Рішення № 81427300, 25.04.2019, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2019 року м. Кропивницький Справа № 340/892/19

Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі судді Хилько Л.І., розглянув у порядку спрощеного (письмового) провадження справу за позовом ОСОБА_1 (далі – позивач) до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування повідомлення, та зобов’язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати повідомлення №15778-32-18/21 від 16.01.2019 року винесене старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України ОСОБА_2;

- зобов’язати відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа виданого Кіровоградським окружним адміністративним судом у справі №П/811/1672/15.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що, ним до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було подано виконавчий лист виданий Кіровоградським окружним адміністративним судом виданий по справі №П/811/1672/15 для виконання, на що було отримано повідомлення старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання. Вважаючи таке повідомлення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, позивач наполягає на задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 05.04.2019 року по справі відкрито спрощене провадження з повідомленням (викликом) сторін у судовому засіданні (а.с.1).

Представник відповідача своїм правом гарантованим Кодексом адміністративного судочинства України на подання письмового відзиву на адміністративний позов, не скористався.

Розгляд справи в судовому засіданні призначено на 22.04.2019 року. Учасники справи належним чином у відповідності до процесуальних положень Кодексу адміністративного судочинства України повідомлені про дату, час та місце розгляд справи, що посвідчується відповідними рекомендованими повідомлення про вручення судової кореспонденції (а.с.18-20,24).

22.04.2019 року представником позивача подано до суду клопотання про подальший розгляд справи у порядку письмового провадження (а.с.21).

Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).

З огляду на наявне клопотання представника позивача, обізнаність учасників справи про дату, час та місце розгляду справи, спеціальні строки розгляду даної категорії справ, судом ухвалено здійснити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження, що відображено у відповідному протоколі судового засідання від 22.04.2019 року (а.с.23).

Відповідно до ст. ст. 262, 263 КАС України, дану справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження.

Як вбачається з відомостей автоматизованої системи Діловодство спеціалізованого суду рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду (суддя Петренко О.С.) по справі П/811/1672/15 адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – начальник Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України від 27.04.2015 року №1301/к «Про звільнення ОСОБА_1В.» та поновлення на посаді - задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 27.04.2015 року №1301/к «Про звільнення ОСОБА_1В». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, з 28 квітня 2015 року. Зобов'язано Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 28.04.2015 року по 06.04.2018 року включно в розмірі 157 262,17 грн.

За результатами апеляційного перегляду вказаного рішення постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2018 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України – задовольнити частково. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2018 року у справі № П/811/1672/15 – скасовано в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, з 28 квітня 2015 року, зобов'язано Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 28.04.2015 року по 06.04.2018 року включно в розмірі 157 262,17 грн., та допущено у вказаній частині рішення до негайного виконання, та прийнято нову постанову в цій частині, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління юстиції у Кіровоградській області, з 28 квітня 2015 року. Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 28.04.2015 року по 06.04.2018 року включно в розмірі 199 828, 26 грн. В решті рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2018 року у справі №П/811/1672/15 - залишено без змін. Вказане рішення набрало законної сили.

На виконання вказаного рішення Кіровоградським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист по справі (а.с.22).

В свою чергу, ОСОБА_1 звернувся до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України із заявою щодо примусового виконання вказаного виконавчого листа.

16.01.2019 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України ОСОБА_2 за результатом розгляду такої заяви, винесено повідомлення про повернення виконавчого документу без прийняття до виконання (а.с.10).

Вказане повідомлення було надіслано ОСОБА_1 із відповідним супровідним листом засобами поштового зв’язку (а.с.9-10).

Не погоджуючись з таким повідомленням відповідача, вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, за захистом порушеного на його думку, права.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

За змістом положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто, для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст. 5 КАС України).

Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.

Визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цією дією.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (ст. 8). На ці обставини неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, рішенні №7-рп/2003 від 10.04.2003 року, рішенні №9-рп/2004 від 07.04.2004 року, рішенні №1-рп/2007, рішенні №19-рп/2008 від 02.10.2008 року.

При прийнятті рішення по цій справі суд керується принципами адміністративного судочинства, зокрема принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд не обмежується тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами, а також здійснює дослідження обставин у справі за власною ініціативою, у т. ч. з метою реалізації завдань адміністративного судочинства.

Згідно статті 287 КАС України - учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Суб’єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг.

При цьому, пунктом 9 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що відповідач – це суб’єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

Статтею 13 Конституції України встановлено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України “Про виконавче провадження” №1404-VІІІ від 02.06.2016 року із наступними змінами.

Статтею 1 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.

Згідно ч. 3 вказаної статті, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право зокрема: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 10) звертатися до суду із заявою (поданням) про роз'яснення рішення у випадках, передбачених цим Законом, із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; 22) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

Суб'єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції, і лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження. Розширене тлумачення суб'єктом владних повноважень способів здійснення своїх повноважень не допускається.

Позивач наголошує, що підстави повернення виконавчого листа є надуманими та вказує, що такі дії державного органу грубо порушують його права та інтереси.

В матеріалах справи наявне спірне повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 16.01.2019 року №15778-32-18/21 адресоване ОСОБА_1 (а.с.10).

Судом встановлено, що вказане повідомлення винесене старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України ОСОБА_2 за результатом розгляду заяви стягувача щодо примусового виконання виконавчого листа №П/811/1672/15 від 31.08.2018 року виданого Кіровоградським окружним адміністративним судом про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління юстиції у Кіровоградській області з 28 квітня 2015 року. Боржником виступає Міністерство юстиції України, стягувачем – ОСОБА_1.

