Рішення № 81372889, 12.04.2019, Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 185/9794/17

Провадження № 2/185/161/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 квітня 2019 року м.Павлоград

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді – Зінченко А.С., за участю секретарів судового засідання – Кириленко Л.Г., Снаткіна, Д.О., позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу ЄУ № 185/9794/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Павлоградська міська рада Дніпропетровської області, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до нього,

представник позивача – ОСОБА_3,

представник відповідача – ОСОБА_4,

представник третьої особи - ОСОБА_5,

В С Т А Н О В И В:

11 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просить суд зобов’язати відповідача не чинити позивачу перешкод у користуванні квартирою № 31 в будинку № 48 по вул. Степового Фронту м. Павлограда Дніпропетровської області та надати позивачу ключі від квартири, вселити позивача до квартири АДРЕСА_1.

Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_2 є чоловіком матері позивача – ОСОБА_6, яка померла 29.06.1989 року. 17.07.1986 року матері позивача було виділено виконкомом Павлоградської міської ради в користування квартиру АДРЕСА_2 на склад її сім’ї – чоловіка ОСОБА_2 та доньки - ОСОБА_7. Після смерті матері, ОСОБА_2, в зв’язку з тим, що не було близьких родичів, влаштував позивача в Павлоградську школу – інтернат I-III ступенів № 1. Де позивач знаходилась з 01.09.1989 року до 08.07.1996 року. Потім вона навчалась в технікумі, та проживала в гуртожитку так як спільне проживання з позивачем та його новою родиною було неможливо, так як до неї погано ставились, були конфліктні відносини, її виганяли. Позивач зареєстрована в ІНФОРМАЦІЯ_1. Між сторонами та родичами ОСОБА_2 склалися неприязні відносини, часто сварилися, відповідач фактично взагалі не допускав до спірного житлового приміщення позивача. Вищевказана квартира є єдиним та основним місцем проживання ОСОБА_1 На праві власності ОСОБА_1 нерухоме майно ніколи не належало. Враховуючи неприязні особисті відносини між сторонами, відповідач фактично вигнав з постійного місця проживання позивача. Ключів від вхідних дверей у позивача не має з 90-х років. Таким чином, з 1996 року вона вимушена була проживати за різними адресами, так як проживання в спірній квартирі було не можливо, її не пускали. З приводу грубих неправомірних дій відповідача, якими порушують право позивача на житло та користування квартирою,остання зверталась з відповідною заявою до поліції. Останній раз намагалась вселитись в спірне житло в грудні 2017 року. Не дивлячись на попередження працівників поліції ОСОБА_2 продовжує чинити перешкоди в користуванні квартирою. В зв’язку з вищевикладеним позивач змушена звернутися до суду з позовом.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 січня 2018 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2,про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до нього, та призначено підготовче судове засідання.

01 лютого 2018 року відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Посилаючись на те, що у 1999 році у зв’язку зі створенням нової сім’ї та укладенням шлюбу ОСОБА_1 припинила проживання за вищевказаною адресою та переїхала жити до іншого помешкання. До теперішнього часу ОСОБА_1 не цікавилась станом житла, не проявляла інтересу щодо його утримання. Відповідно до ч. 1 ст. 71 ЖК Української РСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Актом про спільне проживання, складеного комісією ОСББ будинку, встановлено, що ОСОБА_1 не проживає у вищевказаній квартирі з 2010 року.

23.02.2018 року позивач надала відповідь на відзив відповідно до якого просить відхилити доводи відповідача, щодо того, що в 1999 році переїхали жити до іншого помешкання. ОСОБА_1 не припиняла проживати в спірній квартирі. Місце проживання позивачем не змінювалося. Після закінчення школи-інтернату позивач намагалась повернутися до зазначеної квартири, але в ній проживав відповідач зі своєю новою сім’єю - дружиною та дитиною. У подальшому в сім’ї ОСОБА_2 народились онуки і вони всі разом вп’ятьох проживали в зазначеній квартирі. Позивач не мала ключів від квартири, хоча неодноразово намагалася до неї потрапити. Поступивши на навчання до Павлоградського СПТУ № 43 була вимушена на протязі трьох років ночувати у гуртожитку за місцем навчання, оскільки квартира спірна була занята іншими особами. В 1999 році після одруження вона мешкала в різних місцях, не маючи постійного місця проживання. З травня 2017 року позивач орендує іншу квартиру. Відповідно до п.3 ч. 3 ст. 71 ЖК України, житлове приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем чи членами його сім’ї в разі влаштування дітей на виховання в державну дитячу установу – на протязі всього часу знаходження в установі, якщо в житловому приміщенні , з якого вибули діти, залишились проживати інші члени сім’ї.

