Рішення № 81515259, 17.04.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Провадження № 2/522/1814/19

Справа № 522/17087/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси

у складі: судді - Бондар В.Я.,

за участю секретаря судового засідання - Грищук В.О.

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовом заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та витребування майна, -

В С Т А Н О В И В:

До суду 25.09.2018 року надійшов позов заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , згідно якого просив:

1) визнати недійсними договір №16-ВБ від 29.12.2006 року про пайову участь у реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_5 з правом викупу паю «Замовника», укладені між ДП МОУ «Південьвійськбуд» та ОСОБА_1;

2) Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України нежитлові приміщення першого поверху площею 11,4 м.кв. в адміністративній будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , у тому числі шляхом виселення з вказаних нежитлових приміщень;

3) Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на нежитлові приміщення, що розташовані в будівлі за адресою: АДРЕСА_1 : нежитлові приміщення першого поверху, а також реєстрацію права власності ОСОБА_5 на цей об`єкт, нежитлові приміщення п`ятого поверху, а також реєстрацію права власності ОСОБА_6 на цей об`єкт, нежитлові приміщення шостого поверху, та реєстрацію права власності ОСОБА_7 , нежитлові приміщення шостого поверху, а також реєстрацію права власності ОСОБА_8 на цей об`єкт, гараж та реєстрацію права власності ОСОБА_9 на нього.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що адміністративна будівля за адресою: АДРЕСА_1 належала державі в особі Верховної Ради України, проте всупереч вимогам законодавства 29.12.2006 року ДП МОУ «Південьвійськбуд» укладено договір №16-ВБ про пайову участь у реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-типоверхової адміністративної будівлі з правом викупу паю ДП МОУ «Південьвійськбуд». Правочин був удаваним, адже по суті було здійснено відчуження державної власності. Також Міністерство оборони України не надавало своєї згоди на відчуження майна ДП «Південьвійськбуд». Такі договори мають бути визнані недійсними, а майно повернуто у державну власність з незаконного володіння ОСОБА_2

Після отримання судом інформації щодо місця реєстрації відповідачів, ухвалою суду від 06.11.2018 року провадження у справі відкрите, справа призначена до розгляду за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 04.12.2018 року.

Розгляд справи у підготовчому засіданні 04.12.2018 року було відкладено, у зв`язку з задоволенням клопотання ОСОБА_1 про відкладення, на 14.01.2019 року.

До суду 18.12.2018 року надійшов відзив ОСОБА_2., поданий представником ОСОБА_11 . на позовну заяву, згідно якого вказали на пропущений позивачем строк позовної давності. Також вказали, що позиція позивача хибна, адже лист начальника ЦСБУ МОУ від 03.02.2006 року надав директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» повноваження на реконструкції будівлі за адресою: АДРЕСА_1 за умови наступного переходу права власності на частину приміщень, укладення договорів про пайову участь у будівництві. Довіреність, якою надано такі повноваження на день укладення договорів була дійсна, а її недійсність підлягає доказування позивачем. Вказує, що спірні договори були укладені з дотриманням вимог законодавства, ОСОБА_22 є законним володільцем майна, тому майно не може бути витребувано з її власності.

До суду 18.12.2018 року надійшов відзив ОСОБА_23., поданий представником ОСОБА_11 на позовну заяву, згідно якого просила відмовити у задоволенні позовних вимог, заперечення проти позову ґрунтуються на тих самих підставах, що і вищевказаний відзив ОСОБА_1 .

До суду 08.01.2019 року надійшла відповідь на відзиви військової прокуратури Південного регіону України, який притримується позиції, викладені у позові та зазначає, що відповідачі не вірно розуміють положення закону, а саме обставина встановлена у господарській справі, а саме що була скасована довіреність видана ОСОБА_15 . Міністерством оборони України, не підлягає доказуванню. Строк позовної давності позивачем не пропущено, адже про порушення своїх прав позивач дізнався лише 11.09.2018 року.

У підготовчому засіданні 14.01.2019 року було задоволено клопотання представника відповідачів ОСОБА_11 про надання часу для надання додаткових доказів, оголошено перерву до 01.03.2019 року.

До суду 01.03.2019 року надійшла заява від представника Державного підприємства Міністерства України «Південьвійськбуд» Чепелєва О.І. , згідно якої ДП визнає позов повністю.

Протокольною ухвалою суду від 01.03.2019 року за результати підготовчого провадження, суд постановив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 17.04.2019 року.

14.03.2019 року надійшли заперечення відповідача на відзив прокурора від ОСОБА_1 та ОСОБА_2., подані представником ОСОБА_11 ., згідно яких вказала, що для скасування довіреності існує певна процедура, матеріалами справи не підтверджено, наприклад, те, що довіритель був повідомлений про скасування довіреності.

