Рішення № 81427286, 24.04.2019, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2019 року м. Кропивницький Справа № П/811/218/17

Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі судді Хилько Л.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1 (ід. код – НОМЕР_1, паспорт серії ЕА №409543 виданий 24.02.1998 р. Ленінським РВ УМВС України у Кіровоградській області; адреса: м. Кропивницький, вул. Дворцова, 48-10, 25000)

до відповідачів:

Державного виконавця Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_2 (адреса: м. Кропивницький, вул. Преображенська, 47, 25006)

Державного виконавця Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_3 (адреса: м. Кропивницький, вул. Преображенська, 47, 25006),

Фортечний відділ ДВС міста Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (адреса: м. Кропивницький, вул. Преображенська, 47, 25006)

за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача –

ОСОБА_4 (ід. код – НОМЕР_2, паспорт серії ЕА №221978 виданий 18.12.1996 р. Ленінським РВ УМВС України у Кіровоградській області, адреса: АДРЕСА_1)

ОСОБА_5 (ід. код – НОМЕР_3, паспорт серії ЕВ №125485 виданий 31.01.2006 р. Ленінським ВМ Кіровоградського МВ УМВС України у Кіровоградській області, адреса: АДРЕСА_2),

ОСОБА_6 (ід. код – НОМЕР_4, паспорт серії ЕВ №129263 виданий 04.05.2006 р. Кіровським ВМ Кіровоградського МВ УМВС України у Кіровоградській області, адреса: м. Кропивницький, пров. Василівський, буд. 6),

ОСОБА_7 (ІНФОРМАЦІЯ_1; паспорт серії ЕВ 129582, виданий Кіровським ВМ Кіровоградського МВ УМВС 30.12.2006 року, ідентифікаційний код НОМЕР_5; адреса: АДРЕСА_3, 25006)

про визнання незаконною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державних виконавців Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_2 та ОСОБА_3, Фортечний відділ ДВС міста Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача - ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в якому, з урахуванням уточнень до позовних вимог (т.2,а.с.91-95), просить суд:

- визнати незаконною бездіяльність державних виконавців Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_2 та ОСОБА_3, Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області у виконавчому провадженні №ВП 478935947, щодо не передачі на реалізацію заставного майна ОСОБА_6, що є порушенням п. 2, ч. 1 ст. 51 Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016 року та п. 3 ст. 54 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року;

- зобов’язати Фортечний відділ ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області та державного виконавця у провадженні якого знаходиться зведене виконавче провадження №ВП 45625138 (ЗВП №478935947) невідкладно передати на реалізацію арештоване нерухоме майно боржника ОСОБА_6, а саме ? частину комплексу за адресою: м. Кропивницький провулок Василівський, буд. 6.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у Фортечному відділі Державної виконавчої служби м. Кропивницький ГТУЮ у Кіровоградській області на виконанні перебуває зведене виконавче провадження №ВП 45625138 щодо стягнення коштів з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 відповідно до виконавчих написів нотаріуса на загальну суму 608 610 грн. 01.07.2016 р. державним виконавцем Білоусом В.В. накладено арешт на особисте нерухоме майно боржника ОСОБА_6 08.09.2016 р. експертом-оцінювачем зроблено висновок про ринкову вартість майна боржника. Однак, позивач зазначає, що за відсутності законних підстав відповідачами не вчинено жодних дій, спрямованих на реалізацію арештованого майна.

В судовому засіданні представником позивача підтримано адміністративний позов, та наголошено на його задоволенні.

Відповідачем подано заперечення на позовну заяву в яких зазначено, що при здійсненні перевірки майнового стану боржника державним виконавцем Білоусом В.В. шляхом отримання інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна встановлено, що комплекс будівель, розташований за адресою: м. Кропивницький, пров. Васильківський, 6 перебуває в іпотеці згідно іпотечного договору №384 від 05.03.2010 р., зареєстрованого приватним нотаріусом ОСОБА_8 за №9592623. Відповідач вказує, що оскільки вимоги позивача за виконавчими документами не підпадали під визначення обставин за яких можлива реалізація заставного майна на задоволення вимог стягувача, що не є заставодержателем (ч.3 ст.54 Закону України «Про виконавче провадження» чинного на час вчинення виконавчих дій), державний виконавець вирішив звернутися до заставодержателя у зв’язку з чим вживалися дії для витребування у приватного нотаріуса інформації про заставодержателя. Відповідач наголошує на тому, що іпотекодержателями не надано згоди на реалізацію майна, яке перебуває в іпотеці (т.1,а.с.50-54).

