Рішення № 81682667, 06.05.2019, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 638/11822/18

Провадження № 2/638/1261/19

06.05.2019 року Дзержинський районний суд м. Харкова

в складі: головуючого судді Хайкіна В.М.

за участю секретаря Жакун Н. О.

з участю судового розпорядника Зміївської О. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Національної Поліції в Харківській області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції у Харківській області про відшкодування шкоди, завданої незаконними і неправомірними діями ГУН поліції, ГТУ юстиції в Харківській області та колишнього судді,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 15.08.2018 року звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до Головного Управління Національної Поліції в Харківській області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції у Харківській області про відшкодування шкоди, завданої незаконними і неправомірними діями ГУН поліції, ГТУ юстиції в Харківській області та колишнього судді, згідно якого з урахуванням пояснень від 15.01.2019 року просить суд задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 та стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунку на його користь моральну та матеріальну шкоду в розмірі 180000 грн., з яких: 100000 грн. - моральна шкода, а 3000 доларів США - матеріальна шкода.Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 14.04.2009 року Апеляційний суд Харківської області ухвалив вирок у відношенні ОСОБА_1 , де в резолютивній частині вироку в порядку конфіскації особистого майна звернуто в дохід держави гладкоствольну рушницю «Беретта» 12 калібру НОМЕР_2 і 27 патронів до неї, нарізний карабін з оптичним прицілом НОМЕР_3 і 66 патронів до нього, які належать ОСОБА_1 і зберігаються в камері схову Червонозаводського відділення Комінтернівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області. 14.06.2018 року йому повідомили, що конфіскована зброя була передана ТОВ НВО «Прелат» для реалізації. 19.06.2018 року позивача було повідомлено про те, що гладкоствольна рушниця «Беретта» 12 калібру № НОМЕР_1 і нарізний карабін з оптичним прицілом НОМЕР_3 передані на склад озброєння УРВ ГУ МВД по акту №13. Вважає, що вирок не виконаний у повному обсязі. 12.04.2010 року суддя Мозговий О. Д. видав виконавчий лист №1-32, у якому відсутня частина майна, вказана у вироку. 08.05.2010 року Київський ВДВС ХМУЮ виніс постанову про відкриття виконавчого провадження, а 15.12.2011 року виконавче провадження частково закінчене, тобто конфісковані гладкоствольна рушниця «Беретта» 12 калібру НОМЕР_2 і 27 патронів до неї, нарізний карабін з оптичним прицілом НОМЕР_3 і 66 патронів до нього не були реалізовані. 19.12.2011 року прокуратурою Харківської області встановлено, що до теперішнього часу фактично вирок суду в частині конфіскації особистого майна не виконано.20.06.2013 року начальник Червонозаводського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області повідомив голову ХАС, що вказана зброя передана на склад УМЗ ГУМВС України в Харківській області на реалізацію, а патрони на знищення. Тобто наявний факт закінченого злочину, адже за результатами виконавчих дій відповідальних осіб вирок фактично не виконаний, що дозволило конфісковане майно засудженого ОСОБА_1 присвоїти шляхом тяганини та окозамилювання. Відповідачі завдали шкоду державі та позивачу, яку ОСОБА_1 оцінив у розмірі 180000 грн., а тому ця шкода повинна бути відшкодована. Просить суд позов задовольнити.

