Рішення № 81497614, 17.04.2019, Франківський районний суд м. Львова

465/44/18

2/465/799/19

РІШЕННЯ

Іменем України

17.04.2019 року м.Львів

Франківський районний суд м. Львова в складі:

головуючої - судді - Мартинишин М.О.

з участю секретаря - Мацко Х.Д.

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Регіонального сервісного центру МВС у Львівській області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Регіонального сервісного центру МВС у Львівській області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просив суд: поновити його на посаду яку він займав до звільнення або на рівноцінну посаду в територіальному сервісному центрі №4647 та стягнути на його користь з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом відповідача від 28.11.2017р. № 90о/с, його було звільнено з посади документознавця ІІ категорії територіального сервісного центру №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області згідно п.1 ст.40 КЗпП України, у зв'язку скорочення штатів. На зазначеній посаді він працював з 30.12.2016 року. Про майбутнє скорочення штатів його та ще двох працівників(булоу відповідача три посади документознавця ІІ) попередили під підпис за два місяці до даного скорочення та 28.11.2017 року одну посаду скоротили тільки його. Вважає, що його звільнення відбулось з грубим порушенням законодавства, оскільки не було враховано обставини, а саме: що він має три вищих освіти, дві з яких магістр з правознавства, а третя магістр з обліку та аудиту; має присвоєну кваліфікацію судового експерта з правом проведення: а) трасологічної експертизи за експертними спеціальностями «Кримінальне дослідження транспортних засобів», «Дослідження ідентифікаційних номерів та рельєфних знаків»; б) технічної експертизи документів за експертними спеціальностями «Дослідження реквізитів документів», «Дослідження друкарських форм та інших засобів виготовлення документів»; на час звільнення навчався у вищому учбовому закладі без відриву від виробництва та закінчив його 26.12.2017 року; має також триваліший безперервний стаж роботи в даному центрі в порівнянні з іншим працівником; його загальний стаж роботи становить 6 років 5 місяців, а тому має переважне право перед іншими працівниками на залишення на роботі. Крім цього, відповідач порушив норми чинного законодавства не запропонував йому іншої роботи в даному центрі. Просить позов задоволити. А тому для захисту свого права та інтересу змушений звернутись до суду. Просить позов задоволити.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, дали пояснення аналогічні викладеному у позові, просять позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення та пояснив, що у територіальному сервісному центрі №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області дійсно відбувалось скорочення чисельності та штату працівників, було додержано ними строку відповідного повідомлення позивача про наступне звільнення, та запропоновано позивачу переведення на посаду документознавця ТСЦ №4641, однак останній відмовився. При цьому було прийнято рішення про надання перевага на роботі документознавцям ТСЦ №4647 ОСОБА_4 та ОСОБА_5М, як передбачено законодавством України. Вважає звільнення ОСОБА_1 законним на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України. Крім цього, з даною заявою позивач мав право звернутися до суду в місячний термін, однак строк звернення до суду з позовом позивачем пропущений, поважності причин пропуску строку звернення до суду не встановлено та просив такий застосувати. Просить у позові відмовити.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення, з таких підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, до суду може звернутись кожна особа за захистом своїх порушених прав, а також інтересах інших осіб у випадках встановлених законом.

За вимогами ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до статті 232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу; 3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу; 4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником)підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

В свою чергу, у ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із відповідачем, працював на посаді документознавця ІІ категорії територіального сервісного центру №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області, а 28.11.2017 року звільнений з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України - у зв'язку із скороченням чисельності працівників згідно наказ від 28.11.2017р. № 90о/с.

Відповідно до ч. 5 ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно ст.1 КЗпП України законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Згідно із ст. 2 КЗпП України право громадян на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з статтею 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, ініціатива власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41).

Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, як ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться в ст. ст.80,104 - 111 ЦК України, ст. ст.62-66,79-92 ГК України.

Згідно з цими нормами підприємство, установа самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство, установа може складатися з виробничих або функціональних структурних підрозділів (виробництв, відділень, цехів, управлінь, бюро, служб, тощо) та створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи.

Філії та представництва, як і інші структурні підрозділи підприємства, установи, організації не мають статусу юридичних осіб і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством (ст. 95 ЦК України, ч. 4 ст. 64 ГК України).

Частиною 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до положень ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Відповідно до пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнений працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

У постанові судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-3048цс15 зроблено правовий висновок про те, що оскільки обов'язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо запропонував працівникові наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, тощо.

Наказом МВС України від 08.09.2017 року №763 «Про організаційно-штатні зміни у сервісних центрах МВС», у територіальному сервісному центрі №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області скорочено одну штатну одиницю – документознавця(а.с.62-63).

Приймаючи рішення про скорочення відповідач повинен був видати економічно обґрунтований (з основної діяльності) наказ про необхідність внесення змін у структуру і штатний розпис підприємства, в констатуючій частині якого повинні були викладені обґрунтовані причини, якими викликано необхідність скорочення.

У наказі від 08.09.2017 року №763 «Про організаційно-штатні зміни у сервісних центрах МВС», відповідач не обґрунтував причин скорочення посади документознавця, яку позивач займав.

26 вересня 2017 року відповідач повідомив ОСОБА_1 за два місяці про наступне вивільнення(посада, документознавця ІІ категорії територіального сервісного центру №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області, скорочена), що підтверджується власноручним підписом ОСОБА_1 на попередженні від 26.09.2017 року(а.с.65).

За змістом ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Порядок та умови застосування переважного права на залишення працівників на роботі за таких обставин врегульовано ст. 42 КЗпП України.

Статтею 42 КЗпП України передбачає, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1)сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2)особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3)працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4)працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5)учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

6)авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7)працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8)особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9)працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

В судовому засіданні встановлено, що відповідачем не було в повній мірі враховано переважне право залишення позивача на роботі, зокрема не враховано: що позивач має три вищих освіти, дві з яких магістр з правознавства, а третя магістр з обліку та аудиту; має присвоєну кваліфікацію судового експерта з правом проведення: а) трасологічної експертизи за експертними спеціальностями «Кримінальне дослідження транспортних засобів», «Дослідження ідентифікаційних номерів та рельєфних знаків»; б) технічної експертизи документів за експертними спеціальностями «Дослідження реквізитів документів», «Дослідження друкарських форм та інших засобів виготовлення документів»; на час звільнення навчався у вищому учбовому закладі без відриву від виробництва та закінчив його 26.12.2017 року; має також триваліший безперервний стаж роботи в даному центрі в порівнянні з іншим працівником; його загальний стаж роботи становить 6 років 5 місяців, чим порушено вимоги ст.42 КЗпП України.

Також слід зазначити, що всупереч зазначеному положенню іншу роботу позивачеві не пропонувалась, доказів в підтвердження відсутності вакантних посад на підприємстві як на час прийняття рішення про скорочення, так і на час звільнення позивача, відповідачем суду не надана.

Окрім цього, з пропозицією про переведення на посаду від 26.09.2017 року(а.с.67) не було ознайомлено позивача за його підписом, при цьому відповідач не надав доказів на спростування такого, що з таким було ознайомлено позивача. При цьому суд, не враховує як доказ пропозицію про переведення на посаду від 26.09.2017 року(а.с.66), оскільки така стосується повідомлення щодо прийняття позивачем в участі у конкурсі на зайняття вакантних посад цивільного персоналу РСЦ МВС у Львівській області, а не пропонування відповідачем позивачу іншої роботи.

Згідно ч. 6 ст.124 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.

Як вбачається з матеріалів справи, що 28.12.2017 року позивач здав на пошту позову заяву, а тому суд вважає, що дана позовна заява подана в межах строку звернення до суду, а тому покликання представника відповідача є безпідставні щодо пропущення такого.

Крім цього, суд враховує те, що позивачем з метою захисту свого порушеного трудового права подано також позов і до Львівського окружного адміністративного суду в межах строку звернення до суду, та у зв’язку із розглядом такого ухвалою суду від 05.03.2018 року було закрито провадження по даній справі відповідно до п.1 ч.1 ст.238 КАС України, а тому позовні вимоги позивача відповідають меті захисту порушеного права в межах розгляду також вказаної справи.

Згідно з ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч. ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що позивач на підставі п.1 ст.40 КЗпП України був звільнений без законної підстави, а тому підлягає поновленню на попередній посаді відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України.

Відповідно до ч.5 ст.235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

За таких обставин, слід допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді документознавця ІІ категорії територіального сервісного центру №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області.

Згідно з ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.32 постанови від 06.11.1992 року № 9 з наступними змінами і доповненнями Про практику розгляду судами трудових спорів, у випадках стягнення па користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 року № 100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.1995 року № 348).

Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 було затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), який згідно п. 1 застосовується, зокрема, у випадках вимушеного прогулу та інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Так, згідно довідки регіонального сервісного центру МВС у Львівській області від 29.11.2018 року(а.с.148) середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 462,73 грн., що не оспорююється сторонами.

Після визначення середньогодинної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньогодинної заробітної плати на кількість робочих годин у розрахунковому періоді.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що відповідно до ст.235 КЗпП України з відповідача в користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 28.11.2017 року по 17.04.2019 року у розмірі 234 141,38 гривень(506 дні х 462,73 грн.).

На підставі ст. 141 ЦПК України слід стягнути з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 3109,81 грн. в дохід держави.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 4, 5, 10, 12, 13, 76, 77, 79, 80, 83, 89, 95, 141, 223, 259, 263-265, 268, 273, 353 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

позовзадовольнити.

Поновити ОСОБА_1 на посаді документознавця ІІ категорії територіального сервісного центру №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді документознавця ІІ категорії територіального сервісного центру №4647 регіонального сервісного центру МВС у Львівській області.

Стягнути з Регіонального сервісного центру МВС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 28.11.2017 року по 17.04.2019 року у розмірі 234 141,38 гривень.

Стягнути з Регіонального сервісного центру МВС у Львівській області судовий збір в сумі 3109,81 гривень в дохід держави.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівської апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України п. п. 15., 15.5 до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається через Франківський районний суд м. Львова.

Дата складення повного судового рішення - 02.05.2019 року.

Суддя: Мартинишин М.О.