Рішення № 81846118, 07.05.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.05.2019Справа № 910/15971/18

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецтранссервіс Альянс"

до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"

про визнання недійсним частини правочину та повернення неправомірно стягнутих платежів

Суддя Котков О.В.

Секретар судового засідання Кукота О.Ю.

Представники учасників сторін:

від позивача не з`явилися;

від відповідача Баулін А.О. (адвокат).

В судовому засіданні 07.05.2019 року, відповідно до положень ст.ст. 233, 240 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення, повідомлено представника відповідача, що повне рішення буде складено 21.05.2019 року.

СУТЬ СПОРУ:

28 листопада 2018 року до Господарського суду міста Києва від Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецтранссервіс Альянс" (позивач) надійшла позовна заява б/н від 27.11.2018 року до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (відповідач), в якій викладені позовні вимоги, щоб в судовому порядку:

- визнати недійсним договір між ПАТ "Укрзалізниця" та ТОВ "Спецтранссервіс Альянс" від 20.09.2017 № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 в частині нарахування платежів додаток № 3, додатки 3.1-3.15;

- стягнути з ПАТ "Укрзалізниця" на користь ТОВ "Спецтранссервіс Альянс" неправомірно стягнуті платежі в сумі 27 042,05 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами договір про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надання залізничним транспортом послуги № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року в частині нарахування платежів додаток № 3, додатки 3.1.-3.15 суперечать вимогам ст.ст. 203, 215, 217 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання їх недійсними.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.12.2018 року у справі №910/15971/18 позовну заяву б/н від 27.11.2018 року Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецтранссервіс Альянс" до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" про визнання недійсним частини правочину та повернення неправомірно стягнутих платежів залишено без руху, надано Товариству з обмеженою відповідальністю "Спецтранссервіс Альянс" строк для усунення встановлених недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали.

17 грудня 2018 року через відділ діловодства суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецтранссервіс Альянс" надійшла позовна заява (з усуненими недоліками) б/н від 13.12.2018 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/15971/18, ухвалено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 31.01.2019 року.

31.01.2019 року через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява б/н від 30.01.2019 року про застосування наслідків спливу строків позовної давності, в зв`язку з чим просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі у зв`язку зі спливом строку позовної давності.

31.01.2019 року через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява про поновлення пропущеного процесуального строку для подання відзиву на позовну заяву, в якій відповідач просить суд визнати причини пропуску процесуального строку для надання відзиву на позовну заяву поважними та поновити пропущений процесуальний строк для подання відзиву та відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позовних вимог заперечив та просив відмовити в задоволенні позовних посилаючись на те, що оскаржуваний договір припинив свою дії за взаємною згодою сторін з 19.02.2108 року, про що сторонами було укладено додаткову угоду № 1, зобов`язання за договором сторонами виконані в повному обсязі, відтак підстави для визнання оскаржуваного договору в частині нарахування платежів додаток № 3, додатки 3.1-3.15 відсутні. Крім того, відповідач також заперечив в частині позовних вимог про стягнення неправомірно стягнутих платежі в сумі 27 042,05 грн. з підстав того, що вказані кошти були перераховані позивачем добровільно на виконання п. 4.2. договору

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 року встановлено відповідачу строк у п`ятнадцять днів з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позов із урахуванням вимог, передбачених статтею 165 Господарського процесуального кодексу України, з викладенням мотивів повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на діюче законодавство. Попереджено відповідача, що у разі ненадання відзиву на позов, справа згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України буде розглянута за наявними в ній матеріалами.

Так, поштове відправлення з ухвалою суду у даній справі було направлено Акціонерному товариству "Укрзалізниця" за адресою: 03680, м. Київ, вул. Тверська, 5, яка вказана в позовній заяві та відповідає адресі місцезнаходження товариства у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0103048419856 ухвалу Господарського суду міста від 18.12.2018 року у справі № 910/15971/18 вручено уповноваженому представнику позивача - 21.12.2018 року.