Представник відповідача - Головного Управління Національної Поліції в Харківській області надав до суду відзив, згідно якого просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі, виходячи з наступного.Невиконання судового рішення є кримінальним правопорушенням, яке передбачене у статті 382 КК України. Таким чином, незаконність дій чи бездіяльність щодо невиконання рішення суду може бути встановлена тільки обвинувальним вироком суду у порядку КПК України. Тому вимога позивача щодо визнання дій відповідачів «незаконними та неправомірними» у порядку цивільного судочинства є такою, що суперечить нормам діючого законодавства і не може бути задоволеною. Також, необхідно взяти до уваги, що матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені. Вилучена зброя згідно вироку конфіскована та звернута в дохід держави, тобто вона ОСОБА_1 не належить і цивільного права та інтересу на неї він не має. ГУ НП в Харківській області не є правонаступником ГУ МВС України в Харківській області, що вбачається із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а поліцейські ГУНП в Харківській області не вчиняли жодних незаконних дій відносно позивача. Вирок суду в частині звернення у дохід держави конфіскованого майна виконано наступним чином: мисливська одноствольна рушниця 12 калібру AL 391 Urika P Beretta НОМЕР_2; карабін ОП НОМЕР_3 калібру 7, 62; оптичний пристрій «Прелат» НОМЕР_4 передані 26.05.2014 року за накладними №10, 15, 19 на реалізацію до ТОВ «ХАДО Холдінг». Згідно висновків комісії ГУМВС України в Харківській області, патрони 2 калібру до мисливської гладкоствольної зброї в кількості 27 штук та патрони калібру 7, 62 мм в кількості 66 штук визнані непридатними для подальшої реалізації та були знищені шляхом спалювання та випалювання пороху відповідно до загального акту «Знищення вилучених, добровільно зданих та знайдених боєприпасів» від 15.05.2012 року №Р-91. Тобто, вирок суду в частині звернення у дохід держави конфіскованого майна виконано ГУМВС України в Харківській області. На сьогоднішній день відсутні будь-які рішення суду, якими було б встановлено факт незаконних дій або бездіяльності поліцейських ГУНП в Харківській області у відношенні позивача. Позивач не обґрунтував матеріальну шкоду, а саме не зазначив, в чому вона конкретно полягає, ким та в якій мірі завдана, чим це підтверджується, ким встановлено незаконність дій поліцейських, а це є обов`язковою підставою та передбачено у ч. 6 ст. 1176 ЦК України і без цієї підстави шкода взагалі не підлягає відшкодуванню. ОСОБА_1 не довів наявність моральної шкоди, ким, якими діями та в якій мірі вона завдана, розрахунок суми моральної шкоди взагалі відсутній, наявність моральної шкоди не підтверджена позивачем відповідними доказами тому ця вимога не підлягає задоволенню.

Представник відповідача - Державної казначейської служби України надав до суду відзив, згідно якого просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі. Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за ст.ст.1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправності дій заподіювана шкоди і його вина, наявність причинного зв`язку між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювана шкоди. При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінку заподіювана шкоди, його вини та причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Жодної з переліченої у ч. 2 ст. 23 ЦК України виключних способів заподіяння моральної шкоди та підстав, з якими закон пов`язує виникнення моральної шкоди, у тому числі будь-якої протиправної поведінки, відповідачем не допущено. Реалізація позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди, а сам факт виконання рішень, де позивач не є стороною виконавчого провадження не завдає позивачу моральної шкоди. Суду не надано достатніх та допустимих доказів на підтвердження неправомірної поведінки відповідачів, які б знаходилася у причинно-наслідковому зв`язку з негативним наслідками для позивача, позивач не навів розрахунку розміру моральної шкоди, а визначив його всупереч загальних засад цивільного законодавства про справедливість, добросовісність та розумність, тоді як відшкодування моральної шкоди має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинно приводити до її збагачення.

Відповідач ОСОБА_2 відзиву на позовну заяву чи будь-яких інших заяв/клопотань до суду не надав.

Представник третьої особи - Головного територіального управління юстиції у Харківській області надав до суду пояснення, згідно яких просить суд прийняти законне та обґрунтоване рішення по справі. Також наголосив, що зміст та обсяг повноважень, закріплених Положенням про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 №1707/5 та чинним законодавством не наділяє Головне територіальне управління юстиції у Харківській області повноваженнями щодо вчинення будь-яких дій, пов`язаних з вимогами позивача. Так, ГТУЮ у Харківській області не вчиняло жодних дій, якими б завдав шкоди позивачу, а отже не зобов`язане відповідати за позовом, оскільки не є суб`єктом спірних матеріально-правових відносин та не має обов`язків, які з них випливають, перед позивачем. Позивач не обґрунтував, які саме незаконні та неправомірні дії вчинило ГТУЮ у Харківській області відносно ОСОБА_1 , що могли потягти за собою завдання останньому матеріальної та моральної шкоди. Так, у Червонозаводському відділі державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції перебувало на виконанні виконавче провадження №19676833 з виконання виконавчого листа по справі №1-32, виданого 07.06.2010 року Апеляційним судом Харківської області про обернення на користь держави в порядку конфіскації приватної власності - гладкоствольної рушниці «Беретта» 12 калібру НОМЕР_2 і 27 патронів до неї, нарізний карабін НОМЕР_3 з оптичним прицілом та 66 патронів до нього. Згідно повідомлення Червонозаводського РВ ГУМВС України в Харківській області конфіскована зброя та оптичний приціл передано ТОВ НВО «Прелат» за накладними №1, 2, 9 від 19.04.2012 року для подальшої реалізації. Відповідно до повідомлення TOB НВО «Прелат» вказане підприємство не занесене до реєстру з торгівлі конфіскованим майном, що виключило можливість виконання відповідного рішення, у зв`язку з чим державним виконавцем 13.11.2013 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувану. Таким чином, Червонозаводський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції діяв на підставі та в межах чинного законодавства України, а отже, ні матеріальної, ні моральної шкоди зазначеними діями позивачу не було завдано.