У судовому засіданні представником відповідача наголошено на правомірності дій державних виконавців, та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Треті особи, своїм правом на подання письмових пояснень стосовно даного адміністративного позову не скористались.

18.04.2019 року відповідною ухвалою суду керуючись приписами статті 183 КАС України подальший розгляд справи судом вирішено здійснити у порядку письмового провадження на підставі відповідного клопотання сторін.

Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).

Дослідивши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Предметом розгляду даної справи є правомірність дій державних виконавців Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області при виконанні зведеного виконавчого провадження №ВП 45625138 (ЗВП №48935947) щодо не передачі на реалізацію шляхом проведення електронних торгів арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_6, а саме – ? частину комплексу за адресою: м. Кропивницький, провулок Васильківський, будинок 6.

При вирішенні даного спору суд враховує наступні фактичні обставини справи.

01.12.2014 р. державним виконавцем Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ відкрито виконавче провадження №45625138 щодо виконання виконавчого напису №528 виданого 24.05.2012 р. приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_9 щодо стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 заборгованості в сумі 407 640,00 грн. (т.1,а.с.10,18).

29.07.2015 р. державним виконавцем Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ відкрито виконавче провадження №48305026 щодо виконання виконавчого напису №683 виданого 28.07.2015р. приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_9 щодо стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 заборгованості в сумі 200 970 грн. (т.1,а.с.9,19).

Постановою державного виконавця Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ від 06.08.2015 р. приєднано виконавче провадження №48305026 до зведеного виконавчого провадження №48935947 (т.1,а.с.20).

01.07.2016 р. державним виконавцем Кіровського ВДВС м. Кіровограда ОСОБА_2 описано і накладено арешт на ? частину комплексу будівель, розташованого за адресою: м. Кіровоград, провулок Василівський, будинок 6, належну ОСОБА_6 (т.1,а.с.14-17, 59-60).

Постановою старшого державного виконавця Фортечного відділу державної виконавчої служби міста Кіровоград ГТУЮ у Кіровоградській області призначено експерта, суб’єкта оціночної діяльності з метою визначення вартості ? частини комплексу за адресою: м. Кіровоград, провулок Василівський, 6, що належить ОСОБА_6 (т.1,а.с.65).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна №82953621 від 21.03.2017р. встановлено, що на ? комплексу будівель, розташованого за адресою: м. Кіровоград, провулок Василівський, 6, належного ОСОБА_6, накладено обтяження відповідно до іпотечного договору №384 від 05.03.2010 р., іпотекодержателями за яким є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (т.1,а.с.61-62,94-98).

З огляду на висновок про вартість майна від 08.09.2016 р. ринкова вартість ? частини комплексу становить 4 098 767 грн. (т.1,а.с.12,66-86).

06.10.2016 р. сторін виконавчого провадження повідомлено про результати оцінки майна (т.1,а.с.11,89).

Окрім того, 25.11.2016 р. державним виконавцем Фортечного відділу державної виконавчої служби міста Кропивницький направлено заставодержателю ОСОБА_4 повідомлення про (т.1,а.с.99).

Проте, арештоване нерухоме майно боржника ОСОБА_6, а саме ? частину комплексу за адресою: м. Кропивницький провулок Василівський, буд. 6, на реалізацію шляхом продажу на електронних торгах, державними виконавцями Фортечного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, так і передано не було.

Вважаючи таку бездіяльність відповідачів щодо не передачі на реалізацію арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_6, а саме: ? частини комплексу за адресою: м. Кропивницький, провулок Василівський, будинок 6, незаконною, позивач звернувся до суду, за захистом свого порушеного, на його думку права.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

За змістом положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто, для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст. 5 КАС України).

Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.

Визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цією дією.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (ст. 8). На ці обставини неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, рішенні №7-рп/2003 від 10.04.2003 року, рішенні №9-рп/2004 від 07.04.2004 року, рішенні №1-рп/2007, рішенні №19-рп/2008 від 02.10.2008 року.

При прийнятті рішення по цій справі суд керується принципами адміністративного судочинства, зокрема принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд не обмежується тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами, а також здійснює дослідження обставин у справі за власною ініціативою, у т. ч. з метою реалізації завдань адміністративного судочинства.

Згідно статті 287 КАС України - учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Суб’єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг.

При цьому, пунктом 9 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що відповідач – це суб’єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

З змістом пункту 1 статті 14 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Суд зауважує, що положення КАС України зобов’язують суд під час розгляду справи у судовому засіданні вчинити дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, зокрема і витребувати докази по справі.

Стаття 72 КАС України вказує, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.73 КАС України).

Зважаючи на предмет даної справи, з метою повного та об’єктивного з’ясування обставин у справі, судом у порядку підготовки справи до розгляду було неодноразово зобов'язано учасників справи надати додаткові докази.

За приписами статті 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Суть офіційного з’ясування всіх обставин у справі визначена в частині четвертій статті 9 цього Кодексу, якими встановлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Таким чином, також принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі зобов’язує суд вчинити всі необхідні дії для повного та всебічного з’ясування фактичних обставин справи з метою забезпечення прийняття правосудного рішення.

Судом неодноразово було вжито заходів по витребуванню додаткових доказі по справі.

Натомість, такі вимоги суду учасниками справи залишились без відповідного реагування, зокрема, позивачем.

Частиною 2 статті 44 КАС України визначено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається (ч.1ст.45 КАС України).

Відтак, такі дії позивача та інших учасників справи оцінюються критично та розцінюються як зловживання процесуальними правами, що призводять до затягування розгляду справи, що спричиняє необґрунтоване затягування судового процесу, неможливість вирішення адміністративної справи у строки, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України.

Таким чином, з огляду на викладене, судом вирішено здійснити розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України “Про виконавче провадження” №1404-VІІІ від 02.06.2016 року із наступними змінами.

Статтею 1 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.

Згідно ч. 3 вказаної статті, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право зокрема: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 10) звертатися до суду із заявою (поданням) про роз'яснення рішення у випадках, передбачених цим Законом, із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; 22) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

Суб'єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції, і лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження. Розширене тлумачення суб'єктом владних повноважень способів здійснення своїх повноважень не допускається.

За змістом статті 19 Закону України “Про виконавче провадження” сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

Статтею 13 Конституції України встановлено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до частини 1 статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов’язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Відповідно до частини 3 статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання.

Приписами частини 1 статті 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що суб'єктами оціночної діяльності є суб'єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону.

Згідно частини 1 статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його, як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. В силу норм частини 1 статті 58 цього ж Кодексу суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. Таким чином, оцінку майна чи рецензування звіту про оцінку майна вправі виконувати або фізична особа - підприємець, або юридична особа, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності. Виходячи з норм статей 15, 18, 19 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», фізична особа (не зареєстрована як підприємець без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 Господарського кодексу України) не може отримати сертифікат суб'єкта оціночної діяльності (у розумінні статті 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»). Кваліфікаційне свідоцтво оцінювача є документом, який підтверджує достатній фаховий рівень підготовки оцінювача за програмою базової підготовки для самостійного проведення оцінки майна. Форми кваліфікаційних свідоцтв оцінювача встановлюються Фондом державного майна України.

Відповідно до частини 5 статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом.

Поряд з тим, суд звертає увагу суду, на те, що вимоги до звіту про оцінку майна містяться у Національному стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.03 р. №1440.