Відповідно до положень ч.ч. 1, 4 ст. 116 Господарського процесуального кодексу України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Тобто, строк для надання відзиву на позовну заяву до 08.01.2019 року (включно).

Відповідно до ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Розглянувши доводи відповідача щодо поновлення строку на подачу відзиву на позовну заяву, враховуючи положення ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, суд визнав причини пропуску подачі відзиву на позовну заяву поважними, у зв`язку з чим поданий відповідачем відзив прийнятий судом до розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.01.2019 року у справі № 910/15971/18 продовжено строк підготовчого засідання на 30 (тридцять днів), підготовче засідання відкладено на 12.03.2019 року.

За ч. 4 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України ухвали суду, які оформлюються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

Так, в підготовчому засіданні 12.03.2019 року судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження, яка занесена до протоколу судового засідання, та призначено справу № 910/15971/18 до судового розгляду по суті на 02.04.2019 року.

В судових засіданнях 02.04.2019 року та 25.04.2019 року судом оголошувалася перерва.

В судовому засіданні 07.05.2019 року представник відповідача проти задоволення позову заперечив та просив відмовити в задоволені позову в повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання 07.05.2019 року не з`явився.

При цьому, 06.05.2019 року через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з неможливістю представника позивача з`явитися в судове засідання.

Відхиляючи наведене клопотання, суд виходив з наступного.

Відповідно до положень частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд зазначає, що у відповідних випадках неможливості явки в судове засідання представника учасника справи (з причин, пов`язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні тощо) такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно ст.ст. 56, 60, 61 Господарського процесуального кодексу України з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (ст.ст.74-78 ГПК України).

Отже, позивач не позбавлений можливості залучити іншого представника у судове засідання 07.05.2019 року, а доказів неможливості розгляду спору без участі представника позивача матеріали справи не містять.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 10.07.2018 року у справі № 927/1091/17.

Крім того, судом також врахований висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 04.09.2018 року у справі № 915/593/17, згідно з яким, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, а неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши всі представлені докази, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

20.09.2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Спецтранссервіс Альянс» (надалі - позивач, замовник) та Публічним акціонерним товариством "Українська залізниця" (надалі - відповідач, перевізник) укладено договір про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізничним транспортом послуги № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017, предметом якого є надання перевізником замовнику послуг, пов`язаних з організацією та перевезенням вантажів у внутрішньому та міжнародному сполученнях (експорт, імпорт) і проведення розрахунків за ці послуги (п. 1.1. договору).

Згідно з п. 1.2. договору перевізник зобов`язується доставити прийнятий до перевезення вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка мас право на одержання вантажу (одержувачеві), а замовник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу та надані послуги, що пов`язані з цим перевезенням.

Пунктом 3.1. договору передбачено, що розмір плати та додаткових зборів за перевезення вантажів розраховується за ставками і тарифами, які визначаються у відповідності до умов Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язані з ними послуги (далі - Збірник тарифів) із урахуванням відповідних коефіцієнтів, що затверджуються наказом Міністерства інфраструктури України.

В п. 3.2. договору визначено, що розмір плати за додаткові послуги, які виконуються за вільними тарифами, перелік яких наведений у додатках до цього договору, визначається перевізником та погоджується сторонами. Зміни ставок за додаткові послуги. які виконуються за вільними тарифами, визначаються перевізником і доводяться замовнику шляхом розміщення інформації на офіційному сайті перевізника із зазначенням терміну введення їх у дію.

За умовами п. 4.1. договору розрахунки за цим договором здійснюються через філію «Єдиний розрахунковий центр залізничних перевезень» ПАТ «Укрзалізниця».

На виконання умов п. 2.2.4. договору позивачу для проведення розрахунків і обліку сплачених сум відкрито особовий рахунок з наданням коду платника № 8103780.

