Рішення № 81343199, 22.04.2019, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/7119/18

Провадження № 2/204/241/19

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2019 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючої судді Токар Н.В.,

при секретарі Невеселій К.А.,

за участю позивача ОСОБА_1,

за участю представника відповідача ОСОБА_2,

за участю представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у судовому засіданні в залі суду у м.Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства Юстиції України, Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4), Державної Казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2018 року позивач звернувся з позовною заявою до суду, якою просив стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 270000 гривень відшкодування моральної шкоди, заподіяної Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань №4», органом управління якої є Міністерство юстиції України, внаслідок тримання в умовах, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

В обґрунтування позовної заяви позивач зазначав, що з 18 травня 2012 року по 03 березня 2015 року він тримався в ДУ «ДУВП (№4)» - установі для тримання осіб під вартою, в якій були неналежні умови. У зазначеній установі він тримався у камері № 638 - маломісна камера, загальною площею 7,6 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камері № 628 - 7,6 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камері № 624 - 7,7 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камера № 632 - 7,6 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камері № 633 - 7,6 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камера № 629 - 7,6 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камері № 618 - 7,7 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених; камері № 623 - 7,7 квадратних метрів, розрахована на 2 ув’язнених. Умови тримання в камерах слідчого ізолятора не відповідали нормам, передбаченим законодавством України та нормам міжнародного законодавства: камери не провітрювались (вікна в камерах не відкривались в холодний період часу, а влітку вікно взагалі знімалось, тобто вікна не було, а був отвір на вулицю в розмір вікна), штучна вентиляція ніколи не працювала; особи, що тримались в камері разом з позивачем палили цигарки, в результаті чого в камерах постійно стояли клуби тютюнового диму, позивач був змушений бути пасивним курцем. Камери знаходились в антисанітарних умовах: стіни покривали цвіль та грибок, в камерах мешкали миші, щури, клопи, воші, павуки, таргани; незважаючи на неодноразові усні та письмові скарги, заходів щодо їх виведення адміністрацією, не було вжито. У камерах були відсутні необхідні санітарні зручності: унітазна чаша не була обладнана зливним бачком, а слабий напір води не дозволяв належним чином змити нечистоти в каналізацію, унітазна чаша була вмурована в кутку камери на узвишші 40 сантиметрів від рівня підлоги і нічим не відгороджена від житлової зони, до того ж, вона перебувала в 1 метрі, від єдиного в камері стола, на якому позивач був змушений харчуватися, та в 70 сантиметрах від найближчого ліжка. Справляння природних потреб відбувалось на очах осіб, які перебувати в камері, що змушувало користуватись туалетом як можна рідше. У камерах не було гарячої води, предмети першої необхідності та особистої гігієни, у тому числі туалетний папір, зубна щітка, паста, мило, не видавались. Постільна білизна не видавалась, ніколи не змінювалась протягом всього перебування позивача в слідчому ізоляторі - 2 роки 9 місяців та 15 днів. Видані простирадла і ковдри були у порваному вигляді, в плямах. Від тривалого використання м’яка начинка матраців була ущільнена, що фактично не дозволяло використовувати матраци за їх призначенням. Прання постільної білизни та особистих речей в слідчому ізоляторі не здійснювалось, умови для цього створені не були, прання речей здійснювали ув’язненні, виходячи з умов тримання. Харчування в установі було погане: їжа одноманітна, якість її приготування низька, нерідко використовувались зіпсовані продукти, у зв’язку з цим, їжа була непридатною до вживання; свіжі фрукти або овочі не видавались; капуста, картопля, цибуля, морква надавалась в мінімальній кількості тільки в супах; м’ясо не видавалось; риба надавалась, але не більше 30 грам на добу на одного ув’язненого. Позивач мав право митися один раз на тиждень, на прийняття душу відводилось 15 хвилин. Санітарно - гігієнічні умови в душі були відсутні: на стінах був наліт невідомого походження. В камерах, розрахованих на двох осіб, трималось по троє ув’язнених, що створювало нелюдські умови: спати приходилось по черзі. Площа камер не відповідала нормам законодавства і становила менше 2,5 квадратних метра на особу. Неодноразові усні та письмові скарги на вказані порушення умов утримання, висловлювання прокурору по нагляду за додержанням законності в місцях попереднього ув’язнення та керівництву установи, були залишені без уваги, і не призвели до покращення умов тримання в ДУ «ДУВП (№4)», умови тримання суперечили нормам національного законодавства та статті 3 Конвенції, у зв'язку з чим позивач змушений звернутися до суду.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити, посилаючись на підстави, зазначені в позовній заяві.

