Рішення № 81476583, 26.04.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 квітня 2019 року № 826/13700/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України про поновлення на роботі,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі - Мінекономрозвитку, Відповідач) та просить суд:

- скасувати наказ Відповідача від 24 липня 2018 року № 426-к;

- поновити з 03 серпня 2018 року Позивача на посаді начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку;

- стягнути з відповідача за користь Позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає наступне.

З 14 травня 2018 року Позивач працювала на посаді начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку, як переможець конкурсу з випробуванням три місяці. Додатково на період випробовуваного терміну безпосереднім керівником Позивача затверджено перелік завдань.

В липні 2018 року керівник Позивача, визнав роботу підлеглої, як незадовільну та подав доповідну записку Державному секретарю Мінекономрозвитку Перевезенцеву О.Ю., на якій немає дати оформлення чи подання, а тільки резолюція від 24 липня 2018 року. В подальшому зазначена доповідна записка передувала звільненню з займаної посади Позивача.

Натомість, на думку Позивача, з боку керівника до неї склалось упереджене ставлення, що стало підставою для складення доповідної записки з відображенням у ній необґрунтованого висновку про невідповідність Позивача займаній посаді та звільнення її з посади на підставі пункту 2 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Також, на думку Позивача, Відповідачем безпідставно зроблено висновок про невідповідність займаній посаді, оскільки рішення про звільнення має бути документально обґрунтованим. Так, держслужбовець, якого прийнято з випробувальним строком має отримувати завдання відповідно до посадових обов'язків, звітувати про їх виконання, а безпосередній керівник повинен контролювати їх виконання. Випадки, коли державний службовець в період випробування не виконував завдання чи виконував їх незадовільно, повинні бути документально зафіксовані. Такими документами можуть бути: відповідний акт, службові та доповідні записки керівника відділу тощо.

24 липня 2018 року Позивача звільнено на підставі пункту 6 статті 35 Закону України «Про державну службу», пункту 2 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Не погодившись з вищевказаним наказом Позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Позивач в позовній заяві зазначає про те, що завдання, за невиконання якого була звільнена виходить за межі затвердженого переліку завдань на період випробування.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.08.2018 року відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

19 вересня 2018 року Відповідачем поданий відзив, в якому зазначається про підтвердження фактів, висвітлених в доповідній записці безпосереднього керівника Позивача. Додатково вважає позовні вимоги необґрунтованими, з підстав, викладених у письмовому відзиві на адміністративний позов, в якому зазначив, що звільнення Позивача відбулось з дотримання норм діючого законодавства у встановлений ним спосіб, а тому є правомірним і законним, а позовні вимоги Позивача є недоведеними та безпідставними.

27 вересня 2018 року Позивачем подана відповідь на відзив, в якій зазначається про відсутність жодного факту та посилань на докази, що підтверджували б: прояви некомпетентності, безвідповідальності, не розуміння всієї відповідальності, покладеної на Позивача як на керівника підрозділу.

25 жовтня 2018 року Відповідачем надані пояснення по справі, в яких вказується на те, що незважаючи на численні вказівки щодо підготовки та організації візиту української делегації під головуванням Першого віце-прем'єр-міністра до Держави Ізраїль з 23 по 25 липня 2018 року, протягом двох тижнів Позивач не виконувала зазначене завдання у зв'язку з незнанням процесу підготовки та заходів, які необхідно здійснювати.

Оцінивши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд,

ВСТАНОВИВ:

Позивача наказом Мінекономрозвитку від 20 квітня 2018 року № 213-к «Про призначення ОСОБА_1.» з 14 травня 2018 року призначено на посаду начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку, як таку, що успішно пройшла конкурсний відбір, з випробувальним терміном три місяці.

Вказаний наказ прийнято на підставі заяви Позивача, протоколу засідання конкурсної комісії від 02 березня 2018 року № 5, рішення конкурсної комісії, довідки про результати спеціальної перевірки.