Вартість (ціну) послуг та порядок розрахунків сторони погодили в додатку 3, додатки 3.1-3.15 до договору, які підписані обома сторонами та скріплені печатками.

Дію вказаного договору припинено за взаємною згодою сторін з 19.02.2018 року шляхом укладення додаткової угоди № 1 від 16.02.2018 року до договору, а в частині проведення розрахунків - договір діє до повного здійснення всіх розрахунків за виконані перевезення та надані послуги.

При цьому, 06.02.2018 року між позивачем, як замовником, та відповідачем, як перевізником, укладено договір про надання послуг № 07015/ЦТЛ-2018, предметом якого є здійснення перевезень вантажів, надання вантажного вагону для перевезення, та інших послуг, пов`язаних з організацією перевезення вантажів у внутрішньому та міжнародному сполученнях (експорт, імпорт) надання перевізником замовнику послуг, пов`язаних з організацією та перевезенням вантажів у внутрішньому та міжнародному сполученнях (експорт, імпорт) і проведення розрахунків за ці послуги. У розумінні цього договору користування вагоном не є орендою майна, а плата за користування вагоном перевізника не є орендною платою. Вказаний договір починає діяти з 20.02.2018 року.

В лютому 2018 року на виконання умов договору № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року, Акціонерним товариством "Українська залізниця" здійснено перевезення порожніх вагонів, як вантажу на своїх осях, відправником яких є позивач, у вагонах, власником яких є філія "ЦТЛ" Акціонерного товариства "Українська залізниця", що підтверджується копіями залізничних накладних № 43840230 від 05.02.2018 року та № 43962331 від 17.02.2018 року.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначає, що з його особового рахунку № 8103780 , згідно переліків філії Єдиний розрахунковий центр залізничних перевезень ПАТ «Укрзалізниця» була стягнута провізна плата за перевезення порожніх вагонів ПАТ «Укрзалізниця» в розмірі 5140,80 грн. та стягнуті платежі за послугу «Інформаційні повідомлення» в сумі 21 901,25 грн., загальна сума стягнених платежів становить 27 042,05 грн.

Позивач вказує, що вищезазначені суми були стягнуті відповідачем неправомірно, у зв`язку з чим позивачем було направлено на адресу відповідача претензії від 13.03.2018 року № 1164, від 01.06.2018 року № 1234, від 25.06.2018 року № 1240 та від 03.08.2018 року № 1260 щодо неправомірного стягнення провізної плати за перевезення порожніх вагонів та платежів за послугу «Інформаційні повідомлення».

Листами від 02.05.2018 року № М-01-10/55, від 15.06.2018 року № М-01-10/67, від 27.07.2018 року № ЦТЛ-19/1356 та від 21.09.2018 року № ЦТЛ- 19/1776 відповідач відхилив вищезазначені претензії позивача з огляду на те, що нарахування провізних платежів за подачу порожніх вагонів під навантаження відбулося відповідно до п. 2 додатку 3-8 до договору, оскільки послуги з перевезення були надані відповідачем з залученням вагонів, які мають ознаку «власні», у зв`язку з чим вартість нарахованих платежів здійснено у відповідності до умов договору та Збірника тарифів. Крім того, підставою для відхилення претензій позивача стало те, що на початку 2017 року Кабінетом Міністрів України було проведено дерегуляцію вагонної складової тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України, що мало наслідком внесення змін до Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язані з ними послуги, який затверджено наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 26.03.2009 року № 317 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.04.2009 року за №340/16356, внаслідок чого відповідач, як і інші власники рухомого складу, набув право формувати плату за використання власних вагонів за ринковими умовами.

