Рішення № 81514029, 03.05.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

03 травня 2019 року № 826/9535/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_2 доГоловного управління Національної поліції у місті Києвіпроскасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_2 (далі також - Позивач або ОСОБА_2) з позовною заявою до Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі також - Відповідач або ГУ НП у м. Києві), в якому просить суд:

1. Визнати незаконним та скасувати наказ від 10.06.2016 № 533 о/с про звільнення зі служби ОСОБА_2

2. Визнати незаконним та скасувати наказ від 03.06.3016 № 513 о/с про переміщення ОСОБА_2 з однієї посади на іншу відповідно до пункту 2 частини 1 статті Закону України «Про Національну поліцію».

3. Поновити ОСОБА_2 на посаді начальника відділу Управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві.

4. Стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

5. Стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що Відповідачем проведено переведення з однієї посади на іншу та звільнення Позивача з займаної посади з порушенням положень Закону України «Про Національну поліцію» та Кодексу законів про працю, в результаті чого протиправно звільнено зі служби, чим порушені його законні права та інтереси, а також завдано моральної шкоди.

Представник Відповідача подав суду письмові заперечення проти позову, в яких просив суд відмовити в його задоволенні у повному обсязі, вважаючи спірні накази такими, що видані з дотриманням вимог Закону України «Про Національну поліцію», на підставі рапорту Позивача.

Справа розглянута в порядку письмового провадження у відповідності до положень ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції до 15.12.2017, а рішення постановлене з урахуванням п. 10 частини першої Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, Позивач з 1991 року проходив службу в органах ГУ МВС України в м. Києві та 06.11.2015 був звільнений наказом ГУ НП у м. Києві № 1027 о/с від 06.11.2015 з посади начальника оперативно-розшукового відділу управління карного розшуку Головного управління МВС України в м. Києві у зв'язку з переходом до Національної поліції, згідно з пунктом 9 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та підпунктом «з» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства і відомства (організації) пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (звільнений в запас Збройних Сил України 06.11.2015) (том 1, а.с. 36, 52).

Наказом ГУ НП у м. Києві від 07.11.2015 Позивача було призначено на посаду начальника відділу (у складі управління карного розшуку) кримінальної поліції ГУ НП у м. Києві (том 1, а.с. 52).

Згідно з атестаційним листом від 22.01.2016 полковник поліції ОСОБА_2, начальник відділу (у складі управління карного розшуку) кримінальної поліції ГУ НП у м. Києві, займаній посаді відповідає (том 1, а.с. 214-215).

У зв'язку зі зміною в організаційній структурі поліції, структурних підрозділах ГУ НП у м. Києві, а також на виконання наказів Національної поліції України від 24.02.2016 № 164 дск «Про організаційно-штатні зміни в ГУНП у місті Києві» та ГУ НП у м. Києві від 17.03.2016 № 6 дск «Про організаційно-штатні зміни в ГУ НП у м. Києві» Позивачу 27.03.2016 було оголошено попередження про можливе наступне вивільнення із займаної посади із 17.05.2016 згідно з пунктом 1 статті 40 та статтею 49-2 КЗпП України та підпунктом 4 пункту 1 статті 77 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України «Про Національну поліцію» (том 2, а.с. 114).

При цьому, Судом встановлено, що вказане попередження про вивільнення не містить переліку запропонованих Позивачу посад для переведення.

Натомість, у матеріалах справи наявні копії рапортів Позивача на ім'я начальника ГУ НП у м. Києві від 17.03.2016 про призначення на посаду начальника оперативно-пошукового відділу управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві, від 16.05.2016 про призначення на посаду старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах відділу розкриття злочинів категорії минулих років управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві, від 02.06.2016 щодо призначення на одну з обраних ним зазначених посад, а також звернення Позивача від 17.05.2016 про призначення на посаду старшого оперуповноваженого в ОВС управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві, які з незрозумілих суду причин залишені Відповідачем без розгляду та відповіді (том 1, а.с. 19-22).

Разом з тим, на нараді 17.05.2016 Позивачу було запропоновано посаду начальника відділення поліції (з обслуговуванням мікрорайону «Вітряні гори») Подільського управління поліції ГУ НП у м. Києві, від якої він відмовився з мотивів бажання продовжувати службу на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах в управлінні карного розшуку ГУ НП у м. Києві, що підтверджується доповідною запискою (том 1, а.с. 216-217).

Не погоджуючись з наведеним, Позивачем було подано рапорт від 27.05.2016 про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням (том 1, а.с. 219).

Незважаючи на зазначене, наказом ГУ НП у м. Києві від 03.06.2016 № 513 о/с відповідно до пункту 2 (для більш ефективної служби, виходячи з інтересів служби) частини 1 статті 65 Закону України «Про Національну поліцію», полковника поліції ОСОБА_2 (М-016899) призначено 17.05.2016 начальником відділення поліції (з обслуговуванням мікрорайону «Вітряні гори») Подільського управління поліції, звільнивши його з посади начальника відділу (у складі управління карного розшуку) кримінальної поліції (том 1, а.с. 15).

