Рішення № 81538165, 23.04.2019, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/5568/18 2/335/192/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2019 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді Геєць Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Ровенської В.В.,

представника позивача Кадуліної І.С.,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Запоріжжя в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Запорізького державного медичного університету до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, -

ВСТАНОВИВ:

У травні 2018 року Запорізький державний медичний університет звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування збитків (втрат державного бюджету з підготовки фахівця за державним замовленням).

Позовна заява мотивована тим, що 30 липня 2007 року ОСОБА_3 було зараховано студентом першого курсу Запорізького державного медичного університету та укладено угоду від 03 вересня 2007 року № 2007.013 про підготовку фахівця з вищою освітою, згідно з якою відповідач проходив навчання за державним замовленням і прийняв на себе зобов'язання після закінчення вищого навчального закладу відпрацювати не менше трьох років за місцем направлення, у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати вартість навчання.

У 2012 року відповідач отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Фармація» та здобув кваліфікацію провізора.

Одночасно з отриманням диплома відповідач отримав направлення на роботу в державному секторі економіки відповідно до списку працевлаштування персонально кожного випускника, однак до місця працевлаштування - аптека № 235, село Демуріно, Межівський район, Дніпровська область не прибув, отже не відпрацював три роки.

На підставі викладеного, позивач просив стягнути з ОСОБА_3 збитки - витрати державного бюджету з його підготовки за державним замовленням у сумі 68 753,92 грн., а також витрати зі сплати судового збору.

В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги та просить їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав з підстав наведених у відзиві на позовну заяву, а також зробив заяву про застосування позовної давності, посилаючись на те, що позивач починаючи з 2012 року міг дізнатися про обставини зазначені ним у позові, обставин поважності пропуску позовної давності позивачем не наведено.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши наявні у справі докази у їх сукупності та взаємозв'язку, суд встановив наступні фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.

Суд установив, що 30 липня 2007 року ОСОБА_3 було зараховано студентом першого курсу Запорізького державного медичного університету (а.с. 8).

03 вересня 2007 року з ОСОБА_3 укладено угоду № 2007.013 про підготовку фахівця з вищою освітою, згідно з якою ОСОБА_3 проходив навчання за державним замовленням і прийняв на себе зобов'язання після закінчення вищого навчального закладу відпрацювати не менше трьох років за місцем направлення, у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати вартість навчання (а.с. 7).

У 2012 року відповідач отримав повну вищу освіту за спеціальність «Фармація» та здобув кваліфікацію провізора (диплом НОМЕР_1 30 травня 2012 року) (а.с. 9).

Одночасно з отриманням диплома відповідач отримав направлення на роботу в державному секторі економіки (державні та комунальні заклади), відповідно до списку працевлаштування персонально кожного випускника, однак до місця працевлаштування - аптека № 235, село Демуріно, Межівський район, Дніпровська область не прибув, отже не відпрацював три роки.

Вимоги позову ґрунтуються на тому, що ОСОБА_3 після закінчення навчання на бюджетній формі не з'явився за направленням на роботу в державному секторі економіки до аптеки № 235, село Демуріно, Межівський район, Дніпровська область та не відпрацював там три роки.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторонни (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту.

Пункт 4 частини першої статті 611 ЦК України визначає правові наслідки порушення зобов'язання, встановлені договором або законом - відшкодування збитків та моральної шкоди.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 614 ЦК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

З огляду на положення статті 22 ЦК України для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про вищу освіту» громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.

Частиною 2 статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про вищу освіту» випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.

Пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» визначено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Згідно з пунктами 4, 6, 8, 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1; згідно з угодою випускник зобов'язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою; випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років; у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Відповідно до пункту 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням.

У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 16 травня 1996 року № 342/96, особи які навчаються за рахунок державних коштів, укладають угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства на менше, ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Таким чином, дії особи, яка не прибула на місце працевлаштування, зазначене в направленні, чи до будь-якого іншого закладу державного сектору економіки, чи звільнилася за власним бажанням, відмовилася від виконання взятих на себе зобов'язань, передбачають правові наслідки, встановлені законом та угодою, а саме - повернення витрачених коштів на навчання до державного бюджету, за рахунок якого ця особа здобула освіту у вищому навчальному закладі.

У діях відповідача наявні усі елементи складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, вина.

Проаналізувавши встановлені обставини справи суд приходить до висновку про наявність передбачених законом та угодою правових підстав для повернення за рахунок відповідача витрачених коштів на навчання до державного бюджету, за рахунок якого відповідач здобув освіту у вищому навчальному закладі.

Отже, заявлений Запорізьким державним медичним університетом позов є обґрунтованим.

Разом з тим під час розгляду справи у суді до ухвалення рішення представником відповідача зроблена заява про застосування позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

За наслідками перевірки Запорізького державного медичного університету, проведеної Державною фінансовою інспекцією у Запорізькій області, складено акт від 15 липня 2015 року, в якому зазначено, що в результаті невиконання випускниками, у тому числі й відповідачем, умов угод в частині повноти відпрацювання у замовника за місцем призначення не менше трьох років після закінчення Запорізького державного медичного університету та невжиття заходів з відшкодування витрат на підготовку спеціалістів, які не відпрацювали обумовлений термін, державному бюджету завдано збитків у розмірі 1 392 312,29 грн. (а.с. 12-14).

Відповідно до Указу Президента України від 23 січня 1996 № 77 (77/96) „Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" та Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 № 992 (992-96-п ), затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого МОЗ України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстровано в міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року № 246/2686 (далі Порядок).

Відповідно до п. 8.4. Порядку визначення місця працевлаштування персонально кожного випускника вищого медичного (фармацевтичного) закладу освіти проводиться комісією з працевлаштування випускників не пізніше ніж за 4 місяці до закінчення ними державного вищого закладу освіти. До складу цієї комісії входять: ректор закладу освіти - голова комісії, проректори, декани, завідувачі кафедр, представники студентського самоврядування та студентської профспілки, відповідальні працівники Міністерства охорони здоров'я України та установ, що є державними замовниками, які мають повноваження вирішувати усі питання, що виникають під час визначення місця працевлаштування випускників.

Відповідно до п. 11. Порядку оформлення випускникам направлень на роботу (додаток 3) проводиться державними замовниками на підставі витягів із протоколів персонального працевлаштування випускників, що надсилає до них заклад освіти, не пізніш як за 1 місяць до випуску.

Пунктом 12. Порядку передбачено, що керівники державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти III - IV рівнів акредитації здійснюють чіткий контроль за своєчасним прибуттям випускників до місця проходження інтернатури, а закладів I - II рівнів акредитації - до місця роботи.

Відповідно до п. 20. Порядку вручення випускникові диплома про закінчення вищого закладу освіти, направлення на роботу (додаток 3) та видача належних йому коштів, які перераховані до вищого закладу освіти замовником, здійснюється протягом семи днів після закінчення ним вищого закладу освіти. Направлення на роботу є підставою для укладення трудового договору між випускником і замовником.

На керівників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти покладається персональна відповідальність за своєчасне вручення випускникові диплома, направлення на роботу або довідки про надання можливості самостійного працевлаштування.

Пункт 21. Порядку передбачає, що випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням.

Отже виходячи з положень вимог Порядку контроль за своєчасним прибуттям випускника (в даному випадку відповідача) до місця роботи покладено на керівника державного вищого медичного закладу освіти. При цьому виходячи з вимог Порядку випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу.

В даному випадку суд приходить до висновку, що у разі порушення випускником покладеного на нього обов'язку прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на робот, цивільне правопорушення випускника (відповідача) не є триваючим, а обов'язок контролю щодо його своєчасного прибуття до місця призначення покладено на керівника медичного закладу освіти.

До позовної заяви позивачем не додано копії направлення відповідача на роботу (додаток 3) де визначено термін прибуття відповідача до місця роботи.