За твердженням позивача, відповідачем, в порушення ст. 916 Цивільного кодексу України, ст.ст. 9, 10 Закону України "Про залізничний транспорт", ст.ст. 57, 61 Статуту Залізниць України, п. 3 Розділу І Збірника тарифів прийнято рішення по встановленню правил нарахування плати за перевезення, хоча у компетенції відповідача таких повноважень немає, що є підставою для визнання недійсним укладеного між сторонами договору від 20.09.2017 року № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 в частині нарахування платежів додаток № 3, додатки 3.1-3.15 на підставі ст.ст. 203, 215, 217 Цивільного кодексу України та стягнення з відповідача на користь позивача неправомірно стягнутих з особового рахунку платежів на загальну суму 27 042,05 грн.

Тоді як, на думку відповідача, укладений між сторонами договір в частині додатку № 3, додатки 3.1-3.15 є таким, що не суперечить вимогам чинного законодавства України, а підстави для визнання недійсним частини правочину відсутні, як і відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача стягнутих на виконання умов укладеного між сторонами договору платежів на загальну суму 27 042,05 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Звертаючись до суду, позивач самостійно обирає спосіб захисту, передбачений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Норми ст. 16 Цивільного кодексу України кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якими визначено, що права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності права; визнання недійсними господарських угод; відновлення становища; припинення дій; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних і оперативно-господарських санкцій; установлення, зміни та припинення господарських правовідносин.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Одночасно з цим, з огляду на обраний позивачем спосіб захисту, господарський суд зазначає, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Аналогічна правова позиція викладена у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 року «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Як зазначив Верховний Суд України в своїй постанові від 21.05.2012 року у справі № 6-20цс11, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Так, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року в частині нарахування платежів додаток № 3, додатки 3.1-3.15.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші угоди.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб`єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини та проявляється у можливості сторін на власний розсуд визначати умови договору.

В свою чергу, договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. До зобов`язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов`язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов`язань.

Згідно ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Відповідно до ст. 908 Цивільного кодексу України перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов`язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Згідно з ч. 1 ст. 909 Цивільного кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

В ст. 8 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом загального користування організується на договірних засадах. Для забезпечення виконання договірних зобов`язань здійснюється перспективне та поточне планування перевезень. Умови та порядок організації перевезень, у тому числі в прямому змішаному сполученні, за участю залізничного та інших видів транспорту, нормативи якості вантажних перевезень (терміни доставки, безпека перевезень, схоронність вантажів) та обслуговування пасажирів, відправників і одержувачів вантажів визначаються Статутом залізниць України, Правилами перевезень вантажів та Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України.

Встановлення тарифів на перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу залізничним транспортом (за винятком приміських пасажирських перевезень) у межах України здійснюється на підставі бюджетної, цінової та тарифної політики у порядку, що визначає Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 9 Закону України "Про залізничний транспорт").

Відповідно до п. 2 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 року № 457, Статут залізниць України визначає обов`язки, права і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються залізничним транспортом. Статутом регламентуються порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під`їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту.

Статтею 7 Статуту залізниць України встановлено, що залізниці здійснюють перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти між станціями, відкритими для виконання відповідних операцій. Станції здійснюють операції, пов`язані з перевезенням пасажирів, багажу і вантажобагажу з прийняттям видачею вантажів вагонними, дрібними відправками та в контейнерах, а за договорами з відправниками та одержувачами - їх навантаження і вивантаження. Станції можуть відкриватися для проведення усіх або окремих операцій.

В ст. 17 Статуту залізниць України визначено, що перевезення вантажів залізничним транспортом організовуються на договірних засадах. Форма договору про організацію перевезень вантажів встановлюється Правилами. Для забезпечення виконання договірних зобов`язань здійснюється місячне планування перевезень. Умови та порядок організації перевезення в усіх видах сполучення визначаються Правилами. Порядок розроблення, термін подання заявок, затвердження планів та облік виконання перевезень вантажів встановлюються Правилами.

Тарифи на перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу залізничним транспортом (за винятком приміських пасажирських перевезень) встановлюються у порядку, що визначає Кабінет Міністрів України. Плата за перевезення вантажів справляється залежно від відстані, яка визначається згідно з планом формування поїздів (ст. 57 Статуту залізниць України).

