Рішення № 81428785, 25.04.2019, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2019 року м. Чернігів Справа № 620/561/19

Чернігівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Падій В.В., розглянувши, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1А.) звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (далі – УСБУ в Чернігівській області) про: визнання протиправною бездіяльності УСБУ в Чернігівській області щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні; стягнення з УСБУ в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.10.2018 по 05.02.2019 у сумі 59569,48 грн.; звернення до негайного виконання рішення суду у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у межах суми стягнення за один місяць.

Обґрунтовуючи вимоги, позивачем зазначено, що він звільнений з військової служби та з 12.10.2018 виключений зі списків особового складу, однак одноразову грошову допомогу при звільненні отримав лише частково, фактично ж вказана допомога була повністю виплачена лише 05.02.2019 шляхом перерахування на картковий рахунок, тобто майже через чотири місяці після його звільнення. Вважає вказану бездіяльність відповідача протиправною, у зв’язку з чим наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.10.2018 по 05.02.2019.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 26.02.2019 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами; встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позов або заяви про визнання позову.

Відповідачем, у встановлений судом строк, подано до суду відзив на позов, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі та просив у їх задоволенні відмовити з підстав відсутності протиправної бездіяльності УСБУ в Чернігівській області у своєчасній виплаті позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно, оскільки відповідач не є самостійним розпорядником коштів, передбачених на вказані цілі, а виплата компенсації за речове майно позивачу стала можлива лише після надходження відповідних коштів від Центрального апарату Служби безпеки України. Також відповідач зазначив, що компенсація за речове майно виплачувалась позивачу взамін невикористаного речового майна, а отже не є винагородою за виконану позивачем роботу, і не є грошовим забезпеченням, яке отримував позивач під час проходження служби, а тому несвоєчасна її виплата не може бути підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Розглянувши подані документи і матеріали, з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 з 16.07.1997 по 12.10.2018 проходив військову службу на посадах рядового та офіцерського складу в органах Служби безпеки України, що підтверджується військовим квитком позивача від 19.10.2018 серії АА №028556 та трудовою книжкою від 20.07.1995 серії БТ-II №6901654 (а.с.10-12).

Відповідно до наявних в матеріалах справи витягу з наказу начальника УСБУ в Чернігівській області ОСОБА_2 від 12.10.2018 №173-ОС «По особовому складу» та довідки першого заступника начальника УСБУ в Чернігівській області ОСОБА_3 від 21.01.2019 №74/11-18 підполковника юстиції ОСОБА_1, звільненого наказом Голови Служби безпеки України від 07.09.2018 №1170-ОС за підпунктом «в» пункту 61 (у відставку), підпунктом «б» пункту 62 (за станом здоров’я – непридатний до військової служби у мирний час з виключенням з військового обліку) та підпунктом «б» пункту 88-1 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, виключено із списків особового складу з 12.10.2018. Вказаним наказом також визначено, що календарна служба для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні на 12.10.2018 складає 21 рік та передбачено виплату позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно у відповідності до розпорядження Центрального апарату Служби безпеки України від 12.06.2017 №255 (а.с.13,28).

Згідно з довідкою УСБУ в Чернігівській області від 21.01.2019 № 4 розмір грошової допомоги при звільненні позивача складає 164134,74 грн. (15631,88 грн. х 50%*21 рік). На момент звільнення була виплачена частка грошової допомоги у сумі 1512,76 грн., залишок до виплати грошової допомоги при звільненні складає 162621,98 грн. Затримка у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні відбулась у зв’язку з недостатнім фінансуванням на вказані цілі, заборгованість буде погашена після надходження бюджетних асигнувань на вказані видатки (а.с.14).

Відповідно до виписки ТВБВ №10024/076 філії Чернігівського обласного управління АТ «Ощадбанк» від 20.02.2019 по картковому рахунку позивача №0240-26206660317934, відповідач перерахував ОСОБА_1 заборгованість у сумі 160182,65 грн. 05.02.2019 (а.с.15).

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд застосовує джерела правового регулювання у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зважає на наступне.

Спірними питаннями у справі є обґрунтованість заявлених вимог позивача щодо протиправної бездіяльності відповідача у частині не проведення повного розрахунку при звільненні та про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 117, 118 Кодексу законів про працю України.

Так, Закон України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон №2011-XII) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону №2011-XII передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011-XII).

Згідно з частиною 2 статті 15 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Отже наведені вище нормативно-правові акти встановлюють право осіб, що відносяться до рядового і начальницького складу Служби безпеки України, на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, регулюють порядок обчислення та виплати такої допомоги та є спеціальними.

Як встановлено судом вище, наказом начальника УСБУ в Чернігівській області ОСОБА_2 від 12.10.2018 №173-ОС «По особовому складу» визначено, що календарна служба для виплати одноразової грошової допомоги позивачу при звільненні на 12.10.2018 складає 21 рік (а.с.28); довідкою УСБУ в Чернігівській області від 21.01.2019 № 4 визначено розмір грошової допомоги при звільненні позивача, яка складає 164134,74 грн. (15631,88 грн. х 50%*21 рік). При цьому на момент звільнення була виплачена частка грошової допомоги у сумі 1512,76 грн., заборгованість у сумі 160182,65 грн. відповідач перерахував на картковий рахунок позивача 05.02.2019 (а.с.14,15).

У свою чергу суд зазначає, що трудові відносини, які складаються під час проходження служби в Службі безпеки України, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і «Про Службу безпеки України», або іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, зокрема, в Службі безпеки України, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, у тому числі і не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.