При цьому, наказом ГУ НП у м. Києві від 10.06.2016 № 533 о/с відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» полковника поліції ОСОБА_2 (М-016899) звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77, на підставі рапорту від 27.05.2016 (том 1, а.с. 16).

У той же час, у період з 09.06.2016 по 22.06.2016 Позивач перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується довідкою № 000737 від 22.06.2016 (том 1, а.с. 28), а також зафіксовано актом від 13.06.2016 про відмову в ознайомлені з наказом та отримання документів (том 2, а.с. 116).

Вважаючи такі накази Відповідача від 03.06.3016 № 513 о/с та від 10.06.2016 № 533 о/с протиправними, Позивач звернувся до суду з даною позовною заявою про їх скасування.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно з частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами статті 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі також - Закон № 580-VIII), у редакції, яка діяла на момент прийняття спірних наказів.

Відповідно до статті 65 Закону № 580-VIII переміщення поліцейських здійснюється: 1) на вищу посаду - у порядку просування по службі; 2) на рівнозначні посади, зокрема: для більш ефективної служби, виходячи з інтересів служби; за ініціативою поліцейського; у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням реорганізації; 3) на посади, нижчі ніж та, на якій перебував поліцейський, зокрема: у зв'язку зі скороченням штатів або реорганізацією в разі неможливості призначення на рівнозначну посаду; за ініціативою поліцейського.

Згідно з частинами першою-третьою статті 38 Закону № 580-VIII, у разі здійснення реорганізації, внаслідок якої на підставі відповідного наказу скорочуються посади в органі чи окремому підрозділі органу (закладу, установи) поліції, поліцейський, посада якого буде скорочена, має бути персонально письмово попереджений про можливе наступне звільнення зі служби в поліції за два місяці до такого звільнення.

Поліцейський, посада якого скорочена, може бути призначений за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті.

Поліцейський, посада якого була скорочена і якого не призначено на іншу посаду в поліції відповідно до частини другої цієї статті, після закінчення двомісячного строку з дня попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції має бути звільнений зі служби в поліції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 цього Закону.

Разом з тим, загальним законодавством у сфері трудових відносин є Кодекс законів про працю України (далі також - КЗпП України), який регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

За приписами частини першої статті 32 КЗпП України, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Разом з тим, судом встановлено, що всупереч наведених норм, Позивача поза його згодою, спірним наказом від 03.06.2016 № 513 о/с призначено на іншу посаду.

Окрім того, суд не залишає поза увагою той факт, що у спірному наказі від 03.06.2016 № 513 о/с зазначено, що призначення на відповідну посаду здійснено відповідно до пункту 2 частини 1 статті 65 Закону № 580-VIII (для більш ефективної служби, виходячи з інтересів служби), у той час, як питання щодо подальшої служби Позивача виникло взагалі з інших підстав, а саме у зв'язку зі зміною в організаційній структурі поліції, структурних підрозділах ГУ НП у м. Києві (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), що передбачає іншої законодавчо визначеної процедури переведення на іншу посаду.

Наведене вказує на протиправність спірного наказу Відповідача від 03.06.2016 № 513 о/с.

При цьому, статтею 42 КЗпП України закріплено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

З матеріалів справи вбачається, що Позивач має тривалий безперервний стаж служби в органах внутрішніх справ та поліції (майже 25 років), має на утриманні двох дітей, був учасником проведення антитерористичної операції (том 1 а.с. 17-18, 24-25, том 2 а.с. 113).

За приписами частин першої-третьої статті 492 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

За результатом системного аналізу наведених норм загального та спеціального законодавства суд дійшов висновку, що проведення процедури реорганізації (у тому числі, змін в організаційній структурі) зобов'язує роботодавця під розписку попередити працівників про можливе наступне вивільнення особисто не пізніше ніж за два місяці до звільнення, одночасно запропонувавши працівникові іншу роботу (перелік посад) на цьому ж підприємстві з урахуванням переважного права на залишення на роботі.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, у разі перетворення одного структурного підрозділу в інший або при його перепрофілюванні звільнення з публічної служби, зміна її істотних умов можуть мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями тощо. Саме по собі перетворення одного структурного підрозділу в інший без скорочення штату не може бути підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження. Скорочення штату встановлюється шляхом порівняння штатних розписів цієї юридичної особи до і після її реорганізації.

Відповідно до пунктів 4, 7 частини першої, частини другої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема: у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; за власним бажанням.

Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.

При цьому, звільнення за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII вимагає від роботодавця обов'язкового дотримання законодавчо визначеної вищезазначеної процедури. Звільнення ж за власним бажанням за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII передбачає лише волевиявлення працівника доведене до відома роботодавця письмово за два тижні та відсутність обставин, передбачених частиною першою та другою статті 38 КЗпП України.

