Рішення № 81362359, 22.04.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1387/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Радчука А.А.,

за участю секретаря - Ляшенко Ю.В.,

за участю перекладача - ОСОБА_1,

за участю сторін: позивача - ОСОБА_2,

представника позивача - ОСОБА_3,

представника відповідача - Топової О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду справу за позовом ОСОБА_2 (65111, АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України в якому просив:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2019 року № 18-19, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що він є громадянином Російської Федерації, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни через активну діяльність в релігійній організації «Свідкі Єгови». Так Позивач під час звернення за захистом зазначив, що після заборони Верховним Судом РФ організації «Свідки Єгови», щодо нього є пряма загроза стати жертвою переслідування з релігійних підстав, в тому числі і через те, що він займав керівну посаду в організації - був старійшиною. У зв'язку з чим Позивач зазначає, що він був змушений покинути країну походження та звернутися за захистом в Україні.

При зверненні за захистом Позивач наголосив на тому, що «Свідки Єгови» у РФ стають жертвами незаконних арештів, обшуків і ув'язнень через свою релігійну діяльність, і Позивач має побоювання застосування таких практик щодо нього та його родини. Позивач зазначає, що інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість зазначених побоювань.

Крім того Позивач зазначив, що про прийнятті оскаржуваного рішення не було враховано факт того, що організація «Свідки Єгови» є офіційно забороненою на території РФ та визнана екстремістською.

Позивач вважає, що неприйняття до уваги вищезазначених обставин призвело до прийняття рішення від 31.01.2019 року № 18-19, яке є він вважає необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 11.03.2019 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

29.03.2019 року від представника Відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив у задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі, зазначивши, що перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання

Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено що позивач з 29.08.2017 до 23.11.2017 (близько трьох місяців) не звертався за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України.

Відповідач зазначає, що аналіз матеріалів особової справи вказує на відсутність переслідування позивача в РФ за ознаками раси, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності політичних переконань.

Детальне опитування та отримання відповідей від позивача вказує на відсутність жодних особистих переслідувань конкретних утисків або обмежень, пов'язаних із релігійною діяльністю як до, так і після заборони організації «Свідки Єгови» на території РФ.

Крім того, у позивача відсутні документи, що підтверджують пряму належність до представників релігійної організації «Свідки Єгови» у РФ.

Водночас, як зазначає відповідач, наявні елементи, які спростовують твердження позивача по ймовірному переслідуванню:

позивач був лише одним із засновників, реєстрація структури відбувалась у 90-х роках XX сторіччя, задовго до подій 2017 року, коли було прийнято рішення Верховного суду РФ по організації «Свідки Єгови»;

з дати заборони організації «Свідки Єгови» (квітень 2017 року) до моменту виїзду позивача разом із родиною з РФ (серпень 2017 року) особу ніхто не переслідував, будь яких елементів дискримінації він та його родина не зазнавали. При цьому релігійна діяльність позивача на період перебування в РФ не припинялась. Також від позивача отримана інформація, що зібрання «Свідків Єгови» продовжуються до сьогодення;

незважаючи на те, що юридична адреса філії була зареєстрована за місцем постійного проживання позивача, починаючи з першої половини 90-х років XX сторіччя, служіння філії «Свідки Єгови» у м. Калінінград відбувалось за іншою адресою, на якій відбувались постійні збори.

Також ДМС виділені істотні елементи, які вказуються на відсутність переслідування особи як на момент перебування в РФ так і при поверненні до цієї країни:

позивач особисто підтвердив, що не зазнавав офіційних арештів або затримань на період здійснення релігійної діяльності в РФ;

по відношенню до позивача ніколи не висувались офіційні обвинувачення;

позивач не притягався до кримінальної відповідальності на Батьківщині;

позивача не було внесено до федеральної бази екстремістів або терористів;

позивач не перебуває у внутрішньому розшуку на території країни громадянської належності;

за адресами проживання позивача на території РФ ніколи не проводились обшуки;

позивач мав можливість висловлювати власні погляди під час здійснення релігійної діяльності в РФ, свобода позивача на Батьківщині не обмежувалась жодним чином;

позивач мав доступ до базових потреб та комунікацій нарівні з іншими громадянами РФ, мав доступ до: належного працевлаштування, отримання соціальної допомоги, медичної допомоги, безперешкодної взаємодії з органами державної влади.

Наявною ІКП підтверджується факт заборони управлінських та організаційних центрів структури, але зазначений елемент не вплинув на віровчення як напрямок релігії. Ані по відношенню до позивача, ані по відношенню до членів його родини або інших послідовників течії не приймалися заходи дискримінаційного характеру, які б суттєво обмежували їх права та свободи, вони не зазнавали жодних утисків або переслідувань, заборона структури не вплинула на суттєві зміни або обмеження способу життя послідовників тощо. Натомість позивачем підтверджується наявність альтернативних методів сповідування обраного віросповідання і літератури та позивач не зміг навести прикладів, відповідно до яких він не може дотримуватися основ обраного віросповідання, поширювати власні релігійні погляди без юридичної належності до організації «Свідки Єгови».

Таким чином, Відповідач зазначає, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

02.04.2019 року до суду надійшла відповідь на відзив, в якій Позивач додатково зазначив, що він не може та не бажає користуватися захистом Російської Федерації через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування по причині своїх релігійних поглядів, а ситуація з дотриманням прав людини у Російській Федерації свідчить про те, що Позивач може стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у разі повернення. Позивач зазначив, що загроза стати жертвою переслідування по причині раси, релігії, національності, політичних переконань, належності до певної соціальної групи завжди є переслідуванням.

В судовому засіданні 17.04.2019 року Позивач підтримав адміністративний позов у повному обсязі та просив задовольнити його з підстав, викладених в тексті позовної заяви та відповіді на відзив.

