Ухвала суду № 81638017, 10.05.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/157

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 У Х В А Л А

про закриття провадження у справі

10 травня 2019 року м. Київ№ 640/1677/19Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 із позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (надалі - відповідач), адреса: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17, в якій позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд:

- визнати неправомірними дії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо невиплати ОСОБА_1 111 167,75 грн пені на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року по справі №760/3579/15-ц;

- зобов`язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виплатити ОСОБА_1 111 167,75 грн пені позачергово на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 26 липня 2016 року Апеляційним судом міста Києва у справі №760/3579/15-ц було ухвалено рішення про стягнення з публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 пені у розмірі 111167,75 грн.

12 вересня 2016 року позивач звернувся до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у місті Києві.

Постановою від 15 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження №52222893, яке в подальшому було закінчено.

Як зазначає позивач у позовній заяві, він неодноразово звертався до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з метою отримання інформації щодо вчинених дій за виконавчим листом, проте, повної відповіді не отримував.

Крім того, позивач у своїй позовній заяві вказує на те, що у відповіді Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за вих. №41-036-7893/18 від 16 квітня 2018 року повідомлено, що на виконання рішення Апеляційного Суду міста Києва від 26 липня 2016 року у справі №760/3579/15-ц його кредиторській вимоги включені до сьомої черги.

З вказаними діями відповідача позивач не погоджується, оскільки, за доводами останнього, примусове виконання судового рішення здійснюється позачергово, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року №150 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 02 березня 2015 року прийнято рішення «Про запровадження тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк», згідно з яким у банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду Кадирова Владислава Володимировича .

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року №664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 02 жовтня 2015 року №181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Рішенням від 20 лютого 2017 року №619 продовжено строки здійснення процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та повноваження ліквідатора банку на строк до 04 жовтня 2019 року.

Початок процедури ліквідації у публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» розпочато процедуру ліквідації, як зазначає представник відповідача, унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, ніж це передбачено Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема, задоволення вимог кредиторів банку відбувається в порядку черговості за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку.

Відповідно до переданого до Фонду реєстру акцептованих вимог кредиторів публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» вимоги ОСОБА_1 у розмірі 111 167,75 грн включено до сьомої черги кредиторів.

Також, представник відповідача послався на те, що позивача включено до Загального реєстру Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на суму вкладу у розмірі 44131,36 грн, яка була виплачена позивачу, іншої додаткової інформації щодо позивача на адресу Фонду не надходило.

На підставі викладеного представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

У відповідності до постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року №150 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02 березня 2015 року №51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк», згідно з яким з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» (http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/118-delta/1775-1127-u-pat-delta-bank-zaprovadgeno-tymchasovu-administraciyu).

05 жовтня 2015 року на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб опубліковано оголошення про те, що відповідно до постанови Правління НБУ від 02 жовтня 2015 р. № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02 жовтня 2015 року № 181, «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», призначено уповноважену особу Фонду гарантування та делеговано всі повноваження ліквідатора АТ «Дельта Банк», визначені статтями 37, 38, 51, частинами першою та другою статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Кадирову Владиславу Володимировичу на два роки з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року включно (http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/118-delta/2479-oholoshennia-pro-pochatok-protsedury-likvidatsii-publichnoho-aktsionernoho-tovarystva-delta-bank-ta-delehuvannia-povnovazhen-likvidatora-banku).

Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення від 20 лютого 2017 року № 619 відповідно до якого продовжено строки здійснення процедури ліквідації АТ «ДЕЛЬТА БАНК» на два роки до 04 жовтня 2019 року.

Відповідно до даного рішення продовжено повноваження ліквідатора АТ «ДЕЛЬТА БАНК» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу організації процедур ліквідації неплатоспроможних банків департаменту управління активами Кадирова Владислава Володимировича на два роки до 04 жовтня 2019 року (http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/118-delta/9637-prodovzheno-likvidatsiiu-at-delta-bank).

Вказані обставини в силу частини 3 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України визнаються судом загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2016 року у цивільній справі №760/3579/15-ц за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення штрафних санкцій за прострочення виконання грошового зобов`язання (надання послуг) та моральної шкоди, апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 серпня 2015 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення пені за прострочення виконання грошового зобов`язання, стягнуто з публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 111 167,75 грн, у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено (Т.1, арк. 12-14).

06 вересня 2016 року Апеляційним судом міста Києва видано виконавчий лист №760/3579/15-ц про стягнення з публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 111167,75 грн (Т.1, арк. 11).

Постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 15 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження №52222893 щодо примусового виконання вказаного вище рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2016 року у справі №760/579/15-ц (Т.1, арк. 15).

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 16 березня 2018 року позивач звернувся до директора-розпорядника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з заявою, в якій просив вжити заходів щодо включення його кредиторських вимог до загального реєстру акцептованих вимог кредиторів із майновими вимогами (Т.1, арк. 18).

Листом від 16 квітня 2018 року за вих. №41-036-7893/18 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб повідомив позивача про те, що на виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2016 року у справі №760/3579/15-ц щодо стягнення з публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 грошових коштів, кредиторські вимоги останнього включені до сьомої черги (Т.1, арк. 19-20).

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Юрисдикційність конкретного спору чи категорії спорів може бути прямо визначена в законі.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. Зокрема у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення).

Як вбачається з матеріалів справи, не погоджуючись з вказаними діями Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року у відкритті провадження в цивільній справі №761/40185/18 за позовом ОСОБА_1 відмовлено, з підстав, що спір виник у зв`язку з виконанням Уповноваженою особою на ліквідацію своїх обов`язків, визначених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», позивачем оскаржено дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та останній просить зобов`язати вчинити дії по включенню його рахунку до переліку рахунків, за якими вкладник має право отримати кошти, а тому спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (Т.1, арк. 22-24).