Ухвалою суду від 27.02.2018 року продовжено строк проведення підготовчого судового провадження на 30 днів по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до нього, та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 02.04.2018 року в задоволенні клопотання представника позивача про об’єднання в одне провадження даної справи зі справою ЄУ № 185/9834/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка перебуває у провадженні судді Головіна В.О. відмовлено. В задоволенні клопотання відповідача та його представника про зупинення провадження по даній справі до набрання законної сили рішенням у справі ЄУ № 185/9834/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено. Закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до нього та призначений розгляд справи по суті.

Ухвалою суду від 09.07.2018 року залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до нього, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Павлоградську міську раду Дніпропетровської області.

В судовому засіданні позивач та її представник дали пояснення відповідно до обставин викладених в позові та письмових заявах по суті справи. Також, позивач зазначила, що квартиру було надано її матері, вони в квартиру вселились втрьох: вона, мати та вітчим. Після смерті матері її здали в інтернат, після закінчення якого вона в 1996 році повернулась в спірну квартиру. В спірній кватирі в 1996 році проживав вітчим з новою сім’єю, її почали виганяти, спільне проживання було неможливо, вона була вимушена проживати в гуртожитку ПТУ в якому навчалась. В 1999 році після закінчення навчання знов повернулась в спірну квартиру проживати, відповідач з сім’єю її жити не пустили, вона була вимушена знімати інше житло. Також, в 1999 році вона вийшла заміж, народила дитину, через 1,5-2 роки шлюб розпався, вона знову приходила проживати до спірної квартири, приблизно в 2001 році, але її не пустили жити, ключі не дали. В період шлюбу з чоловіком жили у матері чоловіка. У зв’язку зі складними відносинами з вітчимом і його новою родиною, та тим, що вони вживали спиртні напої не можливо було проживати там з маленькою дитиною. Вона була вимушена знімати інше житло, родичі вітчима приходили до неї на роботу та просили знятися з реєстрації, але вона їм відмовила, та зазначила, що це її єдине житло, і виписуватися вона не буде. Іншого житла вона не має, зв’язок зі спірною квартирою ніколи не втрачала, не проживала в ній так як її не пускала, не давали ключі, у зв’язку зі складними стосунками проживання було не можливо, так як в 2-кімнатній квартирі проживає родина вітчима з 5 осіб, а їй говорили, що місця для неї немає. Зараз вона проживає разом з повнолітнім сином в квартирі, яку вони винаймають. Останній раз вона намагалась вселитись в спірне житло в грудні 2017 року, відповідач сказав приходити, що дадуть їй кімнату та ключі, але коли вона прийшла вселятися в квартиру її знов не пустили, з цього приводу викликали поліцію. Не розуміє чому вона не може проживати в квартирі, яку отримувала її мати, просить її вселити в спірну квартиру, вважає можливим проживання в ній, так як син вже виріс.

В подальшому представник позивача надав до суду заяву, відповідно до якої просить розглянути справу без їх участі, позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги не визнали в повному обсязі, в позові просили відмовити, дали пояснення відповідно до обставин викладених в відзиві та письмових заявах по суті справи. Також, представник відповідача зазначив, що позивач має право користуватись спірною квартирою, перешкод їй ніхто не чинить, просив в позові відмовити, застосувати строк позовної давності. Відповідач зазначив, що позов не визнає, так як позивач спочатку вчилась в інтернаті, потім в ПТУ, з 1994 року жила в інтернаті, потім поїхала і більше він її не бачив, вони приходила проживати в спірній квартирі, а коли він не пам’ятає, останній раз приходила в грудні 2017 року проживати, вона не заселилась, він її не бачив, до нього приїздила швидка допомога, ключів в позивача не має, не проживає вона з 1996 року, він не заперечує згоден щоб позивач проживала, але на мирову угоду не згоден та позов не визнає. Такою, що втратила право користування позивача не визнавав, так як думав, що вона прийде.