Суд вважає за доцільним зазначити, що згідно зі статтею 22 Закону України «Про державну службу» з метою добору осіб, здатних професійно виконувати посадові обов'язки, проводиться конкурс на зайняття вакантної посади державної служби відповідно до Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, призначаючи Позивача на посаду начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку, як таку, що успішно пройшла конкурсний відбір, з випробувальним терміном три місяці, Відповідачем було дотримано вимоги чинного законодавства щодо порядку встановлення зазначеного випробувального терміну.

Відповідно до частини третьої статті 31 Закону України «Про державну службу» служба управління персоналом у день призначення особи на посаду державної служби організовує складення Присяги державного службовця особою, яка вперше призначена на посаду державної служби, а також ознайомлює державного службовця під підпис із правилами внутрішнього службового розпорядку та посадовою інструкцією.

Відповідач до відзиву на позовну заяву надав до суду належним чином засвідчені копії наступних документів:

- присяги, яку склала Позивач від 14 травня 2018 року;

- розписки про ознайомлення Позивача з Правилами внутрішнього розпорядку від 14 травня 2018 року;

- Положення про відділ взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку, з яким Позивач ознайомлена 15 травня 2018 року.

При прийнятті на роботу з випробуванням особливо важливим є факт ознайомлення працівника, що не витримав випробування, із трудовими обов'язками, для підтвердження невідповідності його роботі, що доручається або займаній посаді.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну службу» конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Позивач зазначив, що при виконанні своїх обов'язків фактично не була ознайомлена з посадовою інструкцією, яка є безпосереднім документом, що регламентує конкретні обов'язки, завдання, права, відповідальність, організаційно-правовий статус працівника. Доказів на противагу цьому Відповідач не надав. Натомість Відповідач у відзиві зазначив, що положення про відділ дублює норми і по суті є посадовою інструкцією начальника даного відділу. Отже, на думку Відповідача, ознайомлювати Позивача з посадовою інструкцію непотрібно.

Позивача наказом Мінекономрозвитку від 24 липня 2018 року № 426-к «Про звільнення ОСОБА_1.» 03 серпня 2018 року звільнено з посади начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку у зв'язку зі встановленням невідповідності займаній посаді протягом строку випробування. Підставами слугували: доповідна записка безпосереднього керівника Позивача та попередження про звільнення від 26 липня 2018 року. Позивач за весь час роботи не мала зауважень з приводу якості роботи, не мала дисциплінарних стягнень, які б підтверджувались відповідними доказами.

У відповідності до положень пункту 2 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування.

В пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП України суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов'язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу.

Суду надано вичерпний перелік завдань, які повинна виконати Позивач протягом випробувального терміну, зокрема «здійснити заходи по забезпеченню підготовки до проведення торгової місії до Ізраїлю (23-25 липня 2018 року)». На підготовку заходів проведення торгової місії до Ізраїлю (23-25 липня 2018 року) залучались окрім Позивача й інші виконавці, зокрема ОСОБА_2 доручав безпосереднє виконання завдань підлеглим Позивача. Процес підготовки та виконання певних завдань для реалізації місії тривав із 31 травня 2018 року. Додатково Позивачем підготовлений звіт української делегації щодо візиту до Держави Ізраїль 23-25 липня 2018 року, до якого також не було зауважень керівника Позивача, які підтверджені належними доказами. Посилання Відповідача на те, що Позивач не виконувала вищезазначене завдання у зв'язку із незнанням процесу підготовки протягом двох тижнів доказами не підтверджується.

В даному випадку, підставою для розірвання трудового договору відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу» за результатами випробування є саме виявлена невідповідність працівника роботі, яку він виконує. Якщо працівник, який не має досвіду роботи, трудової діяльності, передбачених кваліфікаційними характеристиками, був прийнятий на роботу, надалі він не може бути, за загальним правилом, звільнений з роботи з причини лише відсутності досвіду трудової діяльності, тому що про таку невідповідність працівника було відомо і раніше. Виявленою невідповідністю у подібному випадку може бути неякісне виконання робіт; неналежне виконання трудових обов'язків через недостатню кваліфікацію, стан здоров'я, що свідчать про відсутність вини працівника в неналежному виконанні трудових обов'язків. Якщо ж власник (роботодавець) має докази винного неналежного виконання трудових обов'язків працівником з його вини, він вправі притягти його до дисциплінарної відповідальності аж до звільнення з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу».

