Ухвала суду № 81494182, 02.05.2019, Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/3541/18

Провадження № 1-в/711/26/19

У Х В А Л А

25 квітня 2019 року м. Черкаси

Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого: судді Угорчука В.В.

суддів Казидуб О.Г. і ОСОБА_1

при секретарі Бак М.А.,

за участі прокурора Котляренка К.Ю., засудженого ОСОБА_2, захисника ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси клопотання засудженого ОСОБА_2 про застосування зворотної дії закону, що пом’якшує покарання, про звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, суд

встановив:

Засуджений ОСОБА_2 звернувся до суду із клопотанням про застосування зворотної дії закону, що пом’якшує покарання, зазначаючи, що вироком апеляційного суду Черкаської області від 14.06.2002 р. його засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Засуджений вважає, що закон про кримінальну відповідальність декілька разів змінювався і у відповідності до положень ч.4 ст. 5 КК України до нього повинен бути застосований закон, який пом’якшує покарання, тому ставить питання про заміну довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний термін.

Також засуджений ОСОБА_2 вважає, що з урахуванням дії закону про кримінальну відповідальність у часі йому незаконно призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, тоді як кримінальним законодавством передбачалось максимально можливе покарання у виді позбавлення волі строком до 15 років.

В подальшому засуджений звернувся із клопотанням про звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, мотивуючи тим, що обвинувальний вирок не звернутий до виконання у відповідності до законодавства, тому що розпорядження про виконання судового рішення (вироку) після набранням ним законної сили 16.09.2004 р. не видавалось.

В судовому засіданні засуджений і його захисник остаточно сформулювали суть своїх клопотань і просили привести вирок у відповідність із законодавством, тобто змінити вирок і призначити покарання в межах позбавлення волі строком до 15 років, врахувавши фактично відбутий строк покарання, а також звільнити засудженого від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, звільнивши його з-під варти негайно. Прокурор просив відмовити в задоволенні клопотань, зазначаючи, що вони не ґрунтуються на законі.

Судом встановлено наступні фактичні обставини.

Вироком апеляційного суду Черкаської області від 14.06.2002 р. ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ст. 69, п.п. «а», «г», «і» ст. 93, ч.3 ст. 142 КК України (1960), та із застосуванням ст. 42 цього Кодексу засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

На підставі ухвали Верховного Суду України від 29.10.2002 р. вирок звернутий до виконання.

Ухвалою Верховного Суду України від 25.06.2004 р. скасовано ухвалу Верховного Суду України від 29.10.2002 р. і справу передано на новий касаційний розгляд.

Ухвалою Верховною Суду України від 16.09.2004 р. вирок апеляційного суду Черкаської області від 14.06.2002 р. стосовно ОСОБА_2 залишено без змін і набрав законної сили.

Згідно з положеннями ч.4 ст. 5 КК України, на що посилається засуджений ОСОБА_2, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Для правильного вирішення клопотання ОСОБА_2 суд дає аналіз законодавства, яке передбачало кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини.

Кримінальний кодекс України 1960 року містив положення про смертну кару як виняткову міру покарання, в тому числі й за умисні вбивства, вчинені за обтяжуючих обставин (зокрема, ст. 93 КК).

Конституційний Суд України у Рішенні від 29 грудня 1999 року визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Кодексу 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання.

Верховна Рада України шляхом прийняття Закону № 1483 привела Кодекс 1960 року у відповідність із вказаним Рішенням Конституційного Суду України. У цьому Законі комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання таким видом покарання, як довічне позбавлення волі.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1-рп\2011 від 26 січня 2011 року дійшов до наступних висновків.

З дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.

Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94 КК 1960 року). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року).

За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Як зазначив Конституційний Суд України у справі про призначення судом більш м'якого покарання, окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та межі покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного (абзац п'ятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Такий висновок узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року).

Крім того, Конституційний Суд України вважає, що після Рішення від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.

Конституційний Суд України виходить з того, що в частині четвертій статті 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність. Такі ж висновки містяться в п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2000 від 19.04.2000 р.

В даному конкретному випадку призначене ОСОБА_2 покарання у виді смертної кари замінене більш м’яким – довічним позбавлення волі і законні підстави для заміни цього покарання позбавленням волі на певний строк відсутні.

В рішеннях ЄСПЛ (зокрема, «ОСОБА_4 проти Угорщини» від 20 серпня 2014 року, «Кафкаріс проти Кіпру» від 12 лютого 2008 року, «Вінтер та інші проти Об’єднаного Королівства» від 09 липня 2013 року), на які також посилається засуджений ОСОБА_2, йдеться про те, що засуджені до довічного позбавлення волі повинні не тільки мати можливість дострокового звільнення, але й знати, що їм потрібно робити, щоб стосовно них було розглянуто питання про таке звільнення. Таким чином, вказані рішення не стосуються клопотань ОСОБА_2, які розглядаються в даний час.

Думки, висловлювання та консультативні висновки окремих науковців не превалюють над рішеннями Конституційного Суду України, які є остаточними і обов’язковими до виконання на всій території України, а також над законом, тому суд не бере їх до уваги.