Представник відповідача - Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4) в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, просила відмовити у задоволенні позовної заяви.

В судовому засіданні представник відповідача – Міністерства юстиції України заперечувала проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, просила відмовити у задоволенні позовної заяви.

Представник відповідача - Державної Казначейської служби України в судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений своєчасно та належним чином, про причини неявки суду не повідомив, відзив на позовну заяву не подав.

Вислухавши сторони, свідків, вивчивши та дослідивши письмові матеріали справи у їх сукупності, суд вважає, позовна заява задоволенню не підлягає, у зв’язку з наступним.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Відповідно до ст.28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Позивач скаржиться на порушення статті 3 Конвенції, обґрунтовуючи свої доводи катуванням та жорстоким поводженням, з обставин викладених у позові.

Стаття 3 Конвенції категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого.

Таким чином, оцінюючи умови тримання, необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також тривалість тримання у цих умовах.

Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

За положеннями ч.1 ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що особі, яка взята під варту, держава повинна забезпечити тримання в умовах, що відповідають принципу поваги до людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не повинні завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний ув'язненню, і щоб здоров'я і добробут особи з огляду на практичні потреби ув'язнення були належним чином забезпечені, включаючи, серед іншого, надання їй необхідної медичної допомоги.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, на які посилається позивач, визначені статтею 1174 ЦК України.

Згідно ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Отже ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4) за своєю організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом), а не державним органом (арк.с.38), що унеможливлює застосування норм статті 1174 ЦК України.

Отже, за відсутності підстав для застосування статті 1174 ЦК України шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди.

Так у відповідності до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Судом враховується, що обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Зазначене вище повністю узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року по справі № 640/3837/17 та від 29 серпня 2018 року по справі № 686/16161/16-ц.

Отже, в даному випадку необхідною умовою для притягнення відповідачів до відповідальності у вигляді стягнення моральної шкоди є встановлений факт неправомірних дій цього відповідача чи його посадових чи службових осіб.

Разом з цим судом враховується, що статтями 22,23 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлено, що прокурор відповідно до Закону України «Про прокуратуру» здійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання осіб у місцях, зазначених у частині першій цієї статті, а також письмові вказівки прокурора, надані іншим органам, які виконують судові рішення у кримінальних справах, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню. Також за діяльністю органів і установ виконання покарань здійснюється відомчий контроль вищестоящими органами управління і посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Відповідно до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди, необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Отже, для покладення обов'язку компенсації шкоди, необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 утримувався в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» з 18.05.2012 року по 03.03.2015 року (арк.с.24).

ОСОБА_1 зазначав, що звертався з усними та письмовими скаргами на порушення умов тримання під вартою, однак на підтвердження вказаних обставин позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів, крім того, не надано позивачем і доказів, що умови тримання під вартою, які він вважає неналежними, негативно вплинули на його стан здоров’я.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що особі, яка взята під варту, держава повинна забезпечити тримання в умовах, що відповідають принципу поваги до людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не повинні завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний ув'язненню, і щоб здоров'я і добробут особи з огляду на практичні потреби ув'язнення були належним чином забезпечені, включаючи, серед іншого, надання їй необхідної медичної допомоги.