Суд, дослідивши доводи учасників справи, та оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.

Оцінюючи аргументи, викладені в позові, відзивах та поясненнях щодо нього, суд в тому числі керується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, який зазначав, що хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. (рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Як встановлено матеріалами справи, 14.04.2009 року Апеляційним судом Харківської області у відношенні позивача ОСОБА_1 ухвалено вирок, згідно резолютивної частини якого в порядку конфіскації особистого майна звернуто в дохід держави гладкоствольну рушницю «Беретта» 12 калібру № НОМЕР_1 та 27 патронів до неї, нарізний карабін НОМЕР_3 з оптичним прицілом та 66 патронів до нього, що належать ОСОБА_1 та зберігаються в камері зберігання Червонозаводського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області (а. с. 49-50).

Як вбачається із листа Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 14.06.2018 року за вих. №07.02.-10/С-1089, у Червонозаводському відділі державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції на виконанні перебувало виконавче провадження №19676833 з виконання виконавчого листа №1-32, виданого 07.06.2010 року Апеляційним судом Харківської області про обернення на користь держави в порядку конфіскації приватної власності гладкоствольну рушницю «Беретта» 12 калібру НОМЕР_1 та 27 патронів до неї, нарізний карабін НОМЕР_3 з оптичним прицілом та 66 патронів до нього, які є власністю ОСОБА_1 (а. с. 51)

Згідно повідомлення Червонозаводського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області, адресованого голові Апеляційного суду Харківської області від 20.06.2013 року, мисливська рушниця «Beretta», 12 калібру № НОМЕР_1 , нарізний карабін НОМЕР_3 з оптичним прицілом передані на склад УМЗ ГУМВС України в Харківській області на реалізацію, акт №17 від 29.02.2012 року. Самозарядний пістолет марки ТТ калібру 7.62 мм., НОМЕР_5 патрони калібру 7.62 в кількості 66 штук та патрони калібру 12 мм. В кількості 27 штук Актом №17 від 29.02.2012 року передані на склад УМЗ України в Харківській області на знищення (а. с. 59).

Як повідомлено Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області та як підтверджує лист ТОВ НВО «Прелат», у зв`язку з відсутністю реєстрації підприємства у реєстрі торгівлі конфіскованим майном, ТОВ «Прелат» передало рушницю «Беретта» 12 калібру № НОМЕР_1 та НОМЕР_3 по акту №13 від 05.03.2014 року на склад озброєння УРВ ГУ МВС України в Харківській області (а. с. 52).

У зв`язку з наведеним, державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Відповідно до статті 64 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла на момент винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувану) порядок розпорядження конфіскованим майном, не реалізованим у порядку, визначеному статтею 62 цього Закону, та майном, яке не підлягає реалізації, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктами 2, 9 Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1998 №1340 (з наступними змінами) майно, конфісковане на підставі рішення суду, у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом передається для подальшого розпорядження ним на підставі акта опису, оцінки та передачі майна, в тому числі реалізується через торгівельні підприємства, аукціони, біржі, з якими укладено угоди на його реалізацію.

Облік, попередня оцінка, а також відповідальність за зберігання майна, зазначеного у пункті 1 цього Порядку, до передачі його для подальшого розпорядження відповідно до пункту 9 цього Порядку покладаються на органи (суб`єкти господарювання), що здійснили вилучення або зберігають його, з дотриманням таких вимог: попередня оцінка проводиться відповідно до пункту 8 цього Порядку на момент взяття на облік цього майна; аналітичний облік ведеться у спеціальних книгах за видами майна із зазначенням відмінних ознак, попередньої вартості, місця його знаходження; взяте на облік майно відображається на забалансових рахунках «Товарно-матеріальні цінності, прийняті на відповідальне зберігання» в органах (суб`єктах господарювання), що здійснили вилучення або зберігають його. Порядок зберігання майна, на яке накладено арешт під час кримінального провадження, регулюється кримінальним процесуальним законодавством.

