016 №4Б16059ЛИ (далі - Договір).

Товариство обґрунтовує позовні вимоги таким:

- 01.07.2016 Товариством (лізингоодержувач) і Банком було укладено Договір, за умовами якого Банк є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку до Договору; Банк передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від Банку в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів - у власність, у визначені Договором строки, на умовах фінансового лізингу;

- відповідно до Договору вартість майна складає 56 792 020 грн.;

- на думку позивача, Договір згідно із чинним законодавством підлягав нотаріальному посвідченню, проте відповідач вказану дію не вчинив;

- Товариство вважає, що відповідно до статті 220 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Договір є нікчемним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.02.2019 прийнято позовну заяву до розгляду; відкрито провадження у справі №910/2231/19; постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 21.03.2019.

13.03.2019 відповідач подав суду відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечив повністю.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.03.2019 підготовче засідання було відкладено на 09.04.2019.

09.04.2019 відповідач подав суду клопотання про долучення до матеріалів справи документів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу №910/2231/19 до судового розгляду по суті на 14.05.2019.

Представник позивача у судовому засіданні 14.05.2019 оголосив вступне слово та позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача оголосив вступне слово та заперечив проти задоволення позовних вимог.

Суд, заслухавши вступне слово представників учасників справи, з`ясувавши обставини, на які посилаються учасники справи, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

Представники учасників справи виступили з промовами (заключним словом), в яких посилалися на обставини і докази досліджені у судовому засіданні.

У судовому засіданні 14.05.2019 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 Господарського процесуального кодексу України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив на позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

01.07.2016 Банком і Товариством (лізингоодержувач) було укладено Договір, за умовами якого:

- Банк передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від Банка в платне користування, а після виплат всієї суми лізингових платежів - у власність, у визначені Договором строки, на умовах фінансового лізингу (пункт 1.1 Договору);

- на дату укладання Договору вартість майна становить 56 793 020 грн. (пункт 1.2 Договору);

- передача Банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно з актом приймання-передачі майна зазначеного у додатку № 3, що є невід`ємною частиною Договору. Акт прийому-передачі майна сторони укладають та підписують у дату укладання Договору. З моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна лізингоодержувач приймає його від Банку в платне володіння та користування (пункт 3.1 Договору);

- строк дії Договору з дати його підписання по 25.06.2036. У частині невиконаних сторонами зобов`язань Договір діє до повного їх виконання (пункт 9.1 Договору).

Як вбачається з мотивувальної частини рішення Господарського суду Рівненської області у справі № 918/739/18 за позовом Банку до Товариства про стягнення заборгованості у сумі 15 092 277,56 грн. за Договором, банк передав майно у платне користування 01.07.2016 і станом на 16.10.2018 інсувала заборгованість товариства.

Отже, договір реально виконується сторонами в частині периймання майна в платне користування.

Частиною першою статті 806 ЦК України передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні у користування майно, спеціально придбане лізингодавцем, відповідно до встановлених специфікацій та умов, на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно із статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Отже, укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу.

На думку позивача, оскільки предметом Договору є нерухоме майно, то в силу приписів ЦК України такий правочин підлягає нотаріальному посвідченню.

Тому позивач зазначає, що оскільки Договір не було нотаріально посвідчено, отже в силу приписів статті 220 ЦК України такий правочин є нікчемним.

У свою чергу, відповідач заперечив проти доводів позивача, та просив у позові відмовити повністю.

Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з такого.

Відповідно до частини сьомої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно із частиною другою статті 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Частиною першою статті 181 ГК України передбачено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

У пункті 9.2 Договору сторони вказали про те, що ними узгоджено те, що Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін.

Судом встановлено, що Договір підписано повноваженими представниками та скріплено печатками сторін.

Відповідно до статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Суду не подано жодного документального підтвердження того, що на момент укладення спірного правочину Банком та/або Товариством було заявлено вимогу про нотаріальне посвідчення Договору.

