Рішення № 81364110, 23.04.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 квітня 2019 року № 826/16150/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Шевченко Н.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом Київської міської ради до Міністерства фінансів України про визнання протиправним та скасування наказу,

У С Т А Н О В И В :

Київська міська рада (далі по тексту - позивач, КМР) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства фінансів України (далі по тексту - відповідач, МФУ), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 «Про затвердження узагальнюючих податкових консультацій з деяких питань оподаткування платою за землю» стосовно розповсюдження його дії на територію міста Києва в частині затвердження узагальнюючої податкової консультації щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки вплинув на право територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради отримувати надходження до місцевого бюджету за рахунок сплати земельного податку за фактичне використання земельних ділянок фізичними та юридичними особами.

Представник позивача Ткаченко О.О. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача Гавриляко О.М. проти задоволення позову заперечував. Крім того, в матеріалах справи наявний відзив на позовну заяву, в якому МФУ просить відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на відсутність у позивача порушеного права, як органу місцевого самоврядування, на реалізацію своїх повноважень щодо встановлення ставок плати за землю на відповідній території, так як оскаржуваний наказ, на думку відповідача, ніяким чином не впливає на права Київської міської ради щодо встановлення ставок плати за землю.

Відповідно до ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів. Представники сторін заявили клопотання про продовження розгляду справи у порядку письмового провадження.

Так, на підставі положень ч. 3 ст. 194 КАС України суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного.

Як убачається із матеріалів даної адміністративної справи, Міністерство фінансів України наказом від 06.07.2018 №602 затвердило узагальнюючу податкову консультацію щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені, яка містить висновок про те, що особа, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку в розумінні статті 269 Податкового кодексу України до моменту виникнення відповідних прав такої особи на земельну ділянку. До такого моменту зазначена особа відповідно до вимог Податкового кодексу України не повинна сплачувати земельний податок.

При цьому, позивач, вважаючи, що оскаржуваний наказ суперечить положенню Земельного кодексу України та рішенню Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві», оскільки оприлюднення такого наказу стало підставою подання суб'єктами підприємницької діяльності до податкового органу уточнених декларацій плати за землю на повернення раніше сплачених коштів (земельного податку), звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі - ПК України) (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до п. 284.1 ст. 284 ПК України Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.

Київською міською радою, в межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством, прийнято рішення від 23.06.2011 №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві», яке є нормативним актом та відповідно до Конституції України є обов'язковим до виконання на території м. Києва.

Згідно зі ст. 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Враховуючи положення Земельного кодексу України, відповідно до Податкового кодексу України, вказаним вище рішенням Київська міська рада вирішила встановити в місті Києві місцеві податки та збори, в тому числі плати за землю.

Пунктом 5.4 додатку №3 до рішення Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 встановлено, що плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких у встановленому законодавством порядку не оформлено (крім комунальної власності), встановлюється у розмірі 3-х відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Надалі, 06.07.2018 Міністерство фінансів України наказом №602 затвердило узагальнюючу податкову консультацію щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені, яка містить висновок про те, що особа, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку для такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку в розумінні статті 269 Податкового кодексу України до моменту виникнення відповідних прав такої особи на земельну ділянку. До такого моменту зазначена особа відповідно до вимог Податкового кодексу України не повинна сплачувати земельний податок.

Відповідно до пп.пп. 14.1.172, 14.1.173 п. 14.1 ст. 14 ПК України податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Узагальнююча податкова консультація - оприлюднення позиції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, що склалася за результатами узагальнення індивідуальних податкових консультацій, наданих контролюючими органами платникам податків, та/або у разі виявлення обставин, що свідчать про неоднозначність окремих норм такого законодавства.

Пунктом 52.6. статті 52 ПК України Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, проводить періодичне узагальнення індивідуальних податкових консультацій, а також аналізує обставини, що свідчать про неоднозначність окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, шляхом надання узагальнюючих податкових консультацій, які затверджуються наказом цього органу.

Узагальнюючі податкові консультації підлягають оприлюдненню на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, протягом п'яти календарних днів з дня їх надання.

Таким чином, з метою усунення неоднозначності тлумачення норм Кодексу в частині справляння плати за землю, наказом Міністерства фінансів України від 06.07.2018 № 602 «Про затвердження узагальнюючих податкових консультацій з деяких питань оподаткування платою за землю» затверджено три узагальнюючі податкові консультації (УПК) щодо питання справляння плати за землю у разі оренди площі у багатоквартирному будинку; сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені; щодо справляння земельного податку з фізичних осіб - підприємців платників єдиного податку. У вищезазначених УПК, зокрема, висвітлюється питання щодо сплати за землю власниками квартир у багатоквартирних будинках.

Так, відповідно до підпункту 14.1.74 пункту 14.1 статті 14 ПКУ земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами. Аналогічне по суті визначення терміну «земельна ділянка» містить частина перша статті 79 Земельного кодексу України.

Проте відповідно до частини 9 статті 791 Земельного кодексу України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації власності на неї.

