Рішення № 81460659, 16.04.2019, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/562/19

Справа №754/1696/16-ц

РІШЕННЯ

Іменем України

16 квітня 2019 року Деснянський районний суд м.Києва у складі:

головуючого судді Зотько Т.А.

за участю секретарів судового засідання Малинки А.Ю., Гайворонського В.М.,

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідачів Скуратівського С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про зобов'язання виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу та виселення з безпідставно займаної квартири,

-за зустрічною позовною заявою ОСОБА_5, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, 3-особа: Приватний нотаріус КМНО Камінська Вікторія Петрівна про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним,

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2016 року до Деснянського районного суду м. Києва через свого представника звернувся ОСОБА_4 із позовом до відповідачів: ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, про зобов'язання виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу та виселення з безпідставно займаної квартири.

В обґрунтування вказаних вимог посилається на наступні обставини. 13.10.2015 року між позивачем за первісним позовом та ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлової трикімнатної квартири АДРЕСА_1 На підставі вказаного договору за позивачем було зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Таким чином, відповідно до статті 328 ЦК України, позивач на підставі зазначеного вище Договору набув право власності на Квартиру. За таких обставин позивач, ОСОБА_4 є законним власником нерухомого майна - квартири.З моменту укладання договору і по цей день ОСОБА_5 відмовляється звільнити продану ним квартиру та продовжує проживати в ній із ОСОБА_2, ОСОБА_6 та іншими їх родичами, чиї імена позивачу невідомі.Позивач неодноразово звертався з вимогою до відповідачів про звільнення проданої квартири від майна відповідачів, про надання позивачу вільного доступу до проданої квартири шляхом передачі ключів від неї, та про припинення незаконного користування майном позивача. Відповідачі, в свою чергу, відповіді не надали, продану квартиру по цей день не звільнили. 03.12.2015 року позивачем була направлена перша письмова вимога про виселення та виконання умов укладеного Договору. Відповідачі її проігнорували. 23.12.2015 року позивач звернувся до відповідачів із повторними письмовими вимогами про виселення. Відповідачі знову її проігнорували. Враховуючи ці обставини справи, позивач змушений звернутися до суду для захисту свого порушеного права та посилаючись на вимоги ст.ст. 15, 16, 321, 391, 620, 662, 665 ЦК України просить: зобов'язати ОСОБА_5 виконати обов'язок в натурі шляхом передачі йому трикімнатної квартири АДРЕСА_1 на виконання умов Договору купівлі-продажу від 13.10.2015 року. Виселити ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та їх родичів із безпідставно займаної ними трикімнатної квартири АДРЕСА_1

Ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва Петріщевої І.В. від 04.03.2016 року було відкрито провадження у справі.

На підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 13.03.2017 року вказану справу було передано до розгляду судді Шевчуку О.П.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва Шевчука О.П. від 14.03.2017 року справу було прийнято до провадження.

23.06.2017 року до суду надійшов зустрічний позов ОСОБА_5 та ОСОБА_7 до ОСОБА_4, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, який поданий представником ОСОБА_5, ОСОБА_7 - адвокатом Мельником С.В.