Стаття 61 Статуту залізниць України визначає, що тарифи на перевезення, збори і штрафи, встановлені відповідно до чинного законодавства, публікуються у Збірниках правил перевезень і тарифів залізничного транспорту. Тарифи на перевезення і ставки зборів, затверджені залізницями, публікуються у засобах масової інформації із зазначенням терміну введення їх у дію.

В абз. 1 п. 1 розділу 1 Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язані з ними послуги, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 26.03.2009 року № 317 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.04.2009 року за № 340/16356 (надалі - Збірник тарифів) визначено терміни, які вживаються виключно для цього Збірника, а зокрема, вагон перевізника - вантажний вагон, яким перевізник володіє на праві власності або іншій правовій підставі, що має загальномережеву нумерацію з ознакою в Автоматизованому банку даних парку вантажних вагонів (далі - АБД ПВ) "вагон інвентарного парку" відповідно до діючої нумерації та нанесення номерів на вагони згідно зі знаками і написами; власний вагон - вантажний вагон, яким юридична особа (крім перевізника) або фізична особа - підприємець володіє на праві власності або іншій правовій підставі, що має загальномережеву нумерацію та ознаку в АБД ПВ "власний вагон"; власний вагон перевізника - вантажний вагон, яким перевізник володіє на праві власності або іншій правовій підставі, має загальномережеву нумерацію та ознаку в АБД ПВ "власний вагон".

Відповідно до п. 3 розділу 1 Збірника тарифів державні регульовані тарифи становлюються на: внутрішні та міжнародні (експорт та імпорт) вантажні перевезення, що здійснюються на лініях широкої та європейської колій загальної мережі залізниць України; охорону та супроводження вантажів, що підлягають обов`язковій охороні силами відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті; користування вагонами і контейнерами перевізника; роботи і послуги, пов`язані з перевезенням вантажів, перелік яких наведено в розділі III цього Збірника.

Розрахунки за перевезення вантажів, роботи і послуги, пов`язані з ними, щодо яких не встановлені державні регульовані тарифи, проводяться за вільними тарифами, які визначаються суб`єктами господарювання за згодою сторін у порядку, що не суперечить законодавству про захист економічної конкуренції. Перелік видів перевезень, робіт і послуг, які виконуються за вільними тарифами, наведено в табл. 5 п. 32 розділу II цього Збірника (п. 5 розділу 1 Збірника тарифів).

В підпункті 1.1.5. п. 1 розділу II Збірника тарифів визначено, що при перевезенні вантажів у вагоні перевізника, крім транспортерів, базова ставка плати визначається як сума інфраструктурної (далі - І) для вагонів перевізника та вагонної (далі - В) складових плати (тарифу). При перевезенні у власному або орендованому вагоні базовою ставкою плати є інфраструктурна складова для власних або орендованих вагонів (І вл). Під час перевезення вантажів у власних вагонах (контейнерах) перевізника плата визначається так само, як для власних вагонів (контейнерів).

З системного аналізу наведених вище норм чинного законодавства України слідує, що для власних та орендованих вагонів Збірник тарифів регулює вартість послуг тільки в частині інфраструктурної складової плати, розмір вагонної складової плати за перевезення вантажу для власних та орендованих вагонів означений нормативний акт не регулює.

Відповідно до ч. 5 ст. 307 Господарського кодексу України умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб`єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сторони можуть передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов`язань.

Частиною 3 ст. 916 Цивільного кодексу України визначено, що робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін.

Вартість (ціну) послуг та порядок розрахунків сторони погодили в додатку 3 до договору (додатки 3.1-3.15), які підписані обома сторонами та скріплені печатками.

Так, в п. 1.2. додатку 3 до договору сторони погодили, що перевізник надає послуги та здійснює через філію «ЄРЦ» розрахунки за перевезення вантажів у власних вагонах при наявності підписаних цього додатку та протоколів погодження договірної ціни до договору.