У судовому засіданні Представник позивача - ОСОБА_21. та представник ДП МОУ «Південьвійськбуд» Чепелєв О.І. підтримали заявлені позовні вимоги та просили задовольнити.

Представник відповідачів - ОСОБА_11 просила відмовити у задоволенні позову.

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що Наказом Міністра оборони України від 29.01.1998 року №27 на базі розформованих військових частин та організацій створено державне підприємство Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» та затверджено статут підприємства.

На балансовому обліку ДП МО України «Південьвійськбуд» перебувала нежитлова адміністративна будівля площею 1696,9 м2, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка відповідно до свідоцтва про право власності від 24.07.2006 року та свідоцтва серії НОМЕР_1 від 02.11.2007 року (т.1 а.с.32), належала державі в особі Верховної Ради України.

Відповідно до п. 4.2 статуту ДП МОУ «Південьвійськбуд», затвердженого 29.01.1998 року Міністром оборони України, майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству.

29.12.2006 року між Державним підприємством Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» в особі директора Ященка Григорія Вікторовича та громадянином ОСОБА_1 укладено договір №16-ВБ на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі.

ОСОБА_1 стала власником нежитлових приміщень першого поверху, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 11,4 кв.м. на підставі Свідоцтва про право власності від 16.10.2007 року.

Так, згідно з п. 1.1 договору його предметом є участь Пайовика, у фінансуванні будівництва з реконструкції 4-х поверхової адміністративної будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхового адміністративного корпусу за адресою: АДРЕСА_1 та отримання у власність профінансованого паю у вигляді нежитлових офісних приміщень.

Передача нежитлового приміщення вбачається з акту прийому-передачі від 01.08.2007 року.

Позивач та відповідачі по-різному тлумачать зміст листа від 03.02.2006 року, суд з цього приводу відзначає наступне.

Згідно зі ст. 75 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об`єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

03.02.2006 року начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МОУ ОСОБА_15 . за умови незадовільного технічного стану будівлі, не проведення протягом тривалого часу капітального та поточних ремонтів, а також відсутності у державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» достатнього обсягу власних обігових коштів для проведення реконструкції зазначеної будівлі, пропозицію провести заходу вважав слушною, тож надав дозвіл директору Підприємства залучити пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_1, за умови наступного переходу права власності на частину приміщень в рахунок погашення залучених пайових внесків третіх осіб.

Враховуючи, що відомостей про стан приміщень та фінансовий стан державного підприємства не враховувався в договорах та не освітлювався в даній справі жодною стороною, суд дійшов висновку, що лист від 03.02.2006 року не можна вважати згодою на відчуження нежитлових приміщень.

Довіреністю, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., зареєстрована в реєстрі за №2369 від 17.08.2004 року Міністр оборони України Євген Кирилович Марчук уповноважив начальника Центрального управління Міністерства оборони України ОСОБА_15 на надання дозволу на відчуження майна державних підприємств.

Довіреність за №2369 від 17.08.2004 року, якою було уповноважено ОСОБА_15 на надання дозволу на відчуження майна державних підприємств припинила дію 10.04.2006 року.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 статті 249 ЦК України, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов`язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів щодо вжиття будь-яких дій Міністром оборони України відносно повідомлення начальника ЦСБУ МОУ ОСОБА_15 про скасування довіреності від 17.08.2004 року.

Відповідно до п. п. 1, 2 п. 154 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004р., (яка діяла на момент скасування довіреності) особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Нотаріус, завідувач державним нотаріальним архівом при одержані заяви про скасування довіреності або передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Проте, Розпорядженням Міністра оборони України від 02.10.2004 року №6828/з довіреності на право укладення договорів видані до 02.10.2004 року та термін яких не закінчився - скасовані, що вбачається з Постанови Вищого Господарського суду України від 13.07.2010 року №30/257.

Суд не приймає до уваги твердження відповідачів, щодо того, що факт скасування довіреностей, що видані до 02.10.204 року, зокрема і довіреності №2369 від 18.08.2004 року підлягає доказуванню, адже обставини встановлені судом стосуються тієї самої довіреності, що й в даному випадку.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Таким чином, факт скасування довіреності №2369 від 02.10.2004 року є преюдиційним фактом. Обставини, щоб спростували даний факт суду надані не були, відповідачі таких тверджень не спростували.

Враховуючи зазначені обставини, суд приходить до висновку, що на момент надіслання листа директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» щодо залучення пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_1, він також не був наділений повним обсягом повноважень.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 24.01.2015 року було укладено договір дарування, зареєстрований в реєстрі за №91 та посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Єлькіним О.М. Згідно договору ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 11,4 кв.м., що знаходиться заадресою: АДРЕСА_1

З інформаційної довідки №107048049 з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вбачається, що станом на 11.12.2017 року власником нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 11,4 кв.м. є ОСОБА_2 .