Як вбачається із листа начальника УЛМТЗ ГУНП в Харківській області від 16.01.2019 року №67/19-31/81-2819 ОСОБА_3 ., вирок Апеляційного суду Харківської області від 14.04.2009 року в частині реалізації майна на користь держави виконано наступним чином: згідно висновків комісії ГУ МВС України в Харківській області (акти технічного стану від 23.03.2012 року №Р-66, Р-67, Р-68), майно - 12 кал. мисливська одноствольна рушниця AL 391 Urika «P Beretta» НОМЕР_2; 7, 62 мм. карабін ОП НОМЕР_3; оптичний пристрій «Прелат» НОМЕР_4 передані 26.05.2014 року за накладними №10, 15, 19 на реалізацію до ТОВ «ХАДО Холдінг». Згідно висновків комісії ГУМВС України в Харківській області (акти технічного стану від 23.03.2012 року №Р-44, Р-45) 12 кал. патрони до мисливської гладкоствольної зброї - 27 шт. та 7, 62 мм патрони зр.1943 р. без обойм - 66 штук визнані непридатними для подальшої реалізації та були знищені шляхом спалювання та випалювання пороху відповідно до загального акту «Знищення вилучених, добровільно зданих та знайдених боєприпасів» від 15.05.2012 року №Р-91 (а. с. 146).

Матеріали цивільної справи містять копії вищенаведених накладних: накладна №10 на передачу зброї і боєприпасів на реалізацію від 26.05.2014 року, з якої вбачається, що мисливська гладкоствольна самозарядна рушниця AL 391 Urika «P Beretta», виробник Італія, заводський номер зброї НОМЕР_2; калібр зброї 12, передано на реалізацію ТОВ «ХАДО Холдінг» (а. с. 147); накладна №15 на передачу зброї і боєприпасів на реалізацію від 26.05.2014 року, з якої вбачається, що мисливський карабін ОП СКС, заводський номер зброї №ТР 316; калібр зброї 7, 62, передано на реалізацію ТОВ «ХАДО Холдінг» (а. с. 148); накладна №19 на передачу зброї і боєприпасів на реалізацію від 26.05.2014 року, з якої вбачається, що оптичний пристрій «Прелат» ПО 4х32, виробник Україна, заводський номер зброї НОМЕР_4, передано на реалізацію ТОВ «ХАДО Холдінг» (а. с. 149).

Матеріали цивільної справи також містять копії висновків комісії ГУМВС України в Харківській області (акти технічного стану від 23.03.2012 року №Р-44, Р-45), з яких вбачається, що патрони до мисливської гладкоствольної зброї 12 калібру у кількості 27 штук та патрони до мисливської нарізної зброї 7,62х39 мм у кількості 66 штук - визнані непридатними для подальшої реалізації (а. с. 150-151).

Згідно Акту Знищення вилучених, добровільно зданих та знайдених боєприпасів від 15.05.2012 року №Р-91, вищевказані боєприпаси 11.05.2012 року на полігоні в/ч 3005 знищено шляхом спалювання та випалювання пороху (а. с. 152-153).

Пред`являючи позов до Головного Управління Національної Поліції в Харківській області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 , посилаючись на статті 16, 23, 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, наголошував на використанні відповідачами бюрократичної схеми та посадового становища з метою привласнення його конфіскованого майна, внаслідок чого просить відшкодувати завдану йому матеріальну та моральну шкоду, яка спричинена незаконними рішеннями та бездіяльністю; позивач пов`язує завдання йому моральних страждань із шахрайськими діями відповідачів, що виразились у «довгостроковому користуванні конфіскованим майном».

З огляду на викладене, суд вважає за необхідним зазначити наступне.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема й органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких передбачений частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами підлягають застосуванню правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду визначені статтею 1167 ЦК України, за змістом якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У частині другій статті 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

За приписами частини першої 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частина друга статті 1176 ЦК України)

Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Враховуючи те, що у цій справі відсутні підстави для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини шостої статті 1176 ЦК України.

За приписами частини шостої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи згаданих органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання зазначених рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.

Суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

При розгляді справи позивач повинен надати докази, що свідчать про протиправність дій заподіювача шкоди, наявність причинно-наслідкового зв`язку між цими діями та заподіяною шкодою.

Зазначений вище правовий висновок висловлений в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року по справі № 6-440цс16, постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року по справі №554/741/16-ц, від 25 квітня 2018 року по справі №520/3307/16-ц.

У постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року по справі №454/1213/16-ц зазначено наступне.