Представник третьої особи в судове засідання не з'явилася, наддала до суду заяву, відповідно до якої, просить суд розглядати справу за її відсутності.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснила, що вона проживає ІНФОРМАЦІЯ_2, є родичкою відповідача, в спірній квартирі за адресою: вул. Ст. Фронту, 48/31, м. Павлограда, Дніпропетровської області не проживає але приходить в гості. Відповідач проживає з дружиною, її донькою та двома дітьми доньки. Позивач зареєстрована у зазначеній квартирі, спочатку навчалась в інтернаті разом з донькою ОСОБА_2 від другого шлюбу, потім сама ОСОБА_1 пішла до гуртожитку, оформила собі пенсію після смерті матері, в квартирі була на вихідні. Позивача ніхто не виганяв, вона сама пішла так як вітчим проживав з іншою жінкою. Потім позивач вийшла заміж та пішла проживати до чоловіка. Після розлучення позивач хотіла повернутися до спірної квартири з сином, відповідач надав їй кімнату, але ОСОБА_1 почала пред’являти вимоги щодо її утримання. Потім вона проживала з різними чоловіками, в неї багато кредитів в різних банках, телефонують, погрожують забрати її частку квартири. Свідок особисто допомагала матеріально позивачу. Приходили до квартири працівники банку, вимагали погасити борги за ОСОБА_1 в зв’язку з цим відповідач не дозволив проживати у квартирі. Останній раз позивач намагалась вселитись в грудні 2017 року, ОСОБА_2 не дозволив вселитись, викликали поліцію, вона не вселилась. Ключів від вищезгаданої квартири позивач не має.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні надала пояснення за якими підтверджує, що вона є двоюрідною тіткою позивача. Мати позивача отримала вищевказану квартиру, потім померла. Потім позивач навчалася в інтернаті, вийшла заміж народила дитину. ОСОБА_1 після навчання почала знімати квартири, ростила дитину одна. Позивача не впускали до квартири, коли вона розлучилася. Позивач пояснювала їй, що в квартирі знаходиться багато людей, її не пускають жити, іншого житла вона не має. Свідок була в спірній квартирі лише після похорон позивача матері.

Свідок ОСОБА_10 суду пояснила, що є знайомою позивача, разом з останньою та її сином ходили до спірної квартири в листопаді 2017, всі були п’яні, і їй сказали приходить 01.12.2017 вселяйся і живи, а коли вони з сином прийшли в грудні 2017 року їй сказали, що коли буде рішення суду, тоді і приходь. Ключі від квартири не дали позивачу, але сказали, що дадуть.

Свідок ОСОБА_11 надала суду пояснення, що вона є дружиною відповідача, в квартирі разом з донькою вони не зареєстровані але проживає з 1996 року. Після навчання в 2001 році позивач приходила і казала, що буде проживати в квартирі, вона сказала, що кормить її не будуть, і вона пішла, просили її виписатись щоб оформити субсидію, вона не виписалась, вона не заперечує, щоб позивач проживала в квартирі, в квартирі проживають: вона, її чоловік, її донька з двома дітьми. Ключів від квартири позивач не має, в грудні 2017 приходила вселятись, викликали поліцію, так як вона рвалась в квартиру.

Вислухавши учасників справи, свідків, дослідивши письмові матеріали справи, та докази в їх сукупності, на підставі повного, об’єктивного та всебічного дослідження, суд встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат, була надана ОСОБА_12 (матері позивача) на підставі рішення від 07.07.1986 № 565 на сім'ю з трьох осіб (ОСОБА_12 – наймач, чоловік – ОСОБА_2, донька – ОСОБА_7М.), що підтверджується копією ордера № 1588 на жиле приміщення від 17.07.1986 (а.с. 13), зазначена квартира перебуває у комунальній власності, не приватизована, зазначені факти, що визнаються сторонами.

Мати позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_6 померла 29.06.1989, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження, про одруження, про смерть (а.с. 7-9,14).

Встановлено, що у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, що підтверджується довідкою від 07.12.2017 (а.с. 11).

Відповідно до копії паспорта позивача ОСОБА_1 зареєстрована за адресою квартира ІНФОРМАЦІЯ_5 з 20.04.1998 року.