Таким чином, до ОСОБА_2 як власника нежитлових приміщень заявлено вимогу щодо витребування майна з її незаконного володіння, щодо якої суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Засадами ст.15 ЦК України гарантуються кожній особі право на захист її порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, а також охоронюваних законом інтересів судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно до п. 5 Постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Відповідно до ст. 334 ЦК України, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).

Відповідно до ч. 1ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції від 01.07.2004 р., яка діяла на момент видачі Свідоцтва, речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому Законом.

Частина перша статті 338 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно поза його волею.

Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Первинний власник нежитлових приміщень, яким була держава Україна в особі Верховної ради України не виявила волю на передачу майна іншим особам, адже як відзначалося вище «згода» надана у листі не була безумовною.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суд повинен встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Таким чином, наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Виходячи зі змісту пункту третього частини першої статті 388 ЦК України, власник зобов`язаний довести, що майно вибуло поза його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а набувач довести, що він придбав майно за відплатною угодою й що він не знав і не міг знати про те, що набуває майно від особи, якій не належить право його відчуження.

Якщо майно вибуло з володіння власника за його волею він не має право вимагати повернення майна від добросовісного набувача.

Незважаючи на те, що ОСОБА_2 була добросовісним набувачем майна, зважаючи на відсутність згоди щодо відчуження майна з державної власності, вимоги до ОСОБА_2 щодо витребування майна є обґрунтованими.

Відповідачі вказували на пропуск позивачем строку позовної давності. З приводу такого суд відзначає наступе.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Такий правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 року № 6-68цс15.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З огляду на положення статті 261 ЦК України суди повинні з`ясовувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави з позовом про визнання недійсним державного акту на право власності на нежитлове приміщення. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Власник нежитлового приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 користувалася відкрито нежитловим приміщенням, та розпоряджалася ним в результаті чого, власником нежитлових приміщень стала ОСОБА_2 .

В період з 01.10.2008 року по 18.11.2008 року Міністерством оборони України проводилась контрольна - ревізійна перевірка Державного підприємства «Південьвійськбуд», зокрема, щодо укладання спірних договорів, за результатами якої був складений відповідний акт № 234/43/230 від 21.11.2008 року.

Таким чином, Міністерство оборони України не могло не знати про те, що площа нежитлових приміщень в будівлі за адресою АДРЕСА_1 , яка належить Підприємству зменшилась, зокрема, у зв`язку з укладеними спірними договорами.

Як вбачається з матеріалів справи позов до суду був поданий позивачем 25.09.2018 року.

Тож, позовну заяву подано через 10 років після проведення перевірки, в результаті якої позивач, а саме Міністерство оборони України, в чиїх інтересах діє заступник військового прокурора Південного регіону України, повинен був дізнатися про порушення його прав. Жодних поважних причини пропуску строку позовної давності не наведено. Посилання позивача на належності доказу не приймаються судом до уваги, адже з листи Департаменту внутрішнього аудиту Міністерства оборони України від 31.10.2018 року вбачається, що завірена копія ревізії була надіслана відділом саме адвокату, що бере участь у даній справі ОСОБА_11 та представляє інтереси відповідачів, у відповідь на її адвокатський запит.

За змістом пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У справі Волков проти України (Oleksandr Volkov v. Ukraine № 21722/11, параграф 137, від 9 січня 2013 року) Європейський суд з прав людини зазначає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень.

Таким чином, зважаючи на те, що дозвіл на укладення договорів в результаті яких було відчужено державну власність прямо та безумовно надано не було, позовні вимоги заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України є обґрунтованими, проте суд відмовляє у задоволенні позову, зважаючи на пропуск позивачем строку позовної давності.

Повний текст рішення суду складено 03.05.2019 року, у зв`язку з тим, що останній день для складення повного тексту рішення суду припав на суботу 27.04.2019 року, наступним робочим днем був 02.05.2019 року, проте 02.05.2019 року суддя Приморського районного суду м. Одеси Бондар В.Я. взяв вихідний день після чергування на чергових виборах Президента України.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 12, 30, 43, 76, 81, 84, 89, 95, 223, 235, 241, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов заступника військового прокурора Південного регіону України (код ЄДРПОУ 38296363, місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Пироговська, 11) в інтересах Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022, місцезнаходження: 03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6) до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (код ЄДРПОУ 24968798, місцезнаходження: 65058, м. Одеса, вул. Армійська, 18-А), ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 ) про визнання договору недійсним та витребування майна - залишити без задоволення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

До утворення апеляційних судів в апеляційних округах, апеляційна скарга подається шляхом подання апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси до апеляційного суду у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 03.05.2019 року.

Суддя: В.Я. Бондар