У відповідності до частини шостої статті 35 Закону України «Про державну службу» суб'єкт призначення має право звільнити державного службовця з посади до закінчення строку випробування у разі встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді на підставі п. 2 ч. 1 ст. 87 цього Закону. Суб'єкт призначення попереджає державного службовця про звільнення у письмовій формі не пізніш як за сім календарних днів із зазначенням підстав невідповідності займаній посаді. Так, 26 липня 2018 року Позивачу надано повідомлення про звільнення останнього із займаної посади 3 серпня 2018 року, відповідно до ст.87 Закону України «Про державну службу».

Разом з тим Кодексом законів про працю України та Законом України «Про державну службу» не визначені обставини, за наявності яких може йти мова про невідповідність працівника займаній посаді, тобто передбачається право роботодавця на власний розсуд визначати певні обставини такими, що свідчать про невідповідність працівника займаній посаді.

Питання відповідності або невідповідності займаній посаді особи, яка прийнята на державну службу, є оціночним і застосовується суб'єктом призначення у межах наданих йому дискреційних повноважень, тобто таких повноважень, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з'ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Термін «дискреційне повноваження» відповідно до Рекомендації Комітету ОСОБА_4 Європи №R(80)2, прийнятої 11.03.1980 на 316-му засіданні заступників міністрів означає повноваження, яке надає певний адміністративному органу ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке буде найбільш прийнятним.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 14 березня 2017 року по справі №21-3063а16 висловило правову позицію про те, що: «… суд не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) відповідача поза межами перевірки за критеріями відповідності прийняття ним рішень (вчинення дій), передбаченими частиною третьою статті 2 КАС України …».

Таким чином, з'ясуванню судом підлягає питання наявності чи відсутності такого виконання Позивачем посадових обов'язків, які Відповідач оцінив як невідповідність працівника займаній посаді. Адже при застосуванні статті 28 КЗпП України обов'язковому з'ясуванню підлягають наступні обставини: коли працівник не справляється з дорученою йому роботою (обов'язками), фіксування самого факту того, що працівник не впорався зі своїми посадовими обов'язками або неналежним чином поставився до них саме в результаті недостатності своєї кваліфікації; і, по-друге, визначення конкретних претензій роботодавця, разом із письмовими поясненнями працівника про причини допущених ним порушень.

Відповідно до частини першої, другої статті 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами першої, другої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Разом з тим, за приписами частини другої статті 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

При цьому положеннями КАС України передбачається не лише обов'язок суб'єкта владних повноважень (Відповідача у справі) щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності (частина друга статті 77 КАС України), але й обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (частина перша статті 77 КАС України).

Так, у спірному наказі про звільнення Позивача в якості підстави для його прийняття є копія доповідної записки безпосереднього керівника Позивача. При цьому сама доповідна записка не містить дати її написання та номеру, а лише наявна резолюція «до виконання» від 24 липня 2018 року. Окремі завдання в рамках основного завдання в частині підготовки по забезпеченню підготовки до проведення торгової місії до Ізраїлю (23-25 липня 2018 року) виконувались Позивачем належним чином, що свідчить факт відсутності будь-яких документів, які б підтверджували останнє.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що судам необхідно мати на увазі, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

Таким чином, у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю. Здійснивши аналіз доповідної записки, що є підставою звільнення судом встановлено, що доводи Відповідача не знаходять свого підтвердження враховуючи те, що відсутні відомості в чому саме вбачається не виконання функцій та обов'язків, які покладені на Позивача.

Аналогічна позиція зазначена в постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2018 року у справі 826/27339/15 - роботодавцеві надано право самостійно визначати чи відповідає працівник роботі, на яку його прийнято. Висновок роботодавця про невідповідність працівника роботі має бути обґрунтованим і документально підтвердженим.

Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на Відповідача, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що Відповідач, будучи суб'єктом владних повноважень, в порушення вимог частини другої статті 71 КАС України, не довів законність та обґрунтованість винесеного наказу, що є предметом оскарження Позивачем.