Поданий до суду зустрічний позов вмотивований наступними обставинами. Позивач за зустрічним позовом в 2013 році в установленому законом рядку набув право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 96,6 кв.м. Придбання квартири відбулося в новобудові, безпосередньо у забудовника - компанії «ДБК-Інвест», шляхом участі власними коштами в програмі інвестування будівництва нового житла. Дана квартира була придбана для особистих потреб ОСОБА_5 та потреб його сім'ї В квартирі було здійснено сучасний ремонт та повне внутрішнє облаштування і оздоблення. З самого початку вселення в цю квартиру позивач зі своєю сім'єю безперервно проживають в ній і ніяких намірів продавати квартиру чи обмінювати її на будь-яку іншу не мають та ніколи раніше не мали намірів. Проте, в листопаді 2015 року позивач дізнався, що вказана квартира, яка є його законною власністю, 13.10.2015 року без його участі, без його відома та без його згоди була відчужена на користь ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу. В зв'язку з незаконним продажем квартири, 08.11.2015 року позивач звернувся з відповідним повідомленням до правоохоронних органів, де за фактом незаконного шахрайського заволодіння квартирою Деснянським УП ГУНП у м. Києві було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015100030013351 за ч. 4 ст. 190 КК України. Після втручання слідчих органів та з'ясування обставин справи стало відомо, що 13.10.2015 року в приміщенні офісу приватного нотаріуса Камінської В.П. групою осіб було вчинено два правочини щодо однієї і тієї ж квартири: перший правочин, це договір купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_2 (двоюрідний брат позивача за зустрічним позовом), діючи на підставі нотаріальної довіреності (виданої ще 15.11.2013 року на придбання цієї квартири здійснив відчуження квартири на користь ОСОБА_10 Другий правочин - це попередній договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зобов'язалися протягом шести місяців, тобто до 13.04.2016 року укласти основний договір про зворотній продаж цієї ж квартири, тобто від ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 При цьому, ОСОБА_2, укладати такі договори не збирався, а підписав ці документи помилково, розуміючи зміст цих правочинів зовсім по іншому. Зокрема, потребуючи додаткових коштів, необхідних для викупу автомобілів з прилюдних торгів, чим ОСОБА_2 займався деякий час спільно зі своїм знайомим ОСОБА_11, він домовився з ОСОБА_4, про отримання від останнього грошової позики в сумі 40000,00 дол. США на пів року під 3,5 % на місяць. При цьому, як з'ясувалося, вони домовилися здійснити цю фінансову операцію під заставу квартири. Тобто у випадку непередбачуваних обставин, якби позичені ОСОБА_4 кошти не були б йому повернуті, то він міг би потім через суд погасити заборгованість за рахунок цієї квартири. Проте, в дійсності, всі ці договори, в тому числі і щодо передачі квартири в заставу були вчинені без позивача за зустрічним позовом й, як виявилося, замість договору позики та договору застави (іпотеки) квартири, тактично було укладено договори продажу та зворотного викупу квартири. Тобто, першим договором № 274 квартиру позивача було продано ОСОБА_4, внаслідок чого відбулася зміна власника, а другим договором №275 було зафіксовано зобов'язання ОСОБА_2 викупити цю квартиру в майбутньому. Такі наслідки випливають із змісту підписаних документів (договорів), хоча насправді ОСОБА_2 діяв з наміром отримати від ОСОБА_4 грошову позику під заставу квартири й нічого іншого. За таких обставин, розуміючи умови договору купівлі-продажу квартири та попереднього договору від 13.10.2015 року як такі, що були обумовлені сторонами для вчинення позики, ОСОБА_2 підписав вказані договори під впливом помилки. Будучи переконаним, що передбачені у підписуваних документах положення є умовами договору позики забезпеченої заставою нерухомого майна, не розуміючи відмінності правової природи позики та застави майна від договорів, які було запропоновано підписати та не усвідомлюючи дійсних наслідків укладення таких договорів ОСОБА_2 помилково продав без згоди позивача та всупереч його волі належне йому нерухоме майно. При цьому, продаж відбувся на підставі довіреності від 15.11.2013 року, яка вичерпала свою дію фактом виконання доручення з оформлення і проведення державної реєстрації на позивача права власності на вказану квартиру. Зважаючи на викладені обставини, квартира була відчужена незаконно, договір купівлі-продажу від 13.10.2015 року не відповідає дійсним намірам сторін має бути визнано недійсним. Крім того, на момент набуття права власності на вказану квартиру позивач за зустрічним позовом перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 та перебуває наразі, постійно проживає спільно з нею та спільними неповнолітніми дітьми. Отже, спірна квартира, яка була придбана ОСОБА_5 за час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя, незалежно від того на ім'я, кого з подружжя зареєстровано право власності на цю квартиру. Однак, жодної згоди на відчуження спірної квартири будь-якій особі дружина не надавала, а отже, конституційні права та законні інтереси позивачів за зустрічним позовом порушені, у зв'язку з чим потребують судового захисту.

Позивачі за зустрічним позовом посилаючись на вимоги ст.ст. 12, 16, 203, 215, 229, 369 ЦК України, ст.ст. 60, 65 СК України просять: визнати недійсним укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в особі представника ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. за реєстровим № 274.

На підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 15.01.2018 року вищевказану справу було передано до розгляду судді Зотько Т.А.

15.12.2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.

У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Таким чином, подальший розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені новою редакцією ЦПК України.

Враховуючи той факт, що попереднім складом суду у відповідності до ч.1 ст.173 ЦПК України у редакції до 15.12.2017 року, розгляд переданої справи по суті не розпочинався, суд прийшов до висновку щодо необхідності проведення підготовчого засідання, з метою недопущення порушення прав сторін у справі, про що було постановлено ухвалу Деснянського районного суду м. Києва шляхом внесення її до протоколу судового засідання.

В ході підготовчого розгляду справи прийнято до спільного розгляду з первісним позовом зустрічний позов ОСОБА_5 та ОСОБА_7 до ОСОБА_4, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним. Крім того, позивачем було подано заяву про залучення співвідповідачем ОСОБА_7.

12.02.2018 року до суду від представника позивача за первісним позовом ОСОБА_4 - Серта О.В. в порядку ст. 178 ЦПК України надійшов відзив на зустрічний позов, відповідно до змісту якого вбачається, що позивач за первісним позовом вказує на те, що наведені у зустрічній позовній заяві доводи позивачів не підтверджуються належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами, а взаємний зв'язок доказів у їх сукупності спростовує факт порушення, невизнання чи оспорення відповідачем прав позивачів. Також зазначає, що жодних переговорів із позивачем чи його представниками за довіреністю від 15.11.2013 року щодо укладання договору позики чи договору застави відповідач не вів. Також, відповідач ніколи ні усно, ні письмово не укладав ні з позивачем, ні з його представниками за довіреністю від 15.11.2013 року договору позики чи договору застави. Волевиявлення ОСОБА_5 13.10.2015 року під час укладення оспорюваного договору було вільним та відповідало його внутрішній волі. Представник позивача, який діяв на підставі довіреності від 15.11.2013 року чітко усвідомлював значення своїх дій та свідомо укладав саме договір купівлі-продажу в межах повноважень, визначеною довіреністю від 15.11.2013 року. Позивач мав дійсний намір на укладання оспорюваного договору, для чого вчинив ряд дій, які передували його укладенню - знявся із реєстрації в належній йому квартирі, так само як знялися із реєстрації усі члени його сім'ї та перед продажем проведено оцінку належної йому квартири. Позивач уповноважив довірену особу - ОСОБА_2 - на укладення договору саме купівлі-продажу «за ціною та на умовах» на його розсуд. На підтвердження такого уповноваження, позивач і видав нотаріальну довіреність від 15.11.2013 року. Факт того, що позивач дійсно уповноважив ОСОБА_2 на укладення договору купівлі-продажу квартири, що останній в інтересах позивача і вчинив 13.10.2015 року є преюдиційним та встановлений двома рішеннями судів по справі №754/16444/15-ц, рішенням Деснянського районного суду від 27.04.2016 року та ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30.06.2016 року, обидва рішення набрали законної сили, залишені в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22.12.2016 року. Кошти за оскаржуваним у справі договором були дійсно сплачені позивачу відповідачем та були коштами саме за придбання нерухомого майна - квартири. Згодом, після укладення оспорюваного у договору, майже через півтора місяці, 15.12.2015 року позивач стає власником іншого нерухомого майна - квартири - за адресою: АДРЕСА_2. Відповідач мав дійсний намір на укладання оспорюваного договору, а сам правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Відповідач неодноразово звертався до позивача про негайне виконання умов договору - виселення його та членів його сім'ї із квартири. Відповідач також і письмово звертався до позивачів, починаючи із 03.12.2015 року. У зв'язку з наведеними обставинами просив відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та ОСОБА_7 у повному обсязі.

