Рішення № 81427883, 25.04.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1158/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А.,

за участі: секретаря Ягенської К.О., позивача ОСОБА_1

представників: позивача ОСОБА_3, відповідача Ісмаїлової У.Х.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання наказу № 31 від 14.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним та його скасування та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ВСТАНОВИВ:

Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 14.02.2019 року № 31 на підставі ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 21.02.2019 року позивач отримав повідомлення №5/1-44 від 14.02.2019 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність елементів загрози життю відповідно до інформації по країні походження. Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду з зазначеним позовом. У судовому засіданні 17.04.2019 року представник позивача надав до суду заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої просив змінити позовні вимоги у справі №420/1158/19 щодо оскарження Наказу ГУ ДМС України в Одеській області № 31 від 14.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії на наступні: визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 31 від 14.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним та скасувати його та зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19.03.2019 року (вх. № 9763/19) від представника відповідачів надійшов відзив на позов, в якому суб'єкт владних повноважень позов не визнає, не погоджується з доводами позивача, вважає що позов не підлягає задоволенню та зазначає, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками, а основною причиною виїзду позивача з країни громадського походження є не особисте переслідування, а бажання легалізуватися на території України.

Ухвалою суду від 27.02.2019 року відкрито провадження по справі.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, суд дійшов висновку про необґрунтованість позову та відсутності підстав для його задоволення.

Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів справи № 2019OD0023 позивач, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є особою без громадянства, уродженцем міста Ракка (Сирія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.

На території Сирії позивач з 2008 року по 2011 рік працював фармацевтом.

ОСОБА_1 ніколи не був членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій. Невійськовозобовязанний, військову службу не проходив.

Виїзд із Сирії позивача відбувся легально на весні 2011 року, автобусом м. Ракка (Сирія) - Стамбул (Туреччина), де проживав на квартирі у знайомих 1,5-2 місяці. Далі з Туреччини вибув влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. В Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.

Щодо причин не повернення до країни постійного проживання позивач вказує на те, що на території Сирії розпочався військовий конфлікт, та його можуть арештувати, так як теперішня влада вважає, що через те, що він тривалий час знаходився за кордоном, то має відношення до опозиції.

Після того як до позивача був застосований штраф за порушення ст. 23 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 31.01.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

З 01.08.2011 року до моменту звернення до міграційної служби 31.01.2019 року позивач перебував на території України нелегально, чим порушив національне законодавство.

За результатами розгляду особової справи № 2019OD0023, ОСОБА_1, ГУ ДМС України в Одеській області на підставі п.1, 13, ч. 1, ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було прийнято рішення про відмову громадянину ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.

Під час розгляду справи, представник відповідача вказував на те, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача не встановлено жодних умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні, згідно п.13, ч. 1, ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього чи постійного проживання через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або ново виявлених обставин для обґрунтуваного побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Крім того позивач самостійно під час інтерв'ю та співбесіди зазначив, що звернення до територіального підрозділу ДМС обумовлене лише небажанням повертатись до Сирії через те, що там відбуваються військові дії та, на його думку, у випадку повернення його можуть підозрювати в тому, що він є представником опозиції.

Також, під час анкетування позивач зазначив, що а ні він, а ні його близькі родичі ніколи не зазнавали переслідувань, також до нього особисто та до його родичів не застосовувалось фізичне насилля або інші форми жорстокого поводження.

Разом із тим, відповідачем підтверджено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС вказує на бажання легалізації в Україні, що додатково підтверджено поясненнями позивача під час інтерв'ю (а.с.121).

Враховуючи необґрунтованість звернення та відсутність історії переслідування позивача та проаналізовану інформацію по країні походження, якою підтверджує відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, відповідач дійшов обґрунтованого висновку, що позивач має усі можливості для повернення до країни громадянської належності.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.

Зі змісту ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

До того ж, судом з'ясовано, що докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до України або залишитися зараз в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, на час подання заяви у матеріалах справи відсутні.

Всі посилання представника позивача щодо обстановки в країні походження застарілі, так як за цей час провінція Ар-Рока в якій мешкав до виїзду позивач, як й решта території Сирії, крім не великого анклаву в провінції Дайр-ез-Заур, звільнені від ІГІЛ, та його провінція перебуває під контролем сил міжнародної антитерористичної коаліції (ІНФОРМАЦІЯ_2).

Також суд враховує, що позивач є особою без громадянства, тому не може бути без його особистої згоди призваний до служби в Збройних силах Сирії, та питання щодо його видворення з території України не стоїть.

При розгляді даної справи, суд також враховує те, що позивач прибув в Україну легально, весною 2011 року, однак вперше із заявою про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту звернувся лише 31.03.2019 року.

Тобто ОСОБА_1 в порушення вимог ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», не звертався за міжнародним захистом до ГУ ДМС в Одеській області більше ніж 8 років після прибуття в Україну.

З даного приводу суд погоджується із твердженням відповідача, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у Сирії, та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.

Факт досить триваючого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві, та свідчить про те, що дане звернення до ГУ ДМСУ в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України після застосування до нього адміністративного штрафу.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду зокрема, висловленого у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1507/17.

Суд вважає, що за умов відсутності бойових дій на території Сирії, наявності безпечних районів для проживання на території країни походження, повернення громадян -біженців до Сирії відсутні підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні походження позивача підтверджує відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, а також не встановлення жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину та відсутністю в регіоні постійно проживання будь-яких відкритих збройних конфліктів.

При цьому суд враховує, що за позицією Європейського союзу громадянин третьої країни або особа без громадянства втрачає право на додатковий захист, якщо ті умови, які призвели до надання статусу додаткового захисту, припинили своє існування або змінились настільки, що такий захист більше не був необхідним.

Водночас, в обґрунтування позовних вимог позивачем в тому числі вказувалось на поверхневий розгляд питання щодо надання йому статусу біженця та невжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин на які він посилався у відповідній заяві.

Такі доводи в повній мірі спростовуються матеріалами судової справи, зокрема наявною копією особової справи позивача, що була надана відповідачем, та міститься в матеріалах судової справи (а.с.34-166). Решта доводів сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини справи та положення чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позивачем наказ ГУ ДМС України в Одеській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №31 від 14.02.2019 року, яким позивачу відмовлено в оформлені документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту прийнято на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з дотримання процедури прийняття відповідного рішення та обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною 1 ст.90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідачем наведені аргументи та доводи, які свідчать, що відповідач діяв обґрунтовано та правомірно, а позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтовані, у зв'язку з чим та оцінюючи надані докази в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст.9, 241-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання наказу № 31 від 14.02.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним та його скасування та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені ст. 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII КАС України.

Суддя Е.А.Іванов

.