Тому суд враховуючи положення п. 28. Порядку де визначено, що випускникам, які одержали направлення на роботу, після закінчення закладу освіти надається відпустка тривалістю 30 календарних днів, а також те, що диплом відповідач отримав 30.05.2012 року приходить до висновку, що відповідач повинен був прибути до місця призначення визначеного у направленні на роботу не раніше серпня 2012 року.

Також з акту перевірки складеного фінансовою інспекцією у Запорізькій області від 15 липня 2015 року випливає, що деканом факультету післядипломної освіти ОСОБА_4 були надані пояснення зі змісту яких вбачається, що уповноваженим особам медичного університету відомо про випадки не відпрацювання деякими випускниками університету за місцем призначення після закінчення навчання.

Вказане свідчить про достатню обізнаність уповноважених осіб Запорізького державного медичного університету про факт своєчасного неприбуття випускника - відповідача ОСОБА_3 до місця роботи, тобто у визначений у направленні на роботу термін.

Викладене свідчить, що про порушення свого права Запорізький державний медичний університет мав довідатися в силу свого обов'язку після своєчасного не прибуття випускника (в даному випадку відповідача) до місця роботи ще у 2012 році.

Отже, перебіг позовної давності в даному конкретному випадку за позовними вимогами Запорізького державного медичного університету почався у 2012 році, тобто з часу коли відповідач ОСОБА_3 не прибув до місця роботи у визначений у направленні на роботу строк.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що позивачем у даній справі пропущено строк звернення до суду з указаним позовом, оскільки Запорізькому державному медичному університету, було відомо чи мало бути відомо в силу покладеного на керівника державного вищого медичного закладу освіти обов'язку здійснюють чіткий контроль за своєчасним прибуттям випускників до місця роботи (п. 12. Порядку), в даному випадку позивач довідався або принаймні повинен був довідатися про порушення свого права коли відповідач ОСОБА_3 не прибув до місця роботи у визначений у направленні на роботу строк ще у 2012 році, а з позовом до суду позивач звернувся лише у травні 2018 року.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і не належний контроль с боку уповноважених осіб державного вищого медичного закладу за виконанням відповідачем умов договору в частині відпрацювання в замовника за місцем призначення не менше трьох років після закінчення навчання не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності.

Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція,25-26 березня 2011 року).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов'язків.

Таким чином, звернувшись до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення збитків (витрат державного бюджету) з підготовки відповідача за державним замовленням у сумі 68 753,92, майже через шість років після невиконання відповідачем умов договору в частині відпрацювання в замовника за місцем призначення не менше трьох років після закінчення навчання, Запорізький державний медичний університет пропустив встановлену законом позовну давність, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Передбачених частиною п'ятою статті 267 ЦК України підстав для поновлення пропущеного строку не встановлено.

Разом з тим, при вирішенні питання про розподіл судових витрат, пов'язаних з професійною правничою допомогою, на загальну суму 3000 грн. суд враховує наступне.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Для включення витрат за надання правової допомоги у відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що такі витрати відповідача були необхідними, а їх розмір є розумний та виправданий. При встановленні розміру гонорару адвоката враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини, гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час, що передбачено ч. 3 ст. 30 Законом України „Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідач не надав жодних доказів, які б підтверджували розумність та необхідність витрат на оплату послуг адвоката у заявленому розмірі, опис робіт не містить відомостей щодо витраченого адвокатом часу, а критерій часу відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України є необхідним для визначення співрозмірності витрат.

З огляду на викладене підстав для покладання обов'язку на позивача щодо відшкодування відповідачу витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-82, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову Запорізького державного медичного університету до ОСОБА_3 про відшкодування збитків - відмовити у зв'язку з пропуском строку звернення до суду з указаним позовом.

Вимоги ОСОБА_3 про покладення на позивача понесених відповідачем у справі витрат пов'язаних із наданням професійної правничої допомоги залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телемунікаційної системи подається до Запорізького апеляційного суду через Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 03.05.2019 року.

Суддя: Ю.В.Геєць