Відповідно до підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України землекористувачами є юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до статті 269 Кодексу платниками земельного податку є (а) власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та (б) землекористувачі. Об'єктом оподаткування земельним податком згідно з положеннями статті 270 Кодексу є (а) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та (б) земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Статтями 125 і 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають лише з моменту реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 №1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України (за переліком), зокрема право постійного користування та право оренди земельної ділянки.

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до статті 6 Закону України «Про оренду землі».

Підставою для нарахування земельного податку відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України є дані державного земельного кадастру.

Відповідно до пункту 287.1 статті 287 вказаного Кодексу власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Отже, платником земельного податку можуть бути лише власники земельної ділянки, право власності яких оформлено у встановленому законодавством порядку.

Таким чином, виникнення права власності чи користування земельною ділянкою пов'язане із державною реєстрацією відповідного правового акту, на підставі якого таке право надане.

За відсутності державної реєстрації земельна ділянка не може вважатися такою, що знаходиться у власності або є орендованою для особи, яка фактично використовує таку земельну ділянку.

Таким чином, проблемні питання своєчасного оформлення прав власності або користування земельними ділянками слід вирішувати в рамках земельного законодавства.

Проблеми оформлення та переоформлення прав власності або користування земельними ділянками не можуть бути вирішені шляхом посилення податкового тиску на суб'єктів земельних відносин, оскільки відповідальність за затягування процесу оформлення (переоформлення) прав несуть як суб'єкти господарювання, так і відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування. При цьому питання організації процесу оформлення прав на земельні ділянки, а також відповідальність у разі порушень регулюються земельним законодавством.

Зокрема, чинним законодавством, а саме статтею 211 Земельного кодексу України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок, ухилення від державної реєстрації земельних ділянок, порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Статтею 116 ЗКУ встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах повноважень або за результатами аукціону.

Відповідно до статті 120 ЗКУ у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно зі статтею 377 Цивільного кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Ураховуючи викладене, аналізуючи норми чинного законодавства, суд погоджується з висновками, викладеними у узагальнюючій податковій консультації щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна відносно того, що вказана консультація визначає, що особа, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку для такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку в розумінні статті 269 Податкового кодексу України до моменту виникнення відповідних прав такої особи на цю земельну ділянку відповідно до запису, сформованого у Державному земельному кадастрі у порядку визначеному Законом. До такого моменту зазначена особа відповідно до вимог Податкового кодексу України не повинна сплачувати земельний податок.

Також суд зауважує, що відповідно до пункту 53.2 статті 53 ПК України платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або- надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Разом з тим, позивач, звертаючись з адміністративним позовом, окрім самого посилання на нібито порушення відповідачем його прав та інтересів, не надав будь-якого обґрунтування тому.

Так, позивач вказує на те, що оприлюднення наказу Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 стало підставою подання суб'єктами підприємницької діяльності до ГУ ДФС у місті Києві уточнених декларацій плати за землю на повернення раніше сплачених коштів (земельного податку), що може призвести до великих втрат з місцевого бюджету.

Тобто, фактично оскаржуваний наказ, на думку позивача, всупереч нормам чинного законодавства спричинив настання певних юридичних наслідків, які можуть призвести до втрат з місцевого бюджету міста Києва, а також вплинув на право територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради отримувати надходження до місцевого бюджету за рахунок сплати земельного податку за фактичне використання земельних ділянок фізичними та юридичними особами.

З огляду на вказане, суд зазначає про те, що порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретної особи (або осіб) щодо неї. Моментом порушення є момент прийняття рішення, вчинення дій чи бездіяльності, які породжують або можуть породити в майбутньому негативні правові наслідки для особи у вигляді виникнення, зміни чи припинення певних правовідносин за їх участю. Іншими словами, таке рішення (дії чи бездіяльність) є юридичним фактом, котрий має існувати на момент звернення до суду, передувати йому та підтверджуватися належними доказами.

Суд вважає, що в даному випадку позовна вимога позивача спрямована на майбутній захист її прав, свобод та інтересів, які на час розгляду судом даної справи не були порушені, а тому, відповідно, така вимога є заявленою передчасно.

Відповідно до частини першої та другої статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з частиною першою статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально-правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) та рішень суб'єкта владних повноважень.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах, а точніше вже порушене.

Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов'язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Таким чином, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. При цьому, вирішуючи спір по суті, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тож, якщо особа вважає, що її право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом. У разі відповідного звернення особи, суд розглядає питання щодо наявності порушення права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішує спір.

Натомість, в адміністративному позові позивач не надав жодного належного обґрунтування в чому саме полягає його порушене право або законний інтерес прийнятим Міністерством фінансів України наказом №602 від 06.07.2018, як наслідок, позивачем не наведено, а судом не встановлено, порушеного права або інтересу позивача, які можуть бути захищені в рамках адміністративного судочинства.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 КАС України, проаналізувавши матеріали справи, надані сторонами докази та пояснення їх представників, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч.ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати у зв'язку із відмовою у задоволенні позову не підлягають відшкодуванню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 139, 241-247, 255, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову Київської міської ради до Міністерства фінансів України про визнання протиправним та скасування наказу відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.

Суддя Н.М. Шевченко