Відповідно до п. 2.1. додатку 3 до договору суми, які нараховані із додатками 3.1 - 3.15 за послуги, що були надані при перевезенні вантажів у власних вагонах перевізника, включаються в перевізний документ та накопичувальну картку.

Суми, нараховані за вказаними додатками, відображаються в переліках та особовому рахунку замовника по мірі виконання перевезення і надання послуг відповідно до п. 4.6. договору (п. 2.2. додатку 3 до договору).

В п. 1 протоколів погодження договірної ціни до договору встановлено, що вартість послуг з організації перевезення вантажів замовника включає в себе:

- плату за перевезення, встановлену Збірником тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язані з ними послуги на час відправлення вантажу для власних вагонів перевізника;

- плату за повернення порожнього вагона від станції вивантаження вагонів до станції відстою або наступного навантаження, у розмірі встановленим Збірником тарифів на час відправлення для власних вагонів;

- плату за перевезення порожнього вагона від станції відстою вагонів до станції навантаження, у розмірі встановленим Збірником тарифів на час відправлення для власних вагонів;

- вартість додаткових зборів, пов`язаних з перевезенням вантажів, встановлених Збірником тарифів;

- інші додаткові послуги, що замовлені замовником, згідно додатку 1 цього договору.

Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 року зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Приписи п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до положень абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Як вже зазначалося судом вище, предметом спірного договору є надання перевізником замовнику послуг, пов`язаних з організацією та перевезенням вантажів у внутрішньому та міжнародному сполученнях (експорт, імпорт) і проведення розрахунків за ці послуги.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

В ст. 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Тобто, на підтвердження своїх вимог про визнання недійсним укладеного між сторонами додатку № 3, додатки 3.1-3.15 до договору від 20.09.2017 року № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 в частині нарахування платежів позивач повинен довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

В той же час, з урахуванням положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, саме на позивача покладено обов`язок доказування тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, виходячи з положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що додаток № 3, додатки 3.1-3.15 до договору про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізничним транспортом послуги № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року в частині нарахування платежів суперечать вимогам чинного законодавства, а також моральним засадам суспільства, не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин, як і не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Крім того, позивач також не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що в момент укладення додатку № 3, додатки 3.1-3.15 до договору про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізничним транспортом послуги № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року сторонами були недодержані вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто не довів підстави, в силу яких оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним. Більше того, судом встановлено та враховано, що договір про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізничним транспортом послуги № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року та додатки до нього спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільним і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача неправомірно стягнутих платежів в сумі 27 042,05 грн. суд зазначає наступне.

Обгрунтовуючи позовні вимоги про стягнення неправомірно стягнутих платежів в сумі 27 042,05 грн. позивач посилається на ст.ст. 22, 623, 917 Цивільного кодексу України, ст. 225 Господарського кодексу України та ст. 31 Статуту залізниць України.

За змістом статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у наслідок порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Одночасно, відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відшкодування збитків є наслідком порушення зобов`язання. За таких обставин, можливість використовувати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у юридичних осіб із самого факту невиконання обов`язку, порушення цивільних прав.

Таким чином, позивач повинен довести факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та докази невиконання зобов`язань та причинно-наслідковий зв`язок між невиконанням зобов`язань та заподіяними збитками. При визначенні розміру збитків, заподіяних порушенням господарських договорів, береться до уваги вид (склад) збитків та наслідки порушення договірних зобов`язань для підприємства.

Відповідно до ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Обов`язок з відшкодування збитків настає для суб`єктів господарювання у разі порушення господарського зобов`язання в результаті неналежного виконання (або невиконання) умов договору (ст.ст. 224, 225 Господарського України, ст. 623 Цивільного кодексу України) або внаслідок завдання шкоди без договірних правовідносин (глава 82 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 31 Статуту залізниць України залізниця зобов`язана подавати під завантаження справні, придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необхідних випадках - продезінфіковані вагони та контейнери.