Положеннями частин першої - третьої статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Жодної з переліченої у частині 2 статті 23 ЦК України виключних способів заподіяння моральної шкоди та підстав, з якими закон пов`язує виникнення моральної шкоди, у тому числі будь-якої протиправної поведінки, Головним управлінням Національної поліції в Харківській області, не вчинено.

Правовідносини, що склалися між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем - Головним управлінням Національної поліції в Харківській області врегульовані кримінальним процесуальним законодавством, та не можуть бути підставою для відшкодування моральної шкоди.

Суд прийшов до висновку, що позивачем ОСОБА_1 не надано достатніх та допустимих доказів на підтвердження наявності завданої йому матеріальної та моральної шкоди, протиправності діяння її заподіювача (визнання незаконними дій), наявності причинного зв`язку між завданою шкодою і протиправними діяннями Головного Управління Національної Поліції в Харківській області, а відтак відсутні правові підстави для задоволення вимог позову.

Окрім викладеного, суд вважає за необхідне роз`яснити позивачу, що за приписами статті 59 Кримінального кодексу України, покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

Тобто, незрозумілою залишається майнова вимога ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 3000 доларів США, адже жоден матеріальний закон не містить норми, згідно якої навіть у разі встановлення порушення порядку виконання судового рішення, вартість конфіскованого майна поверталась би засудженому.

Суб`єктивні доводи позивача ОСОБА_1 про привласнення конфіскованого майна - гладкоствольної рушниці «Беретта» 12 калібру НОМЕР_2 та 27 патронів до неї, нарізного карабіну НОМЕР_3 з оптичним прицілом та 66 патронів до нього, про «використання бюрократичних схем, посадових становищ» жодним чином не підтверджені, а навпаки спростовані інформацією про фактичне виконання вироку суду відносно позивача в частині конфіскованої зброї та боєприпасів.

Твердження позивача щодо вчинення відносно нього злочину суд вважає сумнівним, а наявність останніх (сумнівів) не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. theUnitedKingdom), п. 161, Series A заява № 25), який застосовується при оцінці доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту» (рішення Європейського суду з прав людини, справа «Коробов проти України» № 39598/03 від 21.07.2011 року. Так, позивачем процесуального документу, що встановлює факт вчинення кримінального правопорушення відносно нього, суду не надано, наявність процесуального статусу потерпілого е може свідчити про вчинення злочину, адже за приписами статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Надані позивачем письмові докази - виконавчий лист №1-32/09, виданий Апеляційним судом Харківської області 12.04.2010 року; постанова про відкриття виконавчого провадження №19274364, постанова про закінчення виконавчого провадження від 15.12.2011, постанова про відмову у відкриття виконавчого провадження від 03.02.2011 року, - суд до уваги не приймає, оскільки усі вони не стосуються предмета позову та відображають інформацію щодо виконання вироку не у частині конфіскації зброї, а конфіскації системного блоку до комп`ютера «Neon's Time, виробництва МКС, обручки з золота, вилучених грошей та майна, яке є власністю засудженого ОСОБА_1 (а. с. 53-55, 158-159).

Крім цього, суд звертає увагу, що усі докази, надані позивачем на підтвердження чи спростування будь-яких фактів не відповідають вимогам, що пред`являються до письмових доказів (стаття 95 ЦПК України), адже не засвідчені належним чином, про що йшла мова в ухвалі про залишення позову без руху, проте за відсутності будь-яких інших для відображення картини подій, суд змушений був взяти їх до уваги.

Надане позивачем рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Сергій Смірнов проти України» (Case of Sergey Smirnov v. Ukraine, application no. 36853/09) від 18.12.2018 року свідчить про реалізацію його права на звернення до цього суду та констатування Європейським Судом з прав людини порушення Державою Україна стосовно засудженого Смірнова: 1) статті 3 Конвенції у зв`язку з наданням неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою; 2) статті 8 Конвенції у зв`язку з переглядом листування заявника з різними суб`єктами, листування з якими підлягало перегляду за національним законодавством; 3) порушення статті 13 Конвенції у зв`язку з відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на надання неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою (а. с. 66-100).