Суд ураховує надані стороною захисту копії судових рішень, але їх аналіз свідчить про таке: ухвали Верховного Суду України від 13.02.2009 р. відносно ОСОБА_5, від 30.10.2009 р. відносно ОСОБА_6, від 11.12.2009 р. відносно ОСОБА_7, від 11.12.2009 р. відносно ОСОБА_8 винесені до Рішення Конституційного Суду України № 1-рп\2011 від 26 січня 2011 року, висновками якого, як зазначено вище, констатовано, що після Рішення від 29 грудня 1999 року Кримінальний кодекс України 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, а цим Рішенням тільки визнано неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність, тобто підстави для застосування ч.4 ст. 5 КК України (2001 року) відсутні. В ухвалі Краматорського міського суду Донецької області від 15.05.2017 р. йдеться про призначення покарання за наслідками перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, що не стосується клопотань засудженого ОСОБА_2

Вирішуючи інші вимоги клопотань засудженого, суд виходить з такого.

Відповідно до п.5 ч.1 ст. 80 КК України особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в строк п'ятнадцять років у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Під давністю виконання обвинувального вироку розуміється сплив встановлених у законі строків з дня набрання чинності обвинувальним вироком, що виключає виконання призначеного судом покарання. Існування в Кримінальному кодексі цього виду звільнення від відбування покарання обумовлюється недоцільністю виконання обвинувального вироку, оскільки після спливу вказаних строків його виконання не може мати належного карального і превентивного впливу, а також тим, що невчинення засудженим у цей період нового злочину, як правило, свідчить про втрату ним суспільної небезпечності.

Початком перебігу строку давності є день набрання чинності обвинувальним вироком, який встановлюється кримінально-процесуальним законодавством. Тривалість строків давності, передбачених п. п. 1-5 ч.1 ст. 80 КК України, диференціюється залежно від тяжкості вчиненого злочину, а також виду та міри призначеного судом покарання, у т.ч. остаточного покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків (ст. ст. 70-72 вказаного Кодексу).

Обвинувальний вирок – це рішення суду про застосування до винного покарання, в якому визначається його конкретний вид і розмір. Причому при застосуванні ст. 80 КК мається на увазі обвинувальний вирок, який вступив у законну силу, але не спрямований на виконання або звернений до виконання, але не реалізований повністю або частково.

Виконання вироку - завершальна стадія кримінального процесу, в якій вирок суду, що одержав законну силу, звертається до виконання і безпосередньо реалізуються рішення суду (про покарання, про відшкодування шкоди, про оправдання і звільнення з під варти тощо) та вирішуються питання, що виникають у зв’язку зі зверненням вироку до виконання і його виконанням.

Одним з принципів кримінального процесу є обов’язковість вироку, ухвали і постанови суду, згідно з якою вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Згідно із ч.1 і ч.2 ст. 404 КПК України (в редакції 1960 року) вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніше як через три доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Суд разом із своїм розпорядженням про виконання обвинувального вироку надсилає копію вироку тому органу, на який покладено обов’язок виконати вирок.

Аналогічна за змістом норма міститься у відповідних частинах статті 535 КПК України.

Потрібно взяти до уваги те, що звернення вироку до виконання полягає не лише у видачі розпорядження, про які зазначено вище, а у комплексі дій, до яких входить і безпосередня реалізація судового рішення – в даному випадку визначення місця відбування покарання, переведення засудженого із слідчого ізолятора до виправної колонії певного типу тощо.

Частиною першою статті 401 КПК України (в редакції 1960 року) передбачалось, що вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій , а вирок апеляційного суду – після закінчення строку на подання касаційної скарги, якщо його не було оскаржено. У разі подачі апеляцій, касаційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

У конкретній кримінальній справі вирок апеляційного суду Черкаської області від 14.06.2002 р. набрав законної сили вперше 29.10.2002 р. після розгляду справи касаційною інстанцією, у зв’язку із чим суд, який постановив вирок, 20.05.2003 р. видав відповідне розпорядження і направив за вихідним номером 1-10/2002 його тому органу, на який покладений обов’язок щодо виконання вироку. У подальшому рішення суду касаційної інстанції було скасовано і після повторного касаційного розгляду 16.09.2004 р. вирок відносно засудженого ОСОБА_2 залишено без змін. Законодавцем не передбачено повторного розпорядження про набрання вироком законної сили. Разом із тим, в особовій справі засудженого ОСОБА_2 (а.с.44) міститься лист Верховного Суду України, яким Черкаському СІЗО за вихідним номером 5-3726к04 від 06.10.2004 р. направлено3 копії ухвали судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 серпня 2004 року (судом встановлено, що в даті допущена описка, тому що ухвала фактично винесена 16.09.2004 р.) для виконання відносно засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_2, з чим засуджений ОСОБА_2 ознайомлений 12.10.2004 р.

Зазначене дозволяє суду дійти до висновку про те, що обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_2 набрав законної сили і у законний спосіб звернений до виконання, тому що засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_2 перебуває в місцях позбавлення волі і відбуває призначене покарання у виді довічного позбавлення волі.

Крім того, як встановлено судом, обвинувальний вирок відносно ОСОБА_2 набрав законної сили 16.09.2004 р. і з дня набрання вироком законної сили до дати розгляду клопотання не пройшло п'ятнадцяти років (тобто строку, передбаченого п.5 ч.1 ст. 80 КК України).

З урахуванням наведеного суд не вбачає законних підстав для задоволення заявлених клопотань.

Керуючись ст.ст. 537, 539 КПК України, суд

у х в а л и в :

Відмовити в задоволенні клопотань засудженого ОСОБА_2 про застосування зворотної дії закону, що пом’якшує покарання, і про звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

Ухвала набирає чинності після набрання законної сили. Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Черкаської області через Придніпровський районний суд м. Черкаси на протязі семи днів з дня її оголошення.

Повний текст ухвали виготовлено і проголошено о 08 годині 02 травня 2019 року.

Головуючий: ОСОБА_9

Судді: Скляренко В.М.

ОСОБА_10