Слід зазначити, що частиною другою статті 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв`язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відносини, що виникають у разі набуття права господарського відання на предмет договору лізингу, регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин, що виникають у разі набуття права власності на предмет договору лізингу, крім права розпорядження предметом лізингу.

Згідно із статтею 3 Закону України «Про фінансовий лізинг» предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об`єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Таким чином, зі змісту вказаних норм вбачається, що Закон України «Про фінансовий лізинг» не містить норми про обов`язкове нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу.

Що ж до тверджень позивача про те, що нотаріальна форма спірного правочину вимагається за змістом статті 793 ПК України, відповідно до якої договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, а договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню, слід вказати таке.

За змістом глави 58 ЦК України лізинг є одним із різновидів договорів найму (оренди).

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом (лише параграфом 6) та законом - у нашому випадку Законом України «Про фінансовий лізинг».

Приписи Закону України «Про фінансовий лізинг» не містять норми про обов`язкову нотаріальну форму договору лізингу, враховуючи те, що особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються лише цим законом.

Стаття 793 ЦК України, на яку посилається позивач, знаходиться у параграфі 4 глави 58 ЦК України, а тому не стосується частини другої статті 806 ЦК України з огляду на системне тлумачення вказаної норми ЦК України та параграфу 1 Глави 58 ЦК України, що свідчить про те, що у частині другій статті 806 ЦК України закріплена норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму.

Відповідно до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися тільки норми параграфу 1 Глави 58 ЦК України, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються саме законом.

До спірного правочину не застосовуються будь-які встановлені ЦК України або іншим законом особливості щодо форми його укладання, оскільки діє спеціальний нормативно-правовий акт - Закон України «Про фінансовий лізинг».

Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК України згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Таким чином, відсутні підстави для визнання Договору недійсним відповідно до статті 215 ЦК України, оскільки немає підстав вважати його нікчемним в силу приписів статті 220 ЦК України.

Що ж до посилань Товариства на правову позицію Верховного Суду, то слід вказати таке.

Правовідносини, щодо яких Верховним Судом висловлено правову позицію у постанові від 06.06.2018 у справі № 301/1583/16-ц (61-24319св18), виникли на підставі договору фінансового лізингу, стороною якого була фізична особа, що є визначальним для обов`язковості його нотаріального посвідчення, а окрім цього предметом є відмінне в нерухомого майна, а саме транспортний засіб (на відміну від даного господарського спору - нерухомість), а отже правовідносини за спірним Договором у справі, що розглядається, не є аналогічними або подібними правовідносинам у справі №301/1583/16-ц.

Аналогічного правового висновку дійшла колегія Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 915/865/17.

Крім того, слід зазначити, що у провадженні Господарського суду Рівненської області перебувала справа № 918/739/18 за позовом Банку до Товариства про стягнення заборгованості у сумі 15 092 277,56 грн. за Договором.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 25.02.2019 зі справи № 918/739/18 було задоволено позовні вимоги повністю.

Банк подав позов про стягнення заборгованості з Товариства 19.11.2018 до Господарського суду Рівненської області.

Таким чином, до моменту звернення Банку до суду із стягненням заборгованості за Договором у Товариства не виникало жодних сумнівів у чинності правочину, оскільки з даним позовом він звернувся лише 22.02.2019.

За таких обставин звернення з даним позовом є зловживанням правом на судовий захист, що є самостійною підставою для відмови у захисті, як це визначено частиною третьою статті 16 Цивільного кодексу України.

Що ж до решти доводів і аргументів позивача, які викладені у позові, то слід вказати таке.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки до яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач не подав суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували доводи Товариства, викладені у позовній заяві.

Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, документально непідтвердженими та такими, що не підлягають задоволенню.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи слід покласти на позивача.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «БАРСЕРВІС» (33024, м. Рівне, вул. Соборна, буд. 442-Д, офіс 103; ідентифікаційний код 39608228) до акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, буд. 1Д; ідентифікаційний код 14360570) про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 01.07.2016 №4Б16059ЛИ відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 22.05.2019.

Суддя І.Д. Курдельчук