Оскаржуване повідомлення винесено відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», так як у пред’явленому на виконання виконавчому листі №П/811/1672/15 не зазначено прізвище, ім’я, посадової особи, яка його видала.

Повідомлення підписано старшим державним виконавцем та скріплено печаткою.

Стаття 72 КАС України вказує, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.73 КАС України).

На виконання процесуальних приписів Кодексу адміністративного судочинства України представником позивача надано до суду копію виконавчого листа по справі №П/811/1672/15 від 02.08.2018 року про стягнення з Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 28.04.2015 року по 06.04.2018 року включно в розмірі 199 828,26 грн. (а.с.22).

Натомість, подана представником позивача така копія виконавчого листа оцінюється критично та не береться судом до уваги, оскільки спірне повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 16.01.2019 року №15778-32-18/21 винесено відносно виконавчого листа №П/811/1672/15 від 31.08.2018 року виданого Кіровоградським окружним адміністративним судом про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління юстиції у Кіровоградській області з 28.04.2015 року (а.с.10).

За приписами статті 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, також принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі зобов’язує суд вчинити всі необхідні дії для повного та всебічного з’ясування фактичних обставин справи з метою забезпечення прийняття правосудного рішення.

За приписами ч. 1 ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження” виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: за заявою стягувача про примусове виконання рішення; за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом; якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом; у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

Частинами 1 та 2 ст. 15 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.

Пунктом 6 ч. 4 ст. 4 Закону України “Про виконавче провадження”, а також п. 4 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону, про що орган державної виконавчої служби або приватний виконавець надсилає стягувачу повідомлення протягом трьох робочих днів з дня пред'явлення виконавчого документа.

Поряд з тим, суд акцентує увагу позивача на процедурі примусового виконання судових рішень визначеної Законом України «Про виконавче провадження» та обов’язки державного виконавця при здійсненні примусового виконання судового рішення.

З огляду на вказані законодавчі положення, суд приходить до висновку, що у державного виконавця наявний обов’язок прописаний чинним законодавством щодо винесення повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання за наявності підстав передбачених частиною 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» в частині не відповідності виконавчого листа вимогам Закону.

У даному випадку позивач не навів суду доказів та обставин, які б сукупно або окремо свідчили, що повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 16.01.2019 року №15778-32-18/21 було прийнято відповідачем поза межами його повноважень та у незаконний спосіб, необґрунтовано, дискримінаційно, непропорційно, із порушенням розумного строку.

Разом з тим, суд звертає увагу позивача, на те, що стягувач має право, у разі не відповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження» звернутись до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його відповідність із вказаними вимогами (статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»).

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 6 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Як передбачає ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Вирішуючи питання про застосування ст. 13 Конвенції, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Аманн проти Швейцарії» (Заява N 27798/95 п. 88) зазначено, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення - для одержання відшкодування шкоди. Однак, це положення не вимагає безумовного досягнення вирішення спору на користь заявника.

Разом з тим, сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («ОСОБА_3 проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини»).

Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.

Крім того, суд враховує, що принцип презумпції невинуватості перш за все є гарантією процесуального характеру по кримінальних справах, але за висновками ЄСПЛ його сфера застосування є значно ширшою: він є обов'язковим не тільки для кримінального суду, який приймає рішення щодо обґрунтованості обвинувачення, але й для всіх інших державних органів. Так, на думку ЄСПЛ замах на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від суду чи судді, але й від інших публічних влад.

При цьому, принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає в тому, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на оцінці всіх фактів та обставин, що мають значення. В рішенні № 37801/97 від 01 липня 2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії» Європейський суд вказав, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень при вчиненні спірних дій, діяв з урахування усіх обставин, що мають значення для вчинення дій (прийняття рішення), з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та з дотримання принципу верховенства права.

Оцінка поданих особами, які беруть участь в адміністративній справі та самостійно зібраних судом в порядку доказів в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, здійснюється судом за правилами статті 90 КАС України в порядку, що встановлений законодавчими приписами цього кодексу.

При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов’язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункту 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Як вбачається з положень Рекомендації ОСОБА_4 Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої ОСОБА_4 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб’єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов’язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб’єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.

Тобто, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб’єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб’єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (суддя Закурін М. К. «Дискреція дія на власний розсуд. Поняття та прояв», 2009 року) Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.

Враховуючи вищевикладене, в даному випадку вимога позивача зобов’язального характеру є виключними повноваженнями відповідача.

Отже, суд не може підміняти собою державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість нього інше рішення, яке б відповідало Закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб’єкта владних повноважень. З таких підстав, суд не має права зобов'язувати відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа виданого Кіровоградським окружним адміністративним судом у справі №П/811/1672/15.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, у зв’язку з чим у суду наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.

У зв’язку із відмовою у задоволенні адміністративного позову, судові витрати у відповідності до положень статті 139 КАС України до розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 260-263, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1; адреса: вул. Полтавська, буд. 37, гурт., м. Кропивницький, 25006) до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622; адреса: вул.Городецького, 13, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування повідомлення, та зобов’язання вчинити дії – відмовити повністю.

Копію рішення надіслати учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені ст. ст. 255, 295 КАС України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання його копії.

Згідно до пп.15.5 п. 1 Розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду ОСОБА_3