20.02.2018 року представником позивача за первісним позовом ОСОБА_4 - адвокатом Сертом О.В. в ході підготовчого розгляду справи подано заяву про зміну предмета первісного позову в порядку ст.ст. 49, 183 ЦПК України. Відповідно до вказаної заяви позивач за первісним позовом просив суд зобов'язати ОСОБА_5 виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року та виселення відповідачів з безпідставно займаної ними квартири.

Ухвалою від 16.05.2018 року заяву представника відповідачів - Скуратівського С.І. про витребування доказів задоволено. Витребувано від Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Камінської В.П. належним чином посвідчені матеріали нотаріальної справи по нотаріальному посвідченню договору купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року (зареєстрований в реєстрі за №274) та попереднього договору від 13.10.2015 року (зареєстрований в реєстрі за №275).

16.05.2018 року в підготовчому засіданні представник відповідачів за первісним позовом Скуратівський С.І. подав до суду відповідь на відзив позивача за первісним позовом ОСОБА_4, відповідно до змісту якого вбачається, що предметом доказування у даній справі є не межі повноважень представника, який уклав спірний правочин, а дійсні наміри та волевиявлення сторін, як результат помилки, відсутність згоди ОСОБА_7, як окрема підстава недійсності договору, а також порушення норм чинного законодавства, як ознака укладення договору з порушенням публічного порядку. 02.11.2012 року ОСОБА_5 уклав з ПАТ «ХК Київміськбуд» договір щодо інвестування будівництва житлової квартири АДРЕСА_2. На виконання вказаного договору ОСОБА_5 з 02.11.2012 року по 07.10.2013 року повністю виплатив обумовлену договором вартість квартири, а тому отримані кошти у ОСОБА_4 не мають ніякого відношення до даної обставини та не можуть бути взяті судом до уваги як доказ отримання ОСОБА_5 коштів від продажу квартири на придбання іншої. Разом з тим, в матеріалах даної справи не має жодного доказу, на підставі якого можна було б зробити хоча б припущення, що ОСОБА_5 отримав будь-які кошти від продажу квартири. Та обставина, що в п. 2.2 спірного договору купівлі-продажу зазначено, що «сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру проставленням своїх підписів» не може бути достатнім доказом отримання ОСОБА_5 коштів від продажу квартири, так, як його підпису на вказаному договорі немає, умови цього договору він не узгоджував, заперечує їх та оспорює в передбаченому законом порядку. Таким чином, викладені у відзиві на зустрічний позов обставини жодним чином не спростовують та не заперечують зустрічного позову.

Ухвалою від 16.05.2018 року закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про зобов'язання виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу та виселення з безпідставно займаної квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_5, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.Призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні.

18.01.2019 року представником позивача за первісним позовом ОСОБА_4 - ОСОБА_14 подано до суду письмову вимогу про застування наслідків недійсності правочину в порядку ст. 216 ЦК України, де позивач просить у випадку задоволення зустрічного позову ОСОБА_5, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 859837,00 грн.

В судовому засіданні позивач та його представники первісний позов підтримали, надали пояснення аналогічні викладеним в позові, зустрічний позов не визнали в повному обсязі, просили у його задоволенні відмовити в повному обсязі. Додатково суду пояснили, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 13.10.2015 року ОСОБА_4 не було відомо і не могло бути відомо про факт перебування ОСОБА_5 в шлюбі, а перевірити даний факт неможливо. Крім того, під час укладення правочину ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_4 про те, що його довіритель самотній та не перебуває ні в офіційних, ні в фактичних шлюбних відносинах. Разом з тим, відсутність згоди одного з подружжя при відчуженні спільного майна не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Крім цього, твердження ОСОБА_5 про те, що він помилково уклав договір купівлі-продажу не підтверджені належними доказами, оскільки чинне Законодавство України не дозволяє обґрунтовувати свій позов в порядку ст. 229 ЦПК України власним недбальством.

Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 та представник відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_7 - Скуратівський С.І. в судовому засіданні первісний позов не визнали у повному обсязі та просили в його задоволенні відмовити в підстав необґрунтованості та не недоведеності належними доказами. Надали пояснення аналогічні викладеним в зустрічному позові та відповіді на відзив на зустрічний позов, зустрічний позов просили задовольнити. Представник відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_7 - адвокат Скуратівський С.І. наголошував на тому, що відсутність згоди одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна може бути підставою для визнання договору, укладеного другим з подружжя, недійсним. Вказував на те, що ОСОБА_5 на час укладення спірного договору перебував у шлюбі з ОСОБА_7, а значить потрібна була згода дружини на продаж квартири. Крім того вказував на те, що ОСОБА_2 укладаючи договори від 13.10.2015 року, укладати їх не збирався, а підписав ці документи помилково, розуміючи зміст цих правочинів зовсім по іншому. Наголошував на тому, що потребуючи додаткових коштів, необхідних для викупу автомобілів, чим ОСОБА_2 займався спільно зі своїм знайомим ОСОБА_11, він домовився з ОСОБА_4, про отримання від нього грошової позики в сумі 40000,00 дол. США на пів року під 3,5 % на місяць. При цьому, як з'ясувалося, вони домовилися здійснити цю фінансову операцію під заставу квартири. Тобто у випадку непередбачуваних обставин, якби позичені ОСОБА_4 кошти не були б йому повернуті, то він міг би потім через суд погасити заборгованість за рахунок цієї квартири. Проте, в дійсності, всі ці договори, в тому числі і щодо передачі квартири в заставу були вчинені без позивача за зустрічним позовом й, як виявилося, замість договору позики та договору застави (іпотеки) квартири, тактично було укладено договори продажу та зворотного викупу квартири. Тобто, першим договором № 274 квартиру позивача було продано ОСОБА_4, внаслідок чого відбулася зміна власника, а другим договором № 275 було зафіксовано зобов'язання ОСОБА_2 викупити цю квартиру в майбутньому. Такі наслідки випливають із змісту підписаних документів (договорів), хоча насправді ОСОБА_2 діяв з наміром отримати від ОСОБА_4 грошову позику під заставу квартири й нічого іншого. За таких обставин, розуміючи умови договору купівлі-продажу квартири та попереднього договору від 13.10.2015 року як такі, що були обумовлені сторонами для вчинення позики, ОСОБА_2 підписав вказані договори під впливом помилки. Будучи переконаним, що передбачені у підписуваних документах положення є умовами договору позики забезпеченої заставою нерухомого майна, не розуміючи відмінності правової природи позики та застави майна від договорів, які було запропоновано підписати та не усвідомлюючи дійсних наслідків укладення таких договорів ОСОБА_2 помилково продав без згоди позивача та всупереч його волі належне йому нерухоме майно. Розуміючи умови договору купівлі-продажу квартири та попереднього договору від 13.10.2015 року, як такі, що були обумовлені сторонами для вчинення позики, ОСОБА_2 підписав вказані договори під впливом помилки.

Третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи неодноразово сповіщалась. Відповідно до письмових пояснень, що містяться в матеріалах справи просила справу розглянути у її відсутність. Також вказувала на те, що категорично не погоджується з доводами ОСОБА_5 та звертала увагу суду на те, що під час посвідчення оспорюваного правочину ОСОБА_2 діяв в межах наданих йому ОСОБА_5 повноважень, які були передбачені довіреністю від 15.11.2013 року. Наявне у довіреності положення про оформлення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу квартири свідчить про намір у ОСОБА_5 щодо продажу квартири у подальшому, та спростовує його посилання на нібито необізнаність з діями ОСОБА_2 вчиненими без його погодження. Тобто, у даному випадку перевищення ОСОБА_2 повноважень за довіреністю від 15.11.2013 року немає, та останній діяв в межах наданих йому самим ОСОБА_5. ОСОБА_2 надав заяву, у якій повідомив що ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі на момент придбання квартири не перебував та не перебуває. Під час оформлення оспорюваного правочину було роз'яснено права сторонам, які розуміли як зміст укладеного правочину, так і його юридичні наслідки. До підписання договір був прочитаний сторонами у їх присутності, ніяких зауважень, заперечень щодо змісту правочину не було. Зважаючи на це, посилання ОСОБА_5 на те, що ОСОБА_2, був юридично необізнаним та помилково уклав «не той» договір, не підтверджується належними доказами. Поданий ОСОБА_5 та ОСОБА_7 зустрічний позов не містить доказів на підтвердження обмеження дієздатності ОСОБА_2, або визнання його недієздатним під час укладання оспорюваних правочинів, що також свідчить про наявність у ОСОБА_2, повного переліку прав та повноважень від імені ОСОБА_5. З огляду на викладені вище обставини, третя особа вважає позовні вимоги ОСОБА_5 та ОСОБА_7 необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню судом.

Заслухавши сторони по справі, свідків, дослідивши письмові докази, суд прийшов до висновку, що первісний позов не підлягає до задоволення, в той час як зустрічний позов підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В матеріалах справи знаходиться копія свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 від 07.12.2006 року (а.с.157, Том -І).

Відповідно до перекладу вказаного свідоцтва, виконаного перекладачем Чернишовим Д.П., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Биковим В.О., 07.12.2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7. кизи укладений шлюб, в Ленкоранському районному ЗАЦС, Республіки Азербайджан, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу складено запис за №797 (а.с.158, Том -І).

Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 01.07.2014 року, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народилася ОСОБА_17, батьком якої записаний ОСОБА_5, матір'ю якої записана ОСОБА_7 (а.с.131, Том -І).

З копії попереднього договору від 14.11.2013 року вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ДБК-ІНВЕСТ», як продавець та ОСОБА_5, як покупець зобов'язувались у майбутньому не пізніше «01» лютого 2014 року укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна на придбання нерухомого майна покупцем, а саме: 3-х кімнатної квартири АДРЕСА_1 (а.с.160, - зворот, Том -І).

На виконання вимог вищевказаного попереднього договору від 14.11.2013 року, 24.03.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ДБК-ІНВЕСТ», як продавцем та ОСОБА_5, як покупцем було укладено договір купівлі-продажу 3-х кімнатної квартири АДРЕСА_1, за умовами якого продавець продає, а покупець купує (приймає у власність) квартиру АДРЕСА_1 (а.с161, 162- зворот, Том -І).

Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна сторона (довіритель) іншій (представнику) для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній правочин, що фіксує межі повноважень представника, який діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Довіреність же як один із способів представництва дає можливість або зобов'язує представника вчинити в майбутньому правочин від імені особи, яку представляють (частина перша статті 237 ЦК України).

У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику, при цьому зазначені дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиняти правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Згідно із ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Статтею 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Відповідно до копії довіреності від 15.11.2013 року (а.с.134, Том-ІІ), виданої позивачем ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_2, останній уповноважив вказаних осіб підписати від його імені договір купівлі-продажу квартири з ТОВ «ДБК-Інвест», укласти договори на обслуговування та експлуатацію зазначеної квартири з Київенерго, органами ЖЕК, АТС та ін., сплачувати всі необхідні платежі від його імені на експлуатацію та обслуговування квартири, в подальшому при необхідності, укласти договір купівлі-продажу зазначеної квартири за ціною та на умовах за їх розсудом.

Тобто, вказаною довіреністю позивач уповноважив довірених осіб на розпорядження квартирою, можливість укладати договори з обслуговуючими організаціями після купівлі квартири, сплачувати комунальні послуги після купівлі квартири та продати її при необхідності, за ціною на власний розсуд.

Частиною 1 статті 238 ЦК України передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Статтею 239 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

На підставі вказаної довіреності 13.10.2015 року між ОСОБА_5, від імені кого діяв представник ОСОБА_2 на підставі довіреності від 15.11.2013 року та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с.129 -130, Том-ІІ).

Відповідно до п. 2.1. вказаного договору купівлі-продажу квартири за згодою сторін, ціна продажу квартири складає 859837,00 грн., які продавець отримав від покупця до моменту підписання цього договору.

На підставі вказаного договору за ОСОБА_4 було зареєстровано право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно (а.с.14,15, Том-І).

Згідно висновку про вартість об'єкта нерухомого майна, що виданий ТОВ «Експерт оцінка плюс» від 12.10.2015 року оціночна вартість квартири, що відчужується за цим договором складає 859837,00 грн. (а.с.141-160, Том-ІІ).

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (стаття 635 ЦК України).

В подальшому між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 13.10.2015 року був укладений нотаріально посвідчений попередній договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Умовами вказаного договору було встановлено ціну продажу квартири у сумі 800000,00 грн. з урахуванням суми забезпечення виконання зобов'язання, переданої за цим договором у розмірі 50000,00 грн. Крім цього умовами договору було погоджено графік отримання авансових платежів від покупця в рахунках належних за основним договором платежів з метою забезпечення реалізації своїх намірів щодо купівлі-продажу квартири та своєї платоспроможності (а.с.165 - 166 Том-І).

Отже, вбачається, що 13.10.2015 року було укладено два правочини: договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. за №274 та попередній договір про продаж ОСОБА_4 в майбутньому, а саме: через 6 місяців тієї ж самої квартири на користь ОСОБА_2, який підписав перший договір. Попередній договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. за №275.

ОСОБА_5 звертався до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання правочинів недійсними. Просив суд про визнання недійсними укладених між відповідачами договору купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року та попереднього договору від 13.10.2015 року, що посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П.

Відповідач ОСОБА_4 у свою чергу звернувся до суду з зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про розірвання договору. Мотивував вимоги позову тим, що оскільки відповідачем не виконуються умови договору, грошові кошти, визначені умовами цього договору йому відповідачем не передано, вимушений був звернутися до суду з позовом про розірвання договору.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27.04.2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_4, ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання правочинів недійсними відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про розірвання договору задоволено. Зокрема, вказаним рішення суду розірвано попередній договір від 13.10.2015 року, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. та зареєстрований в реєстрі за №275 (а.с.203-208, Том-І).

Предметом доказування у даній справі були межі повноважень представника - ОСОБА_2, який уклав спірний правочин та вирішуючи первісні позовні вимоги суд прийшов до висновку, що позивачем по справі за первісним позовом в судовому засіданні не було наведено належних доказів того, що відповідач ОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу помилився або перевищив надані йому повноваження і в довіреності немає повноважень на вчинення продажу спірної квартири, суд вважав, що підстав для визнання недійним договору купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року немає, а тому позовні вимоги ОСОБА_5 в частині визнання вказаного вище правочину недійсним є безпідставними та необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

При цьому розглядаючи зустрічні позовні вимоги суд прийшов до висновку про те, що відповідачем ОСОБА_2 в судовому засіданні не заперечувався той факт, що кошти за попереднім договором ним не сплачуються, що безперечно є істотним порушенням умов договору, оскільки продавець не отримав того, на що він розраховував при укладенні попереднього договору. При цьому судом враховувався той факт, що задоволення зустрічного позову судом про розірвання попереднього договору виключає можливість задоволення вимог первісного позову про визнання його недійсним. Така позиція викладена в Постанові Пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009 року, а саме, наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30.06.2017 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27.04.2016 року залишено без змін (а.с.209-214, Том-І).