В судовому засіданні 17.04.2019 року представник Відповідача заперечував проти адміністративного позову та просив відмовити у його задоволенні у повному обсязі з підстав, викладених в тексті відзиву.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов та заперечення на нього, судом встановлено наступне.

Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_7 прибув до України 29.08.2017, потягом з РФ до України Москва - Одеса, легально, на підставі паспортного документа для виїзду за кордон. 30.08.2017 року Позивач прибув до м. Одеса, місце перетину державного кордону - КПП «Суземка» (РФ), КПП «Конотоп» (Україна).

23.11.2017 року Позивач звернувся до ГУДМС в Одеській області із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Позивач зазначив, що він є громадянином Російської Федерації та членом релігійній організації «Свідки Єгови», яка, відповідно до рішення Верховного Суду Російської Федерації від 20.04.2017 року є офіційно забороненою на території РФ та визнана екстремістською. За домашньою адресою Позивача зареєстрована громада релігійної організації «Свідки Єгови», а в державному реєстрі організацій він та його дружина вказані як засновники місцевої релігійної організації «Свідки Єгови» в Калінінграді. Через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування по причині своїх релігійних поглядів Позивач просив надати йому статус біженця.

Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області №230 від 04.12.2017 року прийнято рішення здійснити оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою що потребує додаткового захисту громадянина Російської федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

За результатами розгляду особової справи громадянина Російської федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, 14.01.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою що потребує додаткового захисту громадянина Російської федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами розгляду особової справи громадянина Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні. У зв'язку з чим, відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення №18-19 від 31.01.2019 року, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

01.03.2019 року Позивач отримав повідомлення, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області за № 37 від 08.02.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким Позивачу повідомлено, що рішенням Державної міграційної служби України №18-19 від 31.01.2019 року йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням позивач звернувся до суду з даним позовом.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Таким чином посилання Відповідача на той факт що Позивач перебуваючи на території України протягом майже трьох місяців не звертався за міжнародним захистом не може бути підставою для відмови у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту без надання належного аналізу матеріалів особової справи та ІКП.

Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

З дослідження висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вбачається, що причиною у відмові наданні статусу біженця стало, що особа не зазнала жодних переслідувань на Батьківщині за конвенційними ознаками, відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відсутні певний зв'язок щодо застосування до особи таких переслідувань у разі його повернення до країни походження; відсутність дискримінації або утисків за релігійними ознаками. Також у цьому висновку підтверджено відсутність ознак щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи оцінку обставинам викладеним в висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту суд зазначає, що відповідно до рішення Верховного Суду Російської Федерації від 20.04.2017 року релігійна організація «Свідки Єгови» є офіційно забороненою на території РФ та визнана екстремістською.

Той факт, що позивач був лише одним із засновників громада релігійної організації «Свідки Єгови» в м. Калінінграді і реєстрація структури відбувалась у 90-х роках XX сторіччя, задовго до подій 2017 року, коли було прийнято рішення Верховного суду РФ по організації «Свідки Єгови», а також те, що з дати заборони організації «Свідки Єгови» (квітень 2017 року) до моменту виїзду позивача з РФ (серпень 2017 року) особу ніхто не переслідував, жодним чином не спростовує наявність в Позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за релігійними ознаками.

Як зазначає відповідач, наявною ІКП підтверджується факт заборони управлінських та організаційних центрів структури, але зазначений елемент не вплинув на віровчення як напрямок релігії. Ані по відношенню до позивача, ані по відношенню до членів його родини або інших послідовників течії не приймалися заходи дискримінаційного характеру, які б суттєво обмежували їх права та свободи, вони не зазнавали жодних утисків або переслідувань, заборона структури не вплинула на суттєві зміни або обмеження способу життя послідовників тощо.

Проте судом встановлено, що позивач має побоювання стати жертвою переслідувань за релігійними ознаками не просто через віросповідання, а через віросповідання в контексті того, що за домашньою адресою Позивача зареєстрована громада релігійної організації «Свідки Єгови», в державному реєстрі організацій він та його дружина вказані як засновники місцевої релігійної організації «Свідки Єгови» в Калінінграді, а сам Позивач обіймав керівну посаду в організації - був старійшиною.

Разом з цим судом з метою повного та всебічного розгляду адміністративної справи здійснено моніторинг інформаційних джерел щодо вказаних позивачем обставин (т. І а.с. 10-15, т. ІІІ а.с. 57-77).

Аналіз інформації щодо країни походження, на яку робить посилання позивач, зіставляючи її, зокрема з віросповіданням Позивача в контексті того, що за домашньою адресою Позивача зареєстрована громада релігійної організації «Свідки Єгови», в державному реєстрі організацій він та його дружина вказані як засновники місцевої релігійної організації «Свідки Єгови» в Калінінграді, а сам Позивач обіймав керівну посаду в організації - був старійшиною, суд вважає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за релігійними ознаками, у випадку повернення до країни громадянської належності, є правдоподібними та переконливими.

З огляду на вищевикладені обставини, суд вважає, що проведений аналіз фактів щодо позивача, можливості його переслідування та інформації щодо країни походження та можливості повернення позивача до Російської Федерації є неповний та необ'єктивний.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі "Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки" (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).

З наведеного вище випливає, що орган міграційної служби повинен мотивувати своє рішення і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення органом міграційної служби доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2019 року № 18-19, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В той же час, суд доходить висновку, що слід відмовити у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на те, що суд не може перебирати на себе повноваження інших органів.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Частиною 2 ст. 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тому, суд дійшов висновку щодо необхідності виходу за межі позовних вимог та зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 (65111, АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2019 року № 18-19, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 22.04.2019 року.

Суддя А.А. Радчук.

.