Крім того, в судовому засіданні встановлено, що з 1996 року без реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 проживають дружина відповідача ОСОБА_11, її донька, а станом на час розгляду справи і діти доньки дружини відповідача, тобто в квартирі проживають п’ять осіб, зазначені обставини визнаються та підтверджуються сторонами, та відповідно до ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Відповідно до акту ОСББ «Степового Фронту,48» від 01.12.2017, наданого відповідачем, ОСОБА_7 не проживає у спірній квартирі з 2010 року.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 та 3 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно зі статтею 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із статтями 71, 72 ЖК Української РСР наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У пункті 10 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" роз'яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні. При цьому наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Судом встановлено, що позивач в неповнолітньому віці вселилась в спірну квартиру як член сім’ї наймача на підставі ордера з дотриманням встановленого законом порядку вселення, проживала в ній до смерті матері в 1989 році, потім позивач, будучі неповнолітньою дитиною - сиротою, проживала за місцем навчання в інтернаті до 1996 року, підчас навчання в ПТУ, також проживала по вихідним, після досягнення повноліття та закінчення навчання в 1999 році повернулась проживати в спірне житло, ключів від спірної квартири позивач не має з 90-х років, зазначені обставини визнаються сторонами, та відповідно до ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

З пояснень позивача та свідків встановлено, що позивач тимчасово не користувалася спірним житловим приміщенням з поважних причин, а саме у зв'язку з проживанням в спірній квартирі сім’ї відповідача з п’яти осіб, та складними, конфліктними відносинами між нею та відповідачем, його новою дружиною та їх родиною, після повернення в квартиру після навчання в 1999 році спільне проживання в квартирі з зазначених обставин стало неможливим.

В 1999 році позивач вийшла заміж, народила дитину, проживала разом з чоловіком в його матері, але після того як сім’я розпалась, приблизно в 2001 році повернулась проживати разом з дитиною в спірну квартиру, але спільне проживання в спірній квартирі було неможливо, тому вона була вимушена піти та знімати житло. Зазначені обставини підтвердили допитані в судовому засіданні свідки, та визнав відповідач.

Позивач зазначає, що так як в квартирі для неї не було місця, та між нею та відповідачем та його родиною склались складні, конфліктні відносини, проживання в спірній квартирі з маленькою дитиною було неможливо, тому вона була вимушена піти та знімати житло.

Наявність складних, конфліктних відносин між позивач та відповідачем та його родиною визнається сторонами, відповідач визнав в судовому засіданні право позивача на проживання в спірній квартирі, зазначає, що згоден на проживання позивача, але фактично проживати позивача не пускає, та без пояснень зазначив, що позов не визнає на мирову угоду не згоден, що, також, підтверджує наявність складних, конфліктних відносин між сторонами.

Останній раз позивач намагалась вселитись в спірну квартиру в листопаді-грудні 2017 року, вселитись їй не дозволили, в результаті конфлікту була викликана поліція, що підтверджується листом Павлоградського ВП на ім’я ОСОБА_1 (а.с. 15) та висновком Павлоградського ВП від 06.12.2017 (а.с. 12) .

Твердження відповідача та його дружини про те, що позивач добровільно покинула спірну квартиру та не проявляла до неї жодного інтересу, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

На час намагань позивача вселитись в спірну квартиру та на час розгляду справи, в квартирі проживає п’ять осіб: три дорослих людини та двоє дітей, тобто площа та планування 2-х кімнатної квартири не давали можливості для одночасного проживання в квартирі ще й позивача з маленькою дитиною, що також є поважною причиною не проживання. Аналогічного висновку дійшов ВС в постанові від 22.11.2018 № 760/13113/14.

В судовому засіданні встановлено, що у власності позивача іншого житла не має, вона не втратила інтерес до спірного житла, та не втратила зв’язок зі спірним житлом за весь час її не проживання, що підтверджується поясненнями свідків, актом від 01.12.2017, відповідно до якого позивач не проживає в спірній квартирі з 2010 року, висновком та листом Павлоградського ВП від 06.12.2017.

Також, в судовому засіданні не знайшли підтвердження пояснення відповідача, що проживання позивача в спірній квартирі порушує його права, так як квартиру можуть забрати банки за борги, так як відповідач не є власником зазначеної квартири, а право на проживання та саме проживання позивача в спірній квартирі жодним чином не порушує прав відповідача, та не є підставою для звернення стягнення на спірну квартиру зі сторони банків.