Звертаючись до суду з позовною заявою, позивач посилався на порушення ст.3 Конвенції, обґрунтовуючи свої доводи неналежними умовами тримання під вартою, що вплинуло на його стан здоров'я, моральний стан, так як останній постійно відчував важкі, глибокі і тривалі моральні страждання.

Таким чином, оцінюючи умови тримання, необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також тривалість тримання у цих умовах.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Допустимі докази для суду відповідно до ст.78 ЦПК України є ті, що одержані в встановленому законом порядку. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірність доказів визначена у ст.79 ЦПК України, як докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Посилання позивача на те, що під час перебування під вартою в умовах ДУ «ДУВП (№4) він піддавався нелюдському поводженню, яке полягало в самих умовах утримання в камерах установи, враховуючи обмеження в особистому просторі в камері, відсутність умов гігієни, для сну, для відпочинку, недотримання санітарних умов, відсутність доступу свіжого повітря, відсутність нормального харчування, не знайшли свого об'єктивного підтвердження у справі на підставі належних, допустимих і достатніх доказів.

В судовому засіданні були допитані свідки ОСОБА_4, ОСОБА_5

Так, свідок ОСОБА_4, допитаний в судовому засіданні пояснив, що він у період з жовтня 2012 року по грудень 2012 року утримувався в камері № 632 Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4), де також утримувався позивач, зазначив, що у камері утримувалося три особи. Свідку відомо, що позивач звертався до адміністрації ДУ «ДУВП (№4), однак, з чим були пов’язані звернення позивача, йому не відомо.

Свідок ОСОБА_5, допитаний в судовому засіданні показав, що він утримувався у період з 30 травня 2014 року по 03 березня 2015 року в камері 618 ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№4), зазначивши про неналежні умови утримання в камерах установи, про обмеження в особистому просторі в камері, про відсутність умов для гігієни, сну, відпочинку, про відсутність доступу до свіжого повітря, нормального харчування. Свідку відомо, що позивач звертався до адміністрації ДУ «ДУВП №4» з скаргами на неналежні умови тримання під вартою.

Проте, суд критично відноситься до таких свідчень, оскільки вказані свідки мають свою заінтересованість в результаті розгляду справи.

Отже, позивачем належних та допустимих доказів обставин викладених в позовній заяві щодо неналежних умов тримання під вартою та бездіяльності керівництва ДУ «ДУВП №4» суду не надано, факт завдання через умови тримання під вартою у ДУ «ДУВП №4» йому моральної шкоди перед судом не доведено.

Позивачем в судовому засіданні не доведено той факт, що його здоров'я чи життя під час тримання його під вартою в ДУ «ДУВП (№4)» перебувало під реальною загрозою, або що його здоров'я погіршилося, погіршився моральний стан, що спричинило до порушення його конституційних прав та гарантій, яке передбачені ст.3 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Таким чином, зібрані у справі докази та їх наявна оцінка вказують на наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із наступного.

Так, позивач, звертаючись до суду з позовною заявою посилався на п.13 ч.2 ст.3 Закону України «Про судовий збір», згідно якого, судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади.

Проте, суд із зазначеним не погоджується у зв’язку з наступним.

Відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України “Про судовий збір” судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Поняття та порядок відшкодування такої шкоди передбачений Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду” від 01.12.1994 року № 266/94- ВР, у ст. 1 якого зазначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Як вбачається з позовної заяви, позивач просив стягнути з Державної Казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на свою користь 270000 гривень моральної шкоди, посилаючись на неналежні умови під час утримання його у слідчому ізоляторі.

Отже, заявлені позивачем вимоги не відносяться до тих, за якими судовий збір не справляється у відповідності до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України “Про судовий збір”, а тому з позивача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 (вісімдесят) коп.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 19,27,28,56 Конституції України, ст.ст. 23, 1166, 1167, 1174 ЦК України, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.ст.12, 76-81, 133, 141, 263-265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Міністерства Юстиції України, Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4), Державної Казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 (вісімдесят) коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Н.В.Токар