Згідно пункту 56 Національного стандарту №1 звіт про оцінку майна, що складається у повній формі, повинен містити: опис об'єкта оцінки, який дає змогу його ідентифікувати; дату оцінки та дату завершення складення звіту, а у разі потреби - строк дії звіту та висновку про вартість майна відповідно до вимог законодавства; мету проведення оцінки та обґрунтування вибору відповідної бази оцінки; перелік нормативно-правових актів, відповідно до яких проводиться оцінка; перелік обмежень щодо застосування результатів оцінки; виклад усіх припущень, у межах яких проводилася оцінка; опис та аналіз зібраних і використаних вихідних даних та іншої інформації під час проведення оцінки; висновки щодо аналізу існуючого використання та найбільш ефективного використання об'єкта оцінки; виклад змісту застосованих методичних підходів, методів та оціночних процедур, а також відповідних розрахунків, за допомогою яких підготовлено висновок про вартість майна; письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об'єктивності оцінки майна і висновку про його вартість; висновок про вартість майна; додатки з копіями всіх вихідних даних, а також у разі потреби - інші інформаційні джерела, які роз'яснюють і підтверджують припущення та розрахунки.

Згідно п. 59 Національного стандарту №1 звіт про оцінку майна підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання.

Згідно з ч.1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною 1 статті 18 Закону визначено, що виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

З огляду на п.7 ч.1 ст.2 Закону однією із засад здійснення виконавчого провадження є розумність строків.

Відповідно до абз.2 ч.5 ст.13 Закону за порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом.

На підставі п.6 ч.3 ст.18 Закону виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Згідно з ч.1 ст.48 Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Відповідно до ч.6 ст.48 Закону стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

З огляду на ч.1 ст.51 Закону для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо:

1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів;

2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю;

3) наявна письмова згода заставодержателя.

Таким чином, в частині першій статті 51 Закону наведено три самостійні підстави за наявності яких може бути звернено стягнення на майно, яке перебуває в заставі для задоволення вимог стягувача, що не є заставодержателем.

Як встановлено судом вартість ? комплексу будівель, розташованого за адресою: м. Кіровоград, провулок Василівський, 6 становить 4 098 767 грн., натомість заборгованість боржника ОСОБА_6 перед заставодержателями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно до іпотечного договору від 05.03.2010 р. складає 1 197 000,00 грн.. що є еквівалентом 150 000 доларів США згідно курсу НБУ станом на 05.03.2010 р. (а.с.12, 94).

Отже, вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю, а тому відповідно до п.2 ч.1 ст.51 Закону наявні підстави для звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем.

При цьому, суд зауважує, що посилання відповідача на відсутність письмової згоди заставодержателя як на обставину, що перешкоджає зверненню стягнення на заставлене майно, є помилковим, оскільки така підстава є окремою підставою визначеною п.3 ч.1 ст.51 Закону.

Згідно з ч.ч.3, 4 ст.51 Закону про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі.

Реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом.

Так, відповідно до ч.1, 2 ст.61 Закону реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.

Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.

Згідно з п.1 Розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 р. №2831 (далі – Порядок) реалізація майна здійснюється після визначення його вартості (оцінки) відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження».

Датою передачі майна на реалізацію вважається дата внесення в Систему інформаційного повідомлення про електронні торги (торги за фіксованою ціною).

Пунктом 2 Розділу ІІ Порядку визначено, що організатор здійснює внесення до Системи інформації про арештоване майно (формування лота) та його реалізацію за заявкою відділу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

При цьому, пунктом 3 розділу ІІ Порядку передбачено, що виконавець у строк не пізніше п’яти робочих днів після ознайомлення із результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна готує проект заявки на реалізацію арештованого майна, який містить інформацію, передбачену абзацами третім – шістнадцятим пункту 2 цього розділу.

Відповідно до ч.5 ст.51 Закону за рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються відрахування, передбачені пунктами 1 і 2 частини першої статті 45 цього Закону, після чого кошти перераховуються заставодержателю та стягується виконавчий збір. Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом.

В матеріалах справи наявний іпотечний договір укладений 05.03.2010 року між громадянами ОСОБА_10 та ОСОБА_11 (іпотекодержателі) та ОСОБА_6, ТОВ «Євродом». Від імені та в інтересах яких діє ОСОБА_12, який виступає майновим поручитилем ОСОБА_6 (іпотекодавці), предметом якого є, забезпечення вимог Іпотекодержателя, що випливає з договору позики грошей, укладеного між ОСОБА_13, ОСОБА_11 та ОСОБА_6 та посвідченим приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_8 05.03.2010, за реєстровим №380, за умовами якого позичальник зобов’язаний до 05.03.2010 року повернути іпотекодержателям позику в сумі 1 197 000 доларів США, згідно курсу НБУ станом на 05.03.2010 року (1 USD=7,98 грн.). (т.1,а.с.1-98).

Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, іпотекодержателі мають право у випадку невиконання позичальником своїх зобов’язань за договором позики отримати задоволення за рахунок майна заставленого на умовах вказаного договору, серед іншого, і за рахунок комплексу будівель, розташованого за адресою: провулок Василівський, 6.

Водночас, частиною 7 статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» зроблено застереження відповідно до якого примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Згідно з абз.3 ч.1 ст.1 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. №898-ІV іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною 1 статті 41 Закону України «Про іпотеку» визначено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

З аналізу вищевказаних норм суд дійшов висновку, що перебування майна боржника в іпотеці, за наявності підстав визначених в ч.1 ст.51 Закону, не є перешкодою для звернення стягнення на майно, що перебуває в іпотеці під час виконання виконавчих документів за заявами стягувачів, які не є заставодержателями, оскільки іпотекодержателю належить лише переважне право на задоволення забезпечених нею вимог переважно перед іншими особами.

Разом з тим, суд враховує, що пунктом 3 розділу ІІ Порядку виконавцю встановлено строк до п’яти робочих днів для підготовки заявки на реалізацію арештованого майна. Перебіг зазначеного строку розпочинається після ознайомлення із результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна.

Судом встановлено, що відповідачем під час виконання зведеного виконавчого провадження №48935947 не дотримано законодавчих вимог та строків щодо передачі арештованого майна боржника на реалізацію.

Суд наголошує, що відповідачами, як державними виконавцями не були вчиненні всі необхідні дії, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», з метою дотримання вимог такого законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 6 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Як передбачає ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Вирішуючи питання про застосування ст. 13 Конвенції, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Аманн проти Швейцарії» (Заява N 27798/95 п. 88) зазначено, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення - для одержання відшкодування шкоди. Однак, це положення не вимагає безумовного досягнення вирішення спору на користь заявника.

Разом з тим, сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («ОСОБА_9 проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини»).

Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.

Крім того, суд враховує, що принцип презумпції невинуватості перш за все є гарантією процесуального характеру по кримінальних справах, але за висновками ЄСПЛ його сфера застосування є значно ширшою: він є обов'язковим не тільки для кримінального суду, який приймає рішення щодо обґрунтованості обвинувачення, але й для всіх інших державних органів. Так, на думку ЄСПЛ замах на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від суду чи судді, але й від інших публічних влад.

При цьому, принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає в тому, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на оцінці всіх фактів та обставин, що мають значення. В рішенні № 37801/97 від 1 липня 2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії» Європейський суд вказав, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень при вчиненні спірних дій, діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для вчинення дій (прийняття рішення), з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та з дотримання принципу верховенства права.

Оцінка поданих особами, які беруть участь в адміністративній справі та самостійно зібраних судом в порядку доказів в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, здійснюється судом за правилами ст. 90 КАС України в порядку, що встановлений законодавчими приписами цього кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку суду, позивачем надано достатньо беззаперечні докази в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, а відповідач не довів, що діяв з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та вимог законодавства України.

Поряд з тим, посилання позивача на статтю 18 Закону України «Про виконавче провадження», як на підставу необхідності передання на реалізацію арештованого майна боржника в межах зведеного виконавчого провадження суд визнає безпідставним, оскільки з поміж іншого, вказані повноваження належать до дискреційних.

При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов’язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункту 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Як вбачається з положень Рекомендації ОСОБА_14 Європи №R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої ОСОБА_14 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб’єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов’язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб’єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.

Тобто, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб’єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб’єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (суддя Закурін М. К. «Дискреція дія на власний розсуд. Поняття та прояв», 2009 року) Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.

Враховуючи вищевикладене, в даному випадку зобов’язати Фортечний відділ ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області та державного виконавця у провадженні якого знаходиться зведене виконавче провадження №ВП 45625138 (ЗВП №478935947) невідкладно передати на реалізацію арештоване нерухоме майно боржника ОСОБА_6, а саме ? частину комплексу за адресою: м. Кропивницький провулок Василівський, буд. 6, у суду не має правових підстав.

Враховуючи вищевикладене, у сув’язі із законодавчими положеннями Закону України «Про виконавче провадження», суд вважає, що адміністративний позов підлягає до часткового задоволення.

За змістом частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому, суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до вимог частини 3 статті 139 КАС України, судові витрати ОСОБА_1 у розмірі 640,00 грн. судового збору (пропорційно до задоволених позовних вимог), що посвідчуються відповідною квитанцією (т.2,а.с.23), підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Фортечного відділу Державної виконавчої служби міста Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

Керуючись ст. ст. 90, 139, 242 – 246, 250, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (ід. код – НОМЕР_1, паспорт серії ЕА №409543 виданий 24.02.1998 р. Ленінським РВ УМВС України у Кіровоградській області; адреса: м. Кропивницький, вул. Дворцова, 48-10, 25000) до відповідачів: Державного виконавця Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_2 (адреса: м. Кропивницький, вул. Преображенська, 47, 25006), Державного виконавця Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_3 (адреса: м. Кропивницький, вул. Преображенська, 47, 25006), Фортечного відділу ДВС міста Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (адреса: м. Кропивницький, вул. Преображенська, 47, 25006), третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача – ОСОБА_4 (ід. код – НОМЕР_2, паспорт серії ЕА №221978 виданий 18.12.1996 р. Ленінським РВ УМВС України у Кіровоградській області, адреса: АДРЕСА_1), ОСОБА_5 (ід. код – НОМЕР_3, паспорт серії ЕВ №125485 виданий 31.01.2006 р. Ленінським ВМ Кіровоградського МВ УМВС України у Кіровоградській області, адреса: м. Кропивницький, АДРЕСА_4), ОСОБА_6 (ід. код – НОМЕР_4, паспорт серії ЕВ №129263 виданий 04.05.2006 р. Кіровським ВМ Кіровоградського МВ УМВС України у Кіровоградській області, адреса: м. Кропивницький, пров. Василівський, буд. 6), ОСОБА_7 (ІНФОРМАЦІЯ_1; паспорт серії ЕВ 129582, виданий Кіровським ВМ Кіровоградського МВ УМВС 30.12.2006 року, ідентифікаційний код НОМЕР_5; адреса: АДРЕСА_3, 25006) про визнання незаконною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати незаконною бездіяльність державних виконавців Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області ОСОБА_2 та ОСОБА_3, Фортечного відділу ДВС ГТУЮ в Кіровоградській області у виконавчому провадженні №ВП 478935947, щодо не передачі на реалізацію заставного майна ОСОБА_6, що є порушенням п. 2, ч. 1 ст. 51 Закону України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016 року та п. 3 ст. 54 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути судові витрати з Державного бюджету за рахунок бюджетних асигнувань Фортечного відділу Державної виконавчої служби міста Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (код ЄДРПОУ 34977781) на користь ОСОБА_1 (ід. код – НОМЕР_1, паспорт серії ЕА №409543 виданий 24.02.1998 р. Ленінським РВ УМВС України у Кіровоградській області; адреса: м. Кропивницький, вул.Дворцова, 48-10, 25000) у сумі 640,00 грн. (шістсот сорок гривень нуль копійок).

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтями 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання повного тексту його копії.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду ОСОБА_15