З позовом про визнання позивача такою, що втратила право користування спірним житлом відповідач звернувся до суду лише 13.12.2017 після подання даного позову(справа 185/9834/17), заочне рішення суду в справі 185/9834/17 законної сили не набрало.

Статтею 25 Загальної декларації прав людини, прийнятою та проголошеною в резолюції 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 10 грудня 1948 року визначено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров'я й добробуту її самої та її родини.

Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (стаття 10).

Пунктом 1 статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року наголошено, що право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U. K. від 24 листопада 1986 року) так і наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд дійшов висновку про те, що позивач має право користуватися спірним житловим приміщенням, однак вона позбавлена можливості користуватися ним внаслідок заперечень відповідача, перешкод у вселенні та користуванні квартирою, відсутності ключів, та конфліктних відносин з відповідачем та його родиною.

Щодо застосування строків позовної давності необхідно зазначити наступне.

Житлові правовідносини можуть мати майновий і немайновий характер. Правові норми, що регулюють майнові та немайнові житлові відносини взаємообумовлені та створюють певну систему, що залежно від характеру може змінюватися. Більшість відносин, що регулюються житловим правом, є майновими. Але серед них зустрічаються тісно пов’язані з майновими особисті немайнові відносини. Специфіка житлового права полягає в тому, що задоволення потреби людини у житлі носить нематеріальний характер, його цінність не очевидна, але вона має бути визнаною і нормативне закріпленою. Особисті немайнові блага належать кожному, причому у більшості — від дня народження. Конституція України містить великий за обсягом перелік прав і свобод людини, більшість з яких за своїм змістом є особистими. Це, насамперед, право на недоторканність житла. Особисті немайнові блага людини — її життя, честь, гідність, здоров’я, недоторканність — проголошені найвищою соціальною цінністю. Це положення узгоджується з міжнародним пактом про громадські та політичні права, за яким ніхто не може безпідставно або незаконно посягати на недоторканність житла. Усі фізичні особи мають однаковий обсяг особистих прав. Ці права не можуть бути у них відібрані чи ними відчужені. Якась особа може бути обмежена у здійсненні особистих прав лише у випадках, зазначених у самій Конституції. Особисте немайнове благо включає і право на ім’я, на місце проживання і навіть на свободу творчості, певні особисті відносини можуть складатися у зв’язку з користуванням комунальною квартирою.

В ЦК України особисті немайнові права особи поділено на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи і ті, що забезпечують її соціальне буття. До першої віднесено право на життя, охорону здоров’я, особисту свободу і недоторканність, сім’ю, місце проживання та безпечне довкілля. Особистими немайновими правами, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, виступають право на ім’я, гідність, честь і ділову репутацію, індивідуальність, на особисте життя та на його таємницю, недоторканність житла, інформацію, особисті папери, таємницю кореспонденції та свободу творчості. Кожне особисте немайнове право, що визнається таким ЦК України, пов’язано безпосередньо з житлом, а не з власністю.

Відповідно до ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом.

Крім того, необхідно зазначити, що до позовних вимог про усунення перешкод користування жилим приміщенням не застосовуються наслідки спливу строку позовної давності, оскільки порушення прав позивача користування квартирою є таким, що триває у часі, а тому позов може бути пред'явлений доти, поки існує відповідне порушення права.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв’язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Згідно ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Тобто, стягненню з відповідача підлягають витрати пов’язані зі сплатою судового збору у розмірі 640 (шістсот сорок) грн.

Керуючись ст. 5, 12, 13, 81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Павлоградська міська рада Дніпропетровської області, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до нього – задовольнити.

Зобов’язати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, ІПН: НОМЕР_1, проживаючого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, не чинити перешкоди ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, ІПН: НОМЕР_2, зареєстрованої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, у користуванні квартирою № 31 в будинку № 48 по вул. Степового Фронту м. Павлограда Дніпропетровської області, надати ОСОБА_1 ключі від квартири АДРЕСА_1.

Вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_2, на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк, з дня його проголошення, апеляційної скарги.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана через Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження відповідно та в порядку і строки, визначені ст. 354 ЦПК України.

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Рішення знаходиться в Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою: http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя А. С. Зінченко