Натомість Позивач, на виконання вимог частини першої статті 71 КАС України, довів обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.

Проаналізувавши вищевикладені обставини, приймаючи до уваги те, що суб'єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на державній службі, а оскаржуваний наказ прийнятий без врахування всіх обставин і підстав звільнення, з порушенням діючого законодавства, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо скасування наказу від 24 липня 2018 року № 426-к про звільнення Позивача.

Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Крім того, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, і у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення суду.

Аналогічна права позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року в адміністративній справі № 826/4418/14.

Враховуючи, що питання поновлення на службі та виплати компенсації за вимушений прогул не врегульовані Законом України «Про державну службу», а є загальними, то застосуванню підлягають норми КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

В рішенні у справі «П'єрсак проти Бельгії» Європейський суд з прав людини зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов'язку відновлення status quo ante.

Інші доводи, викладені в позовній заяві, не можуть бути взяті до уваги судом, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці, а деякі обставини виходять на межі предмету спору. При цьому переоцінка доказів чинним законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про необхідність поновлення позивача на роботі на посаді начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Мінекономрозвитку з дати звільнення, а саме - 03 серпня 2018 року.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України, при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Так, згідно частиною п'ятою пункту 10.4. Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду від 20 травня 2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі», задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункт 8 Порядку).

Згідно з довідкою Відповідача від 07 вересня 2018 року №2102-12/354 розмір грошового забезпечення Позивача за червень 2018 року становив 16885,51 гривень, за липень 2018 року становив - 19306,81 гривень.

Як вбачається з матеріалів справи, період вимушеного прогулу Позивача склав з 03 серпня 2018 року (наказ про звільнення від 03 серпня 2018 року) по 26 квітня 2019 року (рішення про поновлення на роботі) - 186 днів (серпень 2018 року - 20 днів, вересень 2018 року - 20 днів, жовтень 2018 року - 23 дня, листопад 2018 року - 22 дні, грудень 2018 року - 20 днів, січень 2019 року - 21 день, лютий 2019 року- 20 днів, березень 2019 року - 20 днів, квітень 2019 року - 20 днів).

Згідно довідки Відповідача, середня заробітна плата позивача становить 19488,17 грн. Середньоденна заробітна плата становить 928 гривень (36192,32/39).

Отже, сума середнього заробітку за даний період із моменту звільнення до моменту прийняття у справі судового рішення по суті, яка підлягає виплаті позивачу становить 186 (днів вимушеного прогулу)*928 (середньоденна заробітна плата) = 172608 гривень без утримання податків з громадян та інших обов'язкових платежів.

При цьому, згідно абзацу другого пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Згідно роз'яснень пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13 задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначення сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

На підставі викладеного суд дійшов висновку про необхідність стягнення з Міністерства економічного розвитку та торгівлі України на користь Позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 серпня 2018 по 26 квітня 2019 року у сумі 172608,00 грн з відрахуванням обов'язкових платежів, податків, зборів.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (04128, АДРЕСА_1, РНОКПП-НОМЕР_1) до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, ЄДРПОУ- 37508596) про скасування наказу - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства економічного розвитку та торгівлі України від 24 липня 2018 року № 426-к.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Міністерства економічного розвитку та торгівлі України з дати звільнення, а саме - 03 серпня 2018 року.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу взаємодії та комунікації з експортерами департаменту розвитку експорту Міністерства економічного розвитку та торгівлі України та стягнення з Міністерства економічного розвитку та торгівлі України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Стягнути з Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, ЄДРПОУ- 37508596) на користь ОСОБА_1 (04128, АДРЕСА_1, РНОКПП-НОМЕР_1) суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 172608 (сто сімдесят дві тисячі шістсот вісім) гривень 00 (нуль) копійок.

За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1, адреса: 04128, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1, тел. НОМЕР_2

Відповідачі: Міністерство економічного розвитку та торгівлі України, адреса: 01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 37508596, тел. (044) 253-93-94.

Суддя В.І. Келеберда