У даній справі позивач ОСОБА_1 не ставить питання з приводу відшкодування йому матеріальної чи моральної шкоди, завданої йому під час відбування покарання за вироком у вигляді позбавлення волі. Справа стосується виконання вироку, на підставі якого його було засудженого, в частині конфіскації майна, зокрема гладкоствольної рушниці «Беретта» 12 калібру НОМЕР_2 та 27 патронів до неї, нарізного карабіну НОМЕР_3 з оптичним прицілом та 66 патронів до нього, що належать ОСОБА_1 , а тому суд, ознайомившись з вищенаведеним рішенням Європейського суду з прав людини, не може взяти його до розгляду як доказ, що стосується предмета спору, адже дане рішення не містить будь-якої інформації щодо предмета доказування.

З приводу пред`явлення позову до судді Апеляційного суду Харківської області Мозгового Олександра Дмитровича, який входив до складу колегії та був головуючим у кримінальній справі №-32/09, суд зазначає наступне.

Так, Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та у статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, яке закріплено в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже - порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, указавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». ЄСПЛ також наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

У статті 1 Конституції Україна проголошується правовою державою, і, як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини та громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Зобов`язання держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних і справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплено як основоположні принципи в Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

Головним обов`язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Згідно тлумачення, наданого у Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002 право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Як зазначив Конституційний Суд України, держава, виконуючи свій головний обов`язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Завданнями цивільного судочинства, за змістом статті 2 ЦПК України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства); по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі, як правило, є фізична особа).

В обґрунтування позову, ОСОБА_1 посилається на порушення суддею Апеляційного суду Харківської області Мозговим Олександром Дмитровичем контролю за порядком виконання вироку та неприйняття рішень щодо факту зникнення зброї та патронів.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною шостою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Проте застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

При цьому, на спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Апеляційного суду Харківської області Мозгового О. Д. не поширюється юрисдикція судів по розгляду заявлених позивачем вимог в порядку цивільного судочинства, оскільки суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, а також суд як орган, що здійснює правосуддя не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя.

Такий висновок відповідає положенням статей 56, 126, 129 Конституції України, а також роз`ясненням, викладеним у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року №8 «Про незалежність судової влади» та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Зазначене також відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Такий висновок узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року № 6-3139цс17 і підстав для відступлення від цієї позиції не встановлено.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі № 454/3206/16-ц (провадження №61-18195св18) та у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №454/1987/16-ц (провадження № 61-31033св18).

Головне територіальне управління юстиції у Харківській області позивачем визначено у якості третьої особи, а тому формулювання у вступній частині правових підстав позову - «відшкодування шкоди, завданої незаконними і неправомірними діями, в тому числі, ГТУ юстиції в Харківській області» суд не вправі розцінювати як окрему позовну вимогу до цього органу.

Таким чином, оскільки позивач всупереч свого процесуального обов`язку не надав належних, допустимих та достовірних доказів про спричинення йому шкоди (як матеріальної, так і моральної), не довів протиправності у діях (бездіяльності) її заподіювачів, не довів наявності причинного зв`язку між завданою шкодою і протиправними діями (бездіяльністю), суду не має підстав для стягнення такої шкоди на користь позивача, тому суд і ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю, що не позбавляє позивача повторно звернутися до суду за захистом своїх прав, виправивши недоліки стосовно недоведеності позову.

Відповідно до вимог статті 16 Цивільного кодексу України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання дій неправомірними, компенсацію матеріальної та моральної шкоди, позивач відповідно до ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України зобов`язаний довести обставини, які мають місце у диспозиції норми матеріального права, проте позивачем ОСОБА_1 так і не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування своєї позиції. Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, позивачем не надано належних доказів в обґрунтування своєї позиції, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Так, у відповідності до пункту 13 частини 2 статті 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір не справляється за подання: позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду; тобто позивач був звільнений від сплати судового збору, у зв`язку з чим, у відповідності до статті 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору слід віднести за рахунок держави.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позов ОСОБА_1 до Головного Управління Національної Поліції в Харківській області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції у Харківській області про відшкодування шкоди, завданої незаконними і неправомірними діями ГУН поліції, ГТУ юстиції в Харківській області та колишнього судді задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 6, 23, 1166, 1167, 1173, 1174, 1176 ЦК України та на підставі ст.ст.12, 13, 43, 49, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 272-274, 279, 354 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного Управління Національної Поліції в Харківській області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції у Харківській області про відшкодування шкоди, завданої незаконними і неправомірними діями ГУН поліції, ГТУ юстиції в Харківській області та колишнього судді - відмовити.

Витрати по сплаті судового збору віднести за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

На підставі частини 1 статті 354 ЦПК України, строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 13.05.2019 року.

Головуючий: