Постанова № 81526109, 02.05.2019, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/607/19Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 301030500 Шипович В.В. Доповідач в апеляційній інстанції Храпко В. Д.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2019 року м.Черкаси

Апеляційний суд Черкаської області в складі колегії суддів:

Храпка В.Д.,

Вініченка Б.Б., Новікова О.М.

за участю секретаря Матюхи В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Черкасибудматеріали» на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 лютого 2019 року, постановленого під головуванням судді Шиповича В.В., у справі за позовом Відкритого акціонерного товариства «Черкасибудматеріали» до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення із квартири та визнання такими, що втратили право на користування житлом за участі Виконавчого комітету Черкаської міської ради, як органу опіки та піклування, повний текст рішення складений 18 лютого 2019 року -

в с т а н о в и в :

У листопаді 2017 року ВАТ «Черкасибудматеріали» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення із квартири та визнання такими, що втратили право на користування житлом. При цьому посилались на те, що є власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі реєстраційного посвідчення від 13 червня 2012 року.

В квартирі проживають і зареєстровані відповідачі ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

В 1995 році між ВАТ «Черкасибудматеріали» і ОСОБА_5 укладено договір житлового найму, відповідно до якого основною умовою набуття права власності є повна виплата вартості квартири.

Проте ОСОБА_5 не було сплачено повної вартості квартири.

З урахуванням відсутності певного розрахунку за предмет розстрочки та відсутності оплати оренди квартири, закінчення строку дії договору у 2015 році, відповідачі перебувають в квартирі протиправно, чим порушують майнові права позивача.

Оскільки відповідачі не є співвласниками квартири, а реєстрація їх місця проживання у ній створює власнику перешкоди у користуванні своєю власністю, які полягають у неможливості вільного користування, розпоряджатися своїм майном, то просили суд усунути перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 лютого 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ВАТ «Черкасибудматеріали» просить рішення суду скасувати як постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідність обставинам справи.

В обґрунтування апеляційної скарги вказували на те, що суд першої інстанції не врахував, що відповідач не сплатив повної вартості квартири, строк дії договору закінчився, відповідачі не є власниками квартири, а реєстрація їх місця проживання у квартирі створює власнику перешкоди у користуванні своєю власністю.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія проходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги по наступних підставах.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і дотримання норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Проте таким вимогам закону судове рішення не відповідає.

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами на даний час існує договір оренди житла з викупом.

Але такі висновки суду першої інстанції не відповідають нормам матеріального права.

Судом встановлено, що в 1995 року між ВАТ «Черкасибудматеріали» і ОСОБА_5 було укладено договір найму в порядку ст. 277 ЦК України.

Відповідно до п.1.1 договору наймодавець здає в найм, а наймач приймає квартиру АДРЕСА_1 з правом подальшого викупу в розстрочку вартості квартири.

Згідно п. 1.4 договору після сплати повної вартості квартири наймачем, вона є його власністю.

Пунктом 4.2 договору передбачено, що строк дії договору з моменту його підписання до повного погашення вартості квартири.

Договір підписаний наймодавцем ВАТ «Черкасибудматеріали» і відповідачами ОСОБА_5 і дочкою ОСОБА_8

В квартирі зареєстровані відповідачі ОСОБА_5, 09 серпня 1996 року, ОСОБА_9, 30 червня 2004 року і ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1) 28 серпня 2018 року.

На підставі рішення виконкому № 631 від 30 грудня 1995 року за ВАТ «Черкасибудматеріали» зареєстровано жилий будинок по вул. АДРЕСА_1

14 лютого 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена державна реєстрація права власності квартири АДРЕСА_2 за ВАТ «Черкасибудматеріали».

07 червня 2017 року ВАТ «Черкасибудматеріали» направило ОСОБА_5 додатковий договір до договору оренди квартири від 1995 року, підписаний ВАТ «Черкасибудматеріали». ОСОБА_5 даний додатковий договір не підписав.

04 серпня 2017 року ВАТ «Черкасибудматеріали» направило ОСОБА_5 і ОСОБА_9 повідомлення про розірвання договору житлового найму і вимагало до 31 вересня 2017 року звільнити жиле приміщення і знятися із реєстрації. Вказаний лист отриманий ОСОБА_5 07 серпня 2017 року.

Відповідно до висновку органу опіки і піклування м. Черкаси від 26 жовтня 2018 року орган опіки і піклування проти задоволення позову.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України - Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до договорів, що були укладені до 01 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, до правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовими актами, який втратив чинність, за умови, що такі правовідносини тривають після набрання чинності норм нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Цивільний кодекс України доповнений статтею 810-1 ЦК України відповідно до Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» від 25 грудня 2008 року № 800-VІ, який набрав чинності 14 січня 2009 року.

З дня набрання чинності цим Законом можливо укладати договори оренди житла з викупом.

Відповідно до ч. 2 ст. 811 ЦК України договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемний.

Договір нотаріально не посвідчувався.

Оскільки договір найму укладений у 1995 році, то висновок суду першої інстанції на те, що вказаний договір за своєю природою є договором оренди житла з викупом є помилковим. Вказані договори можливо укладати із 14 січня 2009 року.

Поскільки договір найму житла укладений в 1995 році продовжує існувати, то до цих цивільних відносин застосовується Глава 59 Цивільного кодексу України 2003 року ( за виключенням статей 810-1 ЦК України), та Глава 29 Цивільного кодексу України 2003 року.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статі 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідно жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом, на переконання суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення по викладеним вище підставам.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що укладений договір розірвано не відповідає ч. 2 ст. 825 ЦК України, яка передбачає розірвання договору найма житла за рішенням суду.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 травня 2017 року встановлено, що ОСОБА_5 не сплатив повністю вартість квартири АДРЕСА_3.

Відповідно до п. 4.2 договору строк дії договору з дня підписання до повного погашення вартості квартири.

Поскільки в договорові укладено лише рік укладення договору , то датою укладення договору, відповідно до ст. 253 ЦК України, є 31 грудня 1995 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.

Кредитор ВАТ «Черкасибудматеріали» не вимагало від боржника ОСОБА_5 виконання зобов'язання, а саме погашення вартості квартири.

Укладеним договором між сторонами не передбачено сплату орендної плати за користування квартирою.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 2 ст. 376 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в зв'язку із неправильним застосуванням норм матеріального права і постановлення нового рішення про відмову в задоволенні позову по інших підставах.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Черкасибудматеріали» задоволити частково.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 лютого 2019 року скасувати.

В задоволенні позову Відкритого акціонерного товариства «Черкасибудматеріали» до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення із квартири та визнання такими, що втратили право на користування житлом за участі Виконавчого комітету Черкаської міської ради, як органу опіки та піклування - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 03 травня 2019 року.

Судді: