Рішення № 81814698, 14.05.2019, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

14 травня 2019 р. Справа № 120/939/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Яремчука Костянтина Олександровича,

за участі секретаря судового засідання Ніконової Тетяни Василівни,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Заїки Олега Вікторовича ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Першого міського відділу у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

19 березня 2019 року до Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Першого міського відділу у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, у якому просить суд визнати протиправною відмову відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, зобов`язати відповідача оформити та видати позивачу паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, та в подальшому здійснити паспортний облік позивача.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що 24 вересня 2018 року звернувся до відповідача із заявою щодо видачі йому паспорта громадянина України у формі книжечки, повідомивши про те, що не бажає отримувати паспорт нового зразка. За наслідками розгляду заяви позивача Першим міським відділом у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області листом від 03 жовтня 2018 року повідомлено про неможливість видати йому паспорт у формі книжечки, посилаючись при цьому на положення Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».

На думку позивача, така відмова є протиправною, оскільки чинним законодавством не заборонено отримання паспорту громадянина України у формі книжечки, у зв`язку із чим звернувся із цим позовом до суду.

Разом із позовною заявою позивач подав до суду клопотання про звільнення його від сплати судового збору з огляду на його майновий стан.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 22 березня 2019 року відкрито провадження у даній справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання відзиву на позовну заяву. Також цією ухвалою задоволено клопотання позивача та звільнено його від сплати судового збору.

08 квітня 2019 року від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві представник відповідача вказав на неможливість видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки з огляду на те, що чинним Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» не передбачено такої можливості, а механізму реалізації Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, не існує. Також позивачу за його заявою було видано паспорт нового зразка. Відтак, представник відповідача просив відмовити позивачу в задоволенні позову. Окрім того, у відзиві представником відповідача заявлено клопотання щодо розгляду справи за участі представника відповідача.

Ухвалою від 09 квітня 2019 року суд задовольнив клопотання представника відповідача та вирішив розгляд справи здійснювати в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Розгляд справи цією ухвалою призначено на 26 квітня 2019 року.

12 квітня 2019 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій зазначив, що він звертався до відповідача із заявою про видачу паспорта у формі книжечки. Проте, в усній формі йому відмовлено у цьому. В зв`язку з необхідністю використовувати паспорт громадянина України він погодився отримати паспорт нового зразка, подавши всі необхідні для цього документи. Однак, позивач вказує на те, що він вимушено погодився на отримання паспорта у формі ID картки, оскільки у нього не було вибору. Позивач вважає, що не надавши альтернативу у виборі форми паспорта громадянина України, його тим самим примусили дати згоду на обробку його персональних даних, чим відбулося втручання в особисте життя. Окрім того, у відповіді на відзив позивач посилається на текст Біблії як на підставу для відмови користуватися паспортом нового зразка. До відповіді на відзив позивач надав копію повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків № НОМЕР_1 від 19 вересня 2018 року.

26 квітня 2019 року позивачем подано клопотання про долучення до справи технічного засобу для зчитування відеофайлів, уточнивши в судовому засіданні, що у клопотанні мав на увазі дослідити відеозапис в судовому засіданні. У клопотанні йдеться про те, що відеозапис стосується того, що вищі посадові особи правоохоронних органів на відеозаписі підтверджують можливість доступу до будь-яких баз даних кожної особи. За результатами розгляду поданого клопотання суд визнав поважною причину неподання вказаного доказу у строк, визначений Кодексом адміністративного судочинства України, та постановив ухвалу без виходу до нарадчої кімнати про його задоволення.

Під час судового засідання, що відбулося 26 квітня 2019 року, судом в присутності учасників справи відтворено відеозапис.

Також 26 квітня 2019 року в ході судового засідання судом постановлено ухвалу без виходу до нарадчої кімнати, якою витребувано у відповідача належним чином засвідчені копії письмових доказів, а саме: заяви позивача щодо видачі йому паспорта у формі книжечки, з якою він звертався у вересні 2018 року, докази втрати позивачем паспорта громадянина України у формі книжечки. В зв`язку із витребуванням судом необхідних доказів суд на підставі частини 2 статті 223 Кодексу адміністративного судочинства України оголосив перерву до 14 травня 2019 року.

На виконання вимог ухвали суду 13 травня 2019 року відповідачем подано до суду витребувані докази.

14 травня 2019 року в судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі.

Натомість, представник відповідача заперечував проти задоволення позову з підстав, що викладені у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали адміністративної справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

27 липня 2018 року позивач звернувся до Першого міського відділу у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області із заявою про втрату паспорта.

За результатами розгляду поданої заяви Першим міським відділом у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області складено та затверджено висновок, яким підтверджено факт втрати паспорта громадянина України у формі книжечки та вирішено видати ОСОБА_1 паспорт замість втраченого.

10 серпня 2018 року позивачу оформлено паспорт нового зразка.

Згодом ОСОБА_1 відмовився від паспорта громадянина України нового зразка.

24 вересня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо видачі йому паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.

Однак, 03 жовтня 2019 року Перший міський відділ у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області листом вих. №Ш-1 повідомлено позивача про неможливість видати йому паспорт у формі книжечки, посилаючись при цьому на положення Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на таке.