З метою з`ясування вказаних обставин, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2019 року витребувано у Шевченківського районного суду міста Києва, а також у позивача належним чином засвідчену копію позовної заяви, з якої ОСОБА_1 звернувся до суду (Т.1, арк. 1-3).

На виконання ухвали суду, Шевченківським районним судом міста Києва направлено на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва копію позовної заяви ОСОБА_1 , з якою останній звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва (Т.1, арк. 39, 40-42).

Позивачем також надано суду оригінал позовної заяви, з якою він звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва (Т.1, арк. 59,60-62).

Так, зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 , з якою останній звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва, вбачається, що зміст вказаної позовної заяви аналогічний змісту позовної заяви, з якою позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, також аналогічними є підстави та предмет позову.

При цьому, суд звертає увагу, що ані Шевченківським районним судом міста Києва, ані самим позивачем - Окружному адміністративному суду міста Києва не надано доказів в частині звернення ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Києва саме з позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, з якої б вбачалося, що спір виник у зв`язку з виконанням Уповноваженою особою на ліквідацію саме обов`язків, визначених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та що позивачем оскаржуються дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб й останній просить зобов`язати вчинити дії по включенню його рахунку до переліку рахунків, за якими вкладник має право отримати кошти.

В той же час, суд враховує, що у позовній заяві, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив визнати неправомірними дії відповідача, які полягають у невиплаті йому суми пені на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2016 року у цивільній справі №760/3579/15-ц та зобов`язати виплатити вказану суму.

У частині 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями, передбаченими у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин, одним із суб`єктів яких є фізична особа.

При цьому, суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій.

Згідно із частиною 1 статті 1 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені у статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-третє, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.

У відповідності до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Абзацом 2 пункту 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у цьому Кодексі термін публічно - правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Під суб`єктом владних повноважень розуміється орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Наведене в сукупності свідчить, що публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Крім того, частиною 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено справи у публічно - правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Так, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно - правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Тобто, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Наведене в сукупності свідчить, що адміністративними судами можуть розглядатися вимоги про визнання протиправними дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, проте, лише у випадку, якщо Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює у даних правовідносинах публічно - владні управлінські функції і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI (надалі - Закон України від 23.02.2012 №4452-VI) встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, зокрема, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини 2 статті 4 цього Закону).

Наведене в сукупності свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків.

При цьому, суд звертає увагу, що у розумінні Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України «Про банки та банківську діяльність» від 07 грудня 2000 року № 2121-III. Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI).

Згідно частин 1, 3 статті 34 Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина 5 статті 34 Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 36 Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку.

Таким чином, суд дійшов висновку, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб`єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб`єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Такий правовий статус Фонду, визначений Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI, дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб`єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 5 статті 45 Закону України від 23.02.2012 №4452-VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду.

Організація заходів з підготовки задоволення вимог кредиторів, формування ліквідаційної маси, продаж майна банку відповідно до вимог статей 49, 50, 51 Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI покладена на Фонд.

Аналіз наведених вище норм діючого законодавства України дозволяє суду дійти висновку про те, що у правовідносинах зі складання реєстру акцептованих вимог кредиторів та організації заходів з їх задоволення Фонд виступає як від імені банку, що ліквідується, так і діє при вирішенні певних питань, у тому числі, щодо виплати коштів, присуджених за рішенням суду, як орган, уповноважений на ліквідацію банку, однак при цьому жодних владних повноважень щодо заявника, який захищає свої майнові права, не вчиняє.

Враховуючи зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки він звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із рішення суду, ухваленого в порядку цивільного судочинства, оскільки сам первісний спір виник з цивільно-правової угоди, тому такий спір щодо стягнення коштів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вказаних вище обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Аналогічного висновку щодо судової юрисдикції дійшла й Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 757/56680/16-ц. Також вказана позиція неодноразово викладені у постановах Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, постанові Верховного Суду: від 5 червня 2018 року у справі № 297/654/16-ц та постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17.

При цьому, частиною 1 статті 30 Кодексу адміністративного судочинства України передбачена заборона спорів щодо підсудності справ саме між адміністративними судами.

Враховуючи той факт, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі, тобто, місцевий загальний суд ухвалив судове рішення, не як адміністративний суд, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що в даному випадку не підлягають застосуванню положення частини 1 статті 30 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, у відповідності до пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За таких підстав та з урахуванням того, що спір між сторонами у справі виник не у зв`язку з виконанням або невиконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб публічно - владних управлінських функцій та не віднесений до юрисдикції Окружного адміністративного суду міста Києва, суд приходить до висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі.

Крім того, суд вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що останній має право звернутися з вказаним позовом до відповідного місцевого загального суду.

Також, частиною 2 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази понесення позивачем витрат на сплату судового збору, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для вирішення питання щодо їх розподілу між сторонами.

Керуючись частиною 2 статті 19, пунктом 1 частини 1 статті 238, статтями 239, 241-243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У Х В А Л И В:

1. Закрити провадження в адміністративній справі № 640/1617/19 за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії.

2. Роз`яснити ОСОБА_1 його право на звернення з вказаними позовними вимогами до відповідного місцевого загального суду.

3. Роз`яснити ОСОБА_1 , що повторне звернення до Окружного адміністративного суду міста Києва зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Ухвала набирає законної сили згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Клочкова