Водночас суд вважає за необхідне зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині 1 статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати №95, виданої 01.07.1949 Міжнародною організацією праці та ратифікованої Президіумом Верховної Ради СРСР 31.01.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 17.02.2015 (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, у даному випадку, враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, зокрема, норм статей 116 та 117, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з органів Служби безпеки України.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 07.02.2018 у справі №806/535/16 (провадження №К/9901/1799/18), від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а (провадження №К/9901/8708/18) та від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, згідно з частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

При цьому, виходячи із загальних засад права, під «виною» слід розуміти психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина є одним з елементів суб'єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому відповідальність за загальним правилом можлива лише при винному вчиненні будь-якого діяння або бездіяльності.

Матеріалами справи підтверджується, що одноразова грошова допомога при звільненні у сумі 160182,65 грн. перерахована на картковий рахунок позивача 05.02.2019 (а.с.15), тобто фактична її виплата здійснена з затримкою на 116 днів (з 13.10.2018 по 05.02.2019).

При цьому суд відхиляє посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, оскільки така виплата є одним із способів забезпечення державних соціальних гарантій військовослужбовцям, а особа не може бути позбавлена права на своєчасне отримання гарантованої законодавством виплати шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У той же час, згідно з частиною 2 статті 77 цього Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем у даній справі не доведено суду правомірність своєї бездіяльності.

З таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльності УСБУ в Чернігівській області щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні.

Щодо позовної вимоги про стягнення з УСБУ в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.10.2018 по 05.02.2019 у сумі 59569,48 грн., суд зазначає наступне.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 21.11.2011 у справі № 6-60цс11, встановивши, що працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 06.03.2018 (справа № 804/3722/17), від 28.03.2018 (справа № 823/630/16), від 19.04.2018 (справа № 803/1210/16), від 24.10.2018 (справа № 806/277/16) та від 11.10.2018 (справа № 806/829/17), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Судом встановлено вище протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні, що є порушенням норм статті 116 Кодексу законів про працю України, у частині своєчасної виплати всіх сум, що належали позивачу при звільненні.

Отже порушення відповідачем статті 116 Кодексу законів про працю України, у частині виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні лише 05.02.2019, є безпосереднім наслідком протиправної бездіяльності УСБУ в Чернігівській області, а саме: недотримання посадовими особами фінансової дисципліни.

Як вбачається з пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

При цьому відповідач, при виконанні судового рішення, зобов’язаний утримати обов’язкові податки та інші платежі відповідно до вимог чинного законодавства України.

У свою чергу розмір середнього заробітку працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Так, згідно з довідкою УСБУ в Чернігівській області від 21.01.2019 №4, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача на момент звільнення складав 513,53 грн. (а.с.14).

Враховуючи, що 12.10.2018 був останнім робочим днем позивача, та саме цією датою необхідно було здійснити розрахунок з позивачем, але останній остаточно проведено 05.02.2019 (а.с.15), то фактична кількість днів затримки розрахунку при звільненні складає 116 (з 13.10.2018 по 05.02.2019).

Отже середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.10.2018 по 05.02.2019 становить 59569,48 грн. (513,53 грн. (розмір середньоденного грошового забезпечення) х 116 (кількість днів затримки розрахунку).

За таких обставин та з урахуванням винної бездіяльності посадових осіб УСБУ в Чернігівській області, яка потягла за собою порушення норм статті 116 КЗпП України, у частині своєчасної виплати всіх сум, що належали позивачу при звільненні, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з УСБУ в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.10.2018 по 05.02.2019 у сумі 59569,48 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов’язкових платежів, і задоволення позовних вимог у цій частині.

Водночас суд відхиляє посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України, викладену у пункті 2 постанови Пленуму від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до якої передбачені законодавством про оплату праці норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, з огляду на наступне.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, а тому мають вирішуватись відповідно до Кодексу законів про працю України.

Також суд відхиляє і посилання відповідача у відзиві на той факт, що несвоєчасна виплата компенсації за речове майно взамін невикористаного речового майна не може бути підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки з матеріалів справи випливає, що відповідачем несвоєчасно виплачено позивачу саме одноразову грошову допомогу при звільненні, а не компенсацію за речове майно.

Щодо вимоги позивача про звернення до негайного виконання рішення суду у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у межах суми стягнення за один місяць, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Разом з тим суд зазнає, що стягнута судом сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не є заробітною платою чи грошовим утриманням, а є компенсаційною виплатою, у зв’язку з чим у задоволенні вищевказаної вимоги позивача необхідно відмовити.

Враховуючи вищевикладене, адміністративний позов ОСОБА_1 до УСБУ в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку підлягає задоволенню повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, у відповідності до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує, що позивач, на підставі пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору за подання позову, оскільки є учасником бойових дій (посвідчення серії УБД №001300, видане Службою безпеки України 18.08.2015), доказів понесення ним інших судових витрат суду не надано, тому судові витрати, що підлягають відшкодуванню, відсутні.

Керуючись статтями 139, 241, 243, 244-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку - задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Чернігівській області щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні.

Стягнути з Управління Служби безпеки України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 13.10.2018 по 05.02.2019, у сумі 59569 (п’ятдесят дев’ять тисяч п’ятсот шістдесят дев’ять) грн. 48 коп., без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов’язкових платежів.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 та підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, через Чернігівський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1, вул. Незалежності, 68/133, м. Чернігів, 14000, реєстраційний номер облікової картки платника податків – НОМЕР_1.

Відповідач: Управління Служби безпеки України в Чернігівській області, вул. Шевченка, 28, м. Чернігів, 14013, код ЄДРПОУ - 20001757.

Суддя В.В. Падій