Частиною 1 ст. 917 Цивільного кодексу України передбачено, що перевізник зобов`язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором. Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.

При цьому, суд зауважує, що прохальна частина позовної заяви містить вимогу саме про стягнення з відповідача на користь позивача неправомірно стягнутих платежів в сумі 27 042,05 грн., а не відшкодування збитків.

Як вже зазначалось судом та не заперечується сторонами у справі, в лютому 2018 року на виконання умов договору № 7497-Є/1253ЦТЛ-2017 від 20.09.2017 року, Акціонерним товариством "Українська залізниця" здійснено перевезення порожніх вагонів, як вантажу на своїх осях, відправником яких є позивач, у вагонах, власником яких є філія "ЦТЛ" Акціонерного товариства "Українська залізниця", що підтверджується копіями залізничних накладних № 43840230 від 05.02.2018 року та № 43962331 від 17.02.2018 року.

В обґрунтування позовних вимог в цій частині позивач посилається на те, що за здійснення перевезення за вказаними вище накладеними відповідачем згідно переліків філії Єдиний розрахунковий центр залізничних перевезень ПАТ «Укрзалізниця» з особового рахунку № 8103780 була стягнута провізна плата за перевезення порожніх вагонів ПАТ «Укрзалізниця» в розмірі 5140,80 грн. та стягнуті платежі за послугу «Інформаційні повідомлення» в сумі 21 901,25 грн., загальна сума стягнених платежів становить 27 042,05 грн.

На підтвердження викладених в позовній заяві обставин позивач надав переліки та інформаційні повідомлення (копії містяться в матеріалах справи). Як вбачається з інформаційних повідомлень, останні складалися за період з 31.01.2018 року по 09.07.2018 року за перевезення за залізничними накладними: № 43848407, № 43852557, № 43842764, № 43819861, № 43974211, № 43819861, № 43847417, № 45592037, № 43862440, № 41451774, № 43847409, № 43850288, № 45466794, № 43847870, № 43787399, № 43879485, № 45835394, № 41857913, № 43907666, 43907641, № 43917970, № 33738774, № 43907625, № 36456390, № 43988880, № 41877143, № 41846247, № 41818535, № 41831694, № 41820457, № 41844762, № 41773011, № 41846197, № 41798349, № 40123465, № 41818576, № 41818691, № 41818535, № 41818709, № 42311662, № 41814997, № 41818741, № 41818642, № 43922004, № 41773045, № 41798356, № 41820440, № 41846213, № 41646365, № 41845629, № 44016343, № 44011948, тоді як предметом дослідження у даній справі є залізничні накладні № 43840230 від 05.02.2018 року та № 43962331 від 17.02.2018 року.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами, що платежі за інформаційними повідомленнями у розмірі 27 042,05 грн., з яких: 5140,80 грн. - провізна плата за перевезення порожніх вагонів ПАТ «Укрзалізниця» та 21 901,25 грн. - платежі за послугу «Інформаційні повідомлення» стягнуті відповідачем саме за залізничними накладними № 43840230 від 05.02.2018 року та № 43962331 від 17.02.2018 року, згідно яких відповідачем було здійснено перевезення порожніх вагонів, як вантажу на своїх осях, відправником яких є позивач, у вагонах, власником яких є філія "ЦТЛ" Акціонерного товариства "Українська залізниця".

За ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Підсумовуючи викладені вище фактичні обставини, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства та матеріалів справи в цілому, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Судові витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Щодо заяви про застосування строків позовної давності до заявлених позовних вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Водночас, ч. 1 ст. 258 Цивільного кодексу України встановлює, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до абзаців першого і другого пункту 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів позивача, про захист яких він просить суд у позові, відповідачем не порушено, і суд відмовляє позивачу у позові по суті в зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 73, 86, 129, 219, 233, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 21.05.2019р.

Суддя О.В. Котков