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Предметом доказування у даній справі є не межі повноважень представника ОСОБА_2, який уклав спірний правочин, а дійсні наміри та волевиявлення сторін, як результат помилки, відсутність згоди дружини ОСОБА_5 - ОСОБА_7, як окрема підстава недійсності договору, а також порушення норм чинного законодавства, як ознака укладення договору з порушенням публічного порядку.

У поданому до суду відзиві на зустрічний позов ОСОБА_4 стверджує та зазначає, що ОСОБА_5 отримав від продажу квартири грошові кошти, що на думку позивача за первісним позовом підтверджується тим, що через деякий час після укладання спірного договору купівлі-продажу квартири, а саме 31.12.2015 року ОСОБА_5 набув право власності на іншу квартиру - АДРЕСА_2

Однак, суд не може прийняти як доказ вказані доводи, оскільки відповідно до наданих квитанцій (а.с.106-118, Том-ІІ) вбачається, що ОСОБА_5 у період з 02.11.2012 року по 07.10.2013 року виплачував обумовлену договором № 2699/РН-К від 02.11.2012 року, що укладений між ним та ПАТ «ХК Київсмьськбуд» вартість квартири АДРЕСА_2 Крім цього, з вказаних квитанцій видно, що останній платіж за вказане майно було здійснено 07.10.2013 року, тобто за два роки до укладання спірного договору (13.10.2015 року).

Введення даної квартири в експлуатацію в зв'язку з завершенням будівництва відбулося 14.10.2014 року, що підтверджується відповідним технічним паспортом (а.с.105, Том-ІІ), тобто також задовго до подій, що є предметом розгляду даної справи.

Свідоцтво про право власності на нерухоме майно (а.с.104, Том-ІІ) було оформлено 31.12.2015 року.

При цьому, за твердженнями представника ОСОБА_5 дата оформлення цього документа обумовлена виключно діяльністю Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, яке видало цей документ та не залежало від волі чи бажання ОСОБА_5, а тому факт отримання чи неотримання ОСОБА_5 коштів від ОСОБА_4, жодним чином не може бути підставою для видачі свідоцтва про право власності на вказану вище квартиру.

Крім того, на протязі тривалого розгляду справи позивачем за первісним позовом в обґрунтування обставин, викладених в позові не надано жодного належного доказу, на підставі якого можна було б зробити висновок про те, що саме ОСОБА_5 особисто отримав будь-які кошти від продажу квартири.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

За змістом статті 229 ЦК якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Пленум Верховного Суду України в п.п. 19, 20 Постанови № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» надав наступні роз'яснення.

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Представник позивача за зустрічним позовом в судовому засіданні вказував на те, що ОСОБА_2 помилився саме щодо природи правочину, оскільки він не мав наміру продавати належну ОСОБА_5 квартиру, яка є його житлом та такий правочин вчинений під впливом помилки.

Аналізуючи зміст наведених норм цивільного законодавства, на думку суду, представник позивача за зустрічним позовом визначившись з предметом, підставою позову, способом захисту порушеного цивільного права, в процесі розгляду справи не надав необхідний обсяг доказів на обґрунтування вимог, щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в особі представника ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. з підстав того, що він був вчинений під впливом помилки. Отже, такі доводи виходячи із основних принципів цивільного процесу, зокрема, змагальності і диспозитивності, не знайли свого підтвердження в судовому засіданні. Таким чином, суд вважає, що договір купівлі-продажу від 13.10.2015 року насправді не є наслідком помилки продавця відносно його характеру.

Статтею 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п.40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить у статті 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Як вже зазначалось вище відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.

ЦПК України передбачає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

Згідно з приписами статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьої цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

За змістом вказаної статті тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов'язком за умови наявності спору.

Метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв'язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суди повинні брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_7, яка є дружиною ОСОБА_5 при укладенні оспорюваного договору не надавала своєї згоди на відчуження квартири, яка є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України.

Посилання представника ОСОБА_4 - Серта О.В. у відзиві на зустрічну позовну заяву на те, що про факт того, що ОСОБА_5 перебуває в офіційних шлюбних відносинах ОСОБА_4 станом на момент укладення правочину 15.10.2015 року не знав, ніяких домовленостей із приводу цього ОСОБА_4 із ОСОБА_5 не вів, не заслуговують на увагу, оскільки згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину має бути викладена окремо у письмовій формі із зазначенням конкретних дій, проте ОСОБА_7 згоди на розпорядження спірною квартирою, яка між тим була набута в період шлюбу з ОСОБА_5 своєму чоловіку не надавала.

Відсутність згоди ОСОБА_7 на укладення оспорюваного правочину також підтверджуються і поясненнями ОСОБА_2, в яких він зазначив, що про продаж спірної квартири він як представник ОСОБА_5 за довіреністю дружину ОСОБА_7 не повідомляв, а про те, що він продав квартиру вона дізналася від сторонніх осіб, грошові кошти отримані ним від продажу квартири він дружині ОСОБА_5 - ОСОБА_7 не передавав і взагалі це питання із нею не обговорював.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що відчуження спірної квартири відбулося за наявності нотаріально посвідчених письмових заяв ОСОБА_19, (а.с.171, 187 Том-ІІ), яка дала згоду на підписання договорів, в тому числі попереднього договору купівлі-продажу квартир у м. Києві, її чоловіком ОСОБА_4, з чого можна стверджувати, що ОСОБА_4 як при укладенні договорів купівлі-продажу квартири та і при укладенні попереднього договору купівлі продажу від 13.10.2015 року був обізнаний про те, при укладенні договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, окремим документом та така згода потребує нотаріального посвідчення, що і було зроблено ОСОБА_19 у даному випадку.

Ураховуючи наведене та зважаючи на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. за реєстровим № 274 укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в особі представника ОСОБА_2 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_7, яка є співвласником цього нерухомого майна, оскаржуваний правочин підлягає визнанню недійсним з підстав передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно п.4 ст. 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Щодо вимог позивача за первісним позовом ОСОБА_4 про зобов'язання відповідачів виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу та виселення з безпідставно займаної квартири, то вони задоволенню не підлягають, скільки в судовому засіданні договір купівлі-продажу квартири від 13.10.2015 року на підставі якого ОСОБА_4 набув право власності на оспорювану квартиру визнаний недійсним, отже у нього не виникає права вимагати усунення порушень прав власника нерухомого майна шляхом виселення іншого власника та члена його родини.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

В рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Також, в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст. 32 Конвенції) неодноразово наголошував, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів: (п.45 Рішення ЄСПЛ у справі «Бочаров проти України» від 17.06.2011 р., заява №21037/05;п.53 Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_3 проти України» від 15.10.2010 р., заява №38683/06; п.75 Рішення ЄСПЛ у справі «Огороднік проти України» від 05.05.2015 р., заява № 29644/10; п.52 Рішення ЄСПЛ у справі «Єрохіна проти України» від 15.02.2013 р., заява №12167/04).

При розгляді даної справи представником позивача за первісним позовом ОСОБА_4 - ОСОБА_14 подано до суду письмову вимогу про застування наслідків недійсності правочину в порядку ст. 216 ЦК України, де позивач за первісним позовом просить у випадку задоволення зустрічного позову ОСОБА_5, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Камінська В.П., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 859837,00 грн.

Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Як зазначено вище, згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду України від 02.03.2016 року у справі № 6-308цс16.

Відповідно до ч. 1ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно ч. 5 ст. 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК. Судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).

Представник відповідачів за первісним позовом заперечуючи проти вимог ОСОБА_4 щодо застування наслідків недійсності правочину в порядку ст. 216 ЦК України та стягнення з ОСОБА_5, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 859837,00 грн., вказував на те, що відповідачі за первісним позовом не отримували від ОСОБА_4 будь-яких коштів від продажу квартири.

Допитаний судом у якості свідка ОСОБА_4 суду пояснив, що 13.10.2015 року уклав договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_2, який був представником ОСОБА_5. Усі переговори щодо квартири велись із ОСОБА_2, у якого і була довідка про те, що в квартирі ніхто не зареєстрований. Нотаріусом було роз'яснено суть договору і розрахунок проводився із ОСОБА_2 При передачі коштів ОСОБА_2 був присутній ОСОБА_11 Вимога про звільнення квартири була направлена до подачі позову до суду, але ОСОБА_2 повідомив про те, що наразі власник квартири знаходиться за кордоном. Про те, що у ОСОБА_5 є дружина стало відомо в суді, хоча нотаріус пояснювала, що ОСОБА_2 підтвердив ту обставину, що ОСОБА_5 не перебуває в шлюбі. Гроші за придбану ним квартиру віддавав в руки особисто ОСОБА_2 Знає ОСОБА_11, оскільки купував в нього машину ще задовго до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири і впізнав його у нотаріуса. ОСОБА_4 показав, що його дружина надавала згоду на укладення договорів. Чи здійснювались якісь дії по сплаті послуг нотаріуса він не знає. Договір був укладений саме у приватного нотаріуса КМНО Камінської В.П., оскільки його офіс територіально знаходиться в межах офісу нотаріуса. Ціна договору була визначена за погодженням сторін. При цьому квартиру не мав наміру продавати, а з ОСОБА_2 було погоджено розмір авансового платежу. З ОСОБА_11 зустрічався так як останній взяв у нього кошти, оскільки мав намір придбати у нього машину. Грошові кошти на придбання машини були передані ОСОБА_11 вже після укладення договору купівлі-продажу квартири.

Відповідач ОСОБА_2, допитаний як свідок в суді, показав, що оскільки разом з ОСОБА_4 займався продажем машин ним було вкладено 5000 дол. США в такий бізнес. Згодом ОСОБА_11 сказав, що необхідні додаткові кошти та їх можна отримати під заставу квартири. Такі умови були погоджені з братом. Взявши документи пішов до нотаріуса, але він відмовився посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у зв'язку з чим вирішено було знайти такого нотаріуса, який погодиться посвідчити договір купівлі продажу квартири. Знайшовши такого нотаріуса в порядку підготовки процесу засвідчення договору їй були надані всі необхідні документи, та вона сказала приїхати через пару годин. Всі кошти від продажу квартири були передані особисто ОСОБА_11 Прийшовши до нотаріуса дізнався, що квартира продається, а не віддається під заставу. Був здивований, що офіс нотаріуса знаходиться в тій будівлі, де знаходиться офіс ОСОБА_4 Оцінку квартири він особисто не замовляв.