Як вбачається з матеріалів справи та вже зазначалося в описовій частині рішення, Позивача 27.03.2016 було попереджено під підпис про можливе наступне вивільнення із займаної посади із 17.05.2016 згідно з пунктом 1 статті 40 та статтею 492 КЗпП України та підпунктом 4 пункту 1 статті 77 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) Закону України «Про Національну поліцію».

Разом з тим, судом встановлено, що Відповідачем порушено положення статті 42 та частин другої-третьої статті 492 КЗпП України, оскільки ним не запропоновано Позивачу іншої роботи (перелік посад) одночасно з попередженням про можливе наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, з урахуванням критеріїв переважності його права на залишення на роботі.

Окрім того, Відповідачем не подано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували дійсні обставини скорочення штату або проведення організаційних заходів структурного підрозділу ГУ НП у м. Києві, в якому обіймав посаду Позивач, як власне і самої посади начальника відділу (у складі управління карного розшуку) кримінальної поліції ГУ НП у м. Києва; наявності/відсутності вільних посад, про які зазначав Позивач у своїх рапортах та зверненнях, а також підстави залишення їх без уваги та відповіді.

Також, Відповідачем не подано суду жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували обставини наявності підстав для фактичного переведення Позивача спірним наказом від 03.06.2016 № 513 о/с на іншу посаду без його згоди; з інших підстав ніж виникло питання щодо подальшого проходження Позивачем служби в поліції; датою, що вже минула, а саме 17.05.2016, у тому числі, враховуючи, що на день прийняття вказаного наказу, Позивачем було подано рапорт на звільнення зі служби за власним бажанням від 27.05.2016; підстав ігнорування при прийняті вказаного спірного наказу рапорту про звільнення, враховуючи відмову Позивача від запропонованої посади, на яку його було переведено без згоди.

Таким чином, з огляду на наведене, враховуючи допущення Відповідачем численних порушень вимог трудового законодавства при прийнятті спірних наказів від 03.06.2016 № 513 о/с та від 10.06.2016 № 533 о/с, суд дійшов висновку про те, що такі накази є протиправними та підлягають скасуванню.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи порушення Відповідачем гарантій Позивача, такі гарантії мають бути поновлені шляхом поновлення його на посаді.

Таким чином, Позивач підлягає поновленню на відповідній посаді, з якої його було звільнено з 10.06.2016.

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Виходячи з наведених норм та встановлених обставин, Позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 10.06.2016 по день ухвалення судового рішення.

Середній заробіток визначається відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі також - Порядок).

Відповідно до пункту 32 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Пунктом 5 Порядку визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з довідкою про доходи Позивача від 23.09.2016 (том 1 а.с. 41) його середньомісячна заробітна плата становить 9534,00 грн., а середньоденна заробітна плата - 312,59 грн.

Виходячи з наведених величин та враховуючи, що кількість місяців та днів вимушеного прогулу Позивача за період з 10.06.2016 по 02.05.2019 складає 34 місяці та 15 робочих днів, судом здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 10.06.2016 по день ухвалення судового рішення, сума якого становить 328 845 (триста двадцять вісім тисяч вісімсот сорок піяти гривень 00 копійок).

У той же час, не підлягає задоволенню вимога Позивача про стягнення з Відповідача на його користь 10 000,00 грн. на відшкодування моральної шкоди, виходячи з наступного.

Згідно статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Разом з тим, як зазначено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Отже, факт заподіяння моральної шкоди повинен довести Позивач.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 № 6 визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

В той же час, Позивачем не доведено, а судом не встановлено, безпосереднього причинного зв'язку між його звільненням (переведенням) та виникненням у нього будь-яких фізичних та/або душевних страждань, погіршення самопочуття та/або здоров'я в цілому.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

При цьому суд зазначає, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Враховуючи, що в даному випадку Позивачем дещо некоректно заявлені позовні вимоги (щодо визнання незаконними індивідуальних актів, а не протиправними; не розраховано суму стягнення за вимушений прогул тощо), з метою забезпечення ефективного поновлення порушених прав Позивача без вжиття додаткових заходів, суд дійшов висновку про можливість їх викладання у коректних редакціях.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У свою чергу, Відповідач не виконав обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві від 03.06.3016 № 513 о/с про переміщення ОСОБА_2 з однієї посади на іншу відповідно до пункту 2 частини 1 статті Закону України «Про Національну поліцію».

3. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві від 10.06.2016 № 533 о/с про звільнення зі служби ОСОБА_2

4. Поновити ОСОБА_2 на посаді начальника відділу Управління карного розшуку Головного управління Національної поліції у місті Києві з 10.06.2016.

5. Стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 328 845 (триста двадцять вісім тисяч вісімсот сорок піяти гривень 00 копійок).

6. В іншій частині відмовити повністю.

7. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в сумі 9534,00 (дев'ять тисяч п'ятсот тридцять чотири гривні 00 копійок).

ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1).

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ У М. КИЄВІ (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 40108583, адреса: 01601, м.Київ, ВУЛИЦЯ ВОЛОДИМИРСЬКА, будинок 15).

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 .

Суддя П.О. Григорович