За приписами статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Із зазначених конституційних норм, зокрема, слідує, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини 2 статті 32 Конституції України, зокрема: "Неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини".

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Так, статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини у справі "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11).

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ельсхольц проти Німеччини" (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).

Суд звертає увагу на тому, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" (надалі - Закон №5492-VI) одним з документів, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення є паспорт громадянина України.

Частинами 1, 2, 4, 5 статті 14 Закону №5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.

Згідно з частиною 1 статті 21 Закону №5492-VI паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Так, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв`язку з неможливістю їх реалізації.

Частиною 3 статті 13 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, проїзний документ біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, картка мігранта містять безконтактний електронний носій.

Посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення водія не містять безконтактного електронного носія.

Водночас, відповідно до пунктів 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII (надалі - Положення №2503-XIІ), бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.

Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.

Разом із тим, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (надалі - Постанова №302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.

За змістом пункту 2 Постанови №302 із застосуванням засобів Реєстру запроваджено з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII; з 01 листопада 2016 року - запроваджено оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.

Відповідно до пункту 3 Постанови №302 до завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01 січня 2016 року припиняється.

Пунктом 131 Постанови №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься інформація, а саме: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.

Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні данні особи.

Згідно з частиною 1 стастті 6 Закону України «Про захист персональних даних» від 01 червня 2010 року №2297-VI (надалі - Закон №2297-VI) мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.

Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (стаття 2 Закону №2297-VI).

Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частини 5, 6 статті 6 Закону №2297-VI).

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб`єкта персональних даних.

Однак, суд звертає увагу на те, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що, в свою чергу, обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

Відтак, суд зазначає, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушування людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.

У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв`язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованої Законом України від 06 липня 2010 року №2438-VI, зазначено: "Будь-якій особі надається можливість: a) з`ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …".

За сталою практикою Європейського суду з прав людини першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване статтею 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну "закон" є автономним, та до якості "закону" ставляться певні вимоги (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном "закон" … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам "доступності" та "передбачуваності".

Враховуючи зазначене вище, суд дійшов висновку, що норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення №2503-XII не тільки звужують, але фактично обмежують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім`я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом") не було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім`я, що становить порушення статті 8 Конвенції.

Відтак, суд встановив, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження "нагальній суспільній потребі", тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine" від 14 червня 2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Groppera Radio AG and Others v. Switzerland" від 28.03.1990).

Отже, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Відтак, з огляду на встановлені обставини позовні вимоги щодо визнання протиправною відмови відповідача у видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, є обгрунтованими та підлягають задоволенню.

Як наслідок, з метою ефективного захисту прав та свобод позивача слід також задовольнити позовну вимогу щодо зобов`язання відповідача оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.

Висновки суду, зроблені у цій справі, відповідають правовій позиції, що викладена в рішенні Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у зразковій справі №806/3265/17 (Пз/9901/2/18).

У рішенні Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року зазначено, що висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки у зв`язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.

Посилання відповідача про неможливість застосування рішення Великої Палати Верховного Суду, оскільки воно стосується лише прав та інтересів позивача у зразковій справи, є безпідставними, оскільки відповідно до частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Суд переконаний, що адміністративну справу №120/939/19-а слід віднести до типової справи, що має ознаки, притаманні зразковій справі №806/3265/17. Так, у справах №120/939/19-а та №806/3265/17 відповідачами є органи Державної міграційної служби, спір у цих справах виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, а також позивачами у цих справах заявлено аналогічні вимоги.

Разом із тим, позовна вимога щодо зобов`язання відповідача у подальшому здійснити паспортний облік позивача згідно з Положенням про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, не може бути задоволеною з огляду на таке.

Право на захист - це суб`єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Право особи на захист від порушень з боку суб`єкта владних повноважень гарантоване частиною 2 статті 55 Конституції України, згідно із якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, в тому числі й у сфері публічно-правових відносин.

Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Із системного аналізу вказаних норм слідує, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.

Відтак, позовна вимога про зобов`язання відповідача у подальшому здійснити паспортний облік позивача згідно з Положенням про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, на думку суду, є передчасною, адже спору між позивачем та відповідачем в цій частині фактично не існує.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (частина 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України).

За наведених вище обставин суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керується абзацом 2 частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно із яким якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відтак, з огляду на звільнення позивача ухвалою суду від сплати судового збору та за відсутності доказів понесення інших судових витрат суд вважає, що відсутні й підстави для відшкодування судових витрат.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Першого міського відділу у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Першого міського відділу у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області у видачі паспорта ОСОБА_1 відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України №2503-ХІІ від 26 червня 1992 року.

Зобов`язати Перший міський відділ у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України №2503-ХІІ від 26 червня 1992 року.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 )

Відповідач: Перший мійський відділ у м. Вінниці Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (місцезнаходження: 21036, м. Вінниця, вул. І. Миколайчука, буд. 19; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37836770)

Повний текст рішення складено 20.05.2019

Суддя Яремчук Костянтин Олександрович