Допитаний судом у якості свідка ОСОБА_20 зада ОСОБА_12 огли вказував на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 знає давно та вони є його друзями. Для того, щоб прийняти участь в бізнесі, він продав свій автомобіль, а гроші віддав ОСОБА_11 та ОСОБА_2, і вони показали машину, яка за їхніми словами була куплена за кошти отримані ним від продажу його машини. Розповідали, що продадуть цю машину, а кошти віддадуть йому. ОСОБА_2 розповів, що бере кредит, а під заставу віддає квартиру, а отже поверне гроші. Однак, згодом стало відомо, що квартиру він продав, але кошти не віддав, а ОСОБА_11 зник. ОСОБА_2 пояснював, що у ОСОБА_11 є знайомий ОСОБА_4, який дає гроші під заставу квартири. ОСОБА_2 мав брати кредит під заставу квартири, але його обманули і він уклав договір купівлі-продажу квартири. ОСОБА_5 не збирався продавати свою квартиру. ОСОБА_2 у свою чергу обіцяв розрахуватись після того, як отримає кредит під заставу квартири. При цьому свідок вказав на той факт, що обставини укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири йому відомі зі слів, особисто він не був присутнім.

Свідок ОСОБА_6 суду пояснив, що ОСОБА_2 розповідав йому про те, що є бізнес, яким можна займатись. Зокрема, це купівлі-продаж арештованих машин. Над пропозицією займатись таким бізнесом довго думав, однак згодом дав 5000 дол. США. Потім син і ОСОБА_4 ще просили грошей і прийшлося віддати свою машину. Згодом знову знадобилися кошти. Потім ОСОБА_2 прийшов і сказав, що є люди, які можуть надати гроші під заставу квартири, як в кредит. Один нотаріус відмовився посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, на що син розповів, що є інша людина, яка може це зробити. Коли дізнались, що насправді було укладено договір купівлі-продажу квартири дзвонили ОСОБА_11, який є колегою ОСОБА_4, однак той зник. Наразі ОСОБА_4 просив йому надати 25000 дол. США і він відмовиться від квартири. ОСОБА_5 є його племінником. На даний час проживає в квартирі і вслетись з неї не має наміру.

Суд бере до уваги покази вказаних свідків, адже вони є послідовними, підтверджують обставини викладені в зустрічній позовній заяві та узгоджуються з матеріалами справи.

Зокрема, з показів вказаних свідків вбачається, що як ОСОБА_5, так, і його дружина ОСОБА_7 та ОСОБА_2 не отримували жодних коштів від продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 Крім того, свідки свідчили про те, що кошти отримані від продажу квартири було передано ОСОБА_11.

На думку суду та обставина, що в п. 2.2 спірного договору купівлі-продажу зазначено, що «сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру проставленням своїх підписів» не може бути достатнім доказом отримання ОСОБА_5 коштів від продажу квартири, так як його підпису на вказаному договорі немає, умови цього договору він не узгоджував, заперечує їх та оспорює в передбаченому законом порядку.

Враховуючи вищенаведені вимоги закону та встановленні обставини справи, суд вважає, що вимоги позивача про застосування наслідків недійсності правочину в порядку ст. 216 ЦК України, не підлягають до задоволення.

Таким чином, у задоволенні первісного позову ОСОБА_4, про зобов'язання виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу та виселення з безпідставно займаної квартири має бути відмовлено, у той час як зустрічний позов ОСОБА_5, ОСОБА_7, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним підлягає до задоволення, у зв'язку з чим необхідно визнати недійсним укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в особі представника ОСОБА_2, від 13.10.2015 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. зареєстрованим в реєстрі за №274.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 витрати по сплаті судового збору у розмірі 640,00 грн..

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 31, 202, 203, 215, 216, 229, 230, 237, 238, 239, 244, 245, 310, 316, 317, 319, 369, 637, 638, 655 ЦК України, ст.ст. 60, 65, 70 СК України та ст.ст. 4, 5, 10, 12,13, 15, 76-82, 89, 141, 263, 264, 265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

ОСОБА_4 в задоволенні позову до ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про зобов'язання виконати обов'язок в натурі шляхом передачі квартири на виконання умов договору купівлі-продажу та виселення з безпідставно займаної квартири - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_5, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, 3-особа: Приватний нотаріус КМНО Камінська Вікторія Петрівна про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним - задовольнити.

Визнати недійсним укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_21, в особі представника ОСОБА_22, від 13.10.2015 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В.П. зареєстрованим в реєстрі за №274.

Стягнути з ОСОБА_4, РНОКПП - НОМЕР_1, (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4) на користь ОСОБА_5, РНОКПП - НОМЕР_2, (фактичне місце проживання: АДРЕСА_1) витрати по сплаті судового збору у розмірі 640,00 грн..

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Деснянський районний суд міста Києва.

Повний текст рішення суду складений 26.04.2019 року.

Суддя: