Рішення № 81310372, 16.04.2019, Лугинський районний суд Житомирської області

Лугинський районний суд Житомирської області

Справа № 281/137/19

Провадження по справі 2-о/281/8/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2019 року смт. Лугини

Лугинський районний суд Житомирської області в складі:

головуючого-судді Нечуй Б.П.

за участі секретаря Кравчук К.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Лугини цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,-

ВСТАНОВИВ:

18 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, у якій просив встановити юридичний факт контузії, захворювання і перебування ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, в полоні під час захисту Батьківщини в період з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року у контрольованих Російською Федерацією збройних формувань на окупованій території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

В обґрунтування заяви вказує, що 16 червня 2014 року він уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України і був зарахований у списки особового складу військової частини 3027 на посаду стрілець-санітар. Військове звання - прапорщик. У період з 1 липня 2014 року по 26 грудня 2014 року брав участь у бойових діях на території Донецької області, що велись з метою захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.

Згідно з наказом командира військової частини 3027 від 02 липня 2014 року № 132 дск, виданим на підставі розпорядження ГУ НГ України від 01 липня 2014 року № 3/2/2-746т та розпорядження начальника Північного територіального управління від 02 липня 2014 року № 1/5-116т, на початку липня 2014 року він був направлений у службове відрядження до м. Ізюм Харківської області для виконання завдань у зоні бойових дій на сході України.

Протягом липня 2014 року - серпня 2014 року батальйон спеціального призначення (резервний батальйон) військової частини 3027, у якому він проходив службу, брав участь у бойових діях на території Донецької області, що велись з метою захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.

Наприкінці серпня 2014 року їх підрозділ опинився в оточенні в районі міста Іловайськ Донецької області.

29 серпня 2014 року вони отримали наказ на вихід з оточення. Рухаючись у складі колони біля населеного пункту Червоносільське Амвросіївського району Донецької області їх підрозділ потрапив у засідку. Вони спішилися та зайняли кругову оборону, зав'язався бій. Під час бою внаслідок вибуху він отримав травму і був взятий у полон збройними формуваннями РФ.

У полоні він знаходився з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року. Незважаючи на раніше досягнуті домовленості, російські військові передали його до рук групи найманців під командуванням «Мотороли», які помістили його до підвалу Донецького управління СБУ. З нього знущалися і жорстоко били. Серед полонених було багато поранених, в тому числі й важких. Лікувалися тим, що залишалося у власних аптечках. Лише декілька разів російські найманці надавали їм якусь незначну кількість пігулок. Огляд хворих і поранених лікарем не проводився.

26 грудня 2014 року його звільнили з полону разом з іншими 146 громадянами України у результаті переговорів, проведених Службою безпеки України.

26 березня 2015 року на підставі наказу командира військової частини 3027 НГ України він був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Внаслідок перебування у полоні і травм, отриманих 29 серпня 2014 року, стан його здоров'я суттєво погіршився. У зв'язку з цим, протягом 2015 - 2018 років, він неодноразово перебував на обстеженні і стаціонарному лікуванні у різних закладах охорони здоров'я.

05 червня 2018 року за результатами медичного огляду, проведеного ВЛК ДУ «ТМО МВС України по Київській області», встановлено, що отримана ним контузія, стан після перенесеної мінно-вибухової травми (ЗЧМТ, струс головного мозку 29 серпня 2014 року) у вигляді післятравматичного церебрального арахноїдиту з лікворо-гіпертензійним синдромом, частими стійкими цефалгіями та уламкового сліпого поранення тім'яної ділянки голови (підшкірно) з наявністю стороннього тіла (метал) - пов'язана із захистом Батьківщини. Захворювання: «Дисциркуляторна післятревматична (ЗЧМТ. Струс головного мозку 2014 року) енцефалопатія ІІ-ІІІ ст. з легким правобічним геміпарезом, екстрапірамідним синдромом по типу судинного паркинсонізму, виражений церебрастенічний синдром. Вертеброгенна цервікалгія, люмбалгія на тлі поширеного остеохондрозу хребта спондилолістеза С4 хребця. НЦД за гіпертонічним типом. СН 0 ст. Хронічний холецистит, стадія ремісії. Хронічний панкреатит, стадія ремісії. Хронічний пієлонефрит, стадія ремісії. ХНН - 0 ст. ССД. Кіста щитоподібної залози», - пов'язане із захистом Батьківщини. Його визнано непридатним до військової служби в мирний час, обмежено придатним у воєнний.

Довідкою МСЕК серія 12 ААБ № 100978 від 19 червня 2018 року йому довічно встановлена друга група інвалідності.

Отже, саме в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, він, ОСОБА_1, з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року знаходився в полоні на території тимчасово окупованої частини Донецької області України, а також отримав контузію і захворювання.

Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено право на життя і здоров'я, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. ст.. 6, 14 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях від 12 серпня 1949 року та низку прав, передбачених Конвенцією про поводження з військовополоненими, зокрема право на гуманне поводження з військовополоненими, на повагу до честі й гідності, на сприятливе розміщення в полоні, на достатнє харчування тощо.

Заявник зазначив, що його звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту його перебування в полоні з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року у контрольованих Російською Федерацією збройних формувань на окупованій території Донецької області України, а також отримання контузії і захворювання внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, обумовлено тим, що він має на меті визначення свого статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Учасники справи в судове засідання не з»явилися.

Заявник в письмовій заяві від 14 березня 2019 року просив проводити судовий розгляд даної справи у його відсутності, заявлені вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з»явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Представник заінтересованої особи - Російської Федерації в судове засідання не з»явився, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, однак участі представника в судовому засіданні не забезпечив, заяв та клопотань до суду від якого не надходило.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених ст. 223 ЦПК України.

Оскільки усі учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, суд вважає за можливе продовжити розгляд справи за відсутності учасників справи на підставі наявних у справі матеріалів.

Враховуючи неявку в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши в судовому засіданні матеріали справи та подані докази, з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що заява підлягає задоволенню, за наступних підстав.

Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», з якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

З даної заяви Верховної Ради України слідує, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння нерегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. У подальшому лідер партії «Русское единство» проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року "Територіальна цілісність України".

17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року №891-VІІ, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів».

21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно зі ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №1207-VІІ, із змінами і доповненнями, Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України із зазначенням дати початку тимчасової окупації 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши Республіку Крим Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні формування проголосили створення «Донецької Народної Республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської Народної Республіки» (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII, зазначені події на сході України відбувалися таким чином.

Протягом травня 2014 року самоназвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації, батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.

11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської областей відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані ані національним законодавством, ані міжнародною спільнотою.

На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня 2014 року, в зв'язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил».

Нерегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби та сучасні зенітно-ракетні комплекси, які постачалися з території РФ. Це підтверджувалося численними поясненнями затриманих військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Статтею першою Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: - вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; - напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

За наслідками військової агресії Російської Федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року за №254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Відповідно до абз.2 постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.

Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Ради Європи, Парламентської Ради НАТО, Парламентської Ради ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Ради ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.

Військові дії Російської Федерації на території України були визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Отже, при вирішенні зазначеної справи знайшов своє підтвердження факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомим.

Як встановлено судом ОСОБА_1 з 01 липня 2014 року по 26 грудня 2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції м. Ізюм Харківської області, м. Іловайськ, м. Слов»янськ, м. Курахово Донецької області /а.с.17/.

Актом №3/18 про нещасний випадок (у тому числі поранення) прапорщика резерву ОСОБА_1, який стався в період проходження служби при виконанні службових обов»язків встановлено, що 29 серпня 2014 року військовослужбовці батальону спеціального призначення отримали наказ на вихід з міста Іловайськ. При відході біля села Червоносільське Амвросіївського району Донецької області колона потрапила у засідку. Військовослужбовці спішилися та зайняли кругову оборону, зав'язався бій. Під час бою внаслідок вибуху прапорщик резерву ОСОБА_1 був травмований. З 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року перебував в полоні, де піддавався туртурам та знущанням /а.с.51-52/.

Постановою ВЛК ДУ «ТМО МВС України по Київській області» № 42 від 05 червня 2018 року було встановлено, що контузія та захворювання, які були отримані ОСОБА_1 в період з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року дійсно пов»язані із захистом Батьківщини/а.с.55/.

Довідкою МСЕК серія 12 ААБ № 100978 виданої 19 червня 2018 року підтверджується, що ОСОБА_1 в результаті контузії, захворювання, які пов»язані із захистом Батьківщини встановлена 2 групу інвалідності /а.с.56/.

Відповідно до списку звільнених з полону бойовиків українців ОСОБА_1 було звільнено з полону разом з іншими 146 громадянами України у результаті переговорів, проведених Службою безпеки України /а.с.53/.

На підставі витягу з наказу командира військової частини 3027 Національної Гвардії України № 73 від 26 березня 2015 року, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

В ході судового розгляду справи були підтверджені обставини зазначені в заяві, які підтверджують юридичний факт контузії, захворювання і перебування ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, в полоні під час захисту Батьківщини в період з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року у контрольованих Російською Федерацією збройних формувань на окупованій території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ОСОБА_6 України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях», яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов'язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов'язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Статтею 13 Конвенції передбачено, що ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до змісту ст. 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту повинно бути зазначено мету встановлення такого юридичного факту.

Як вказував заявник, встановлення зазначеного юридичного факту йому необхідно з метою визначення свого статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права

Отже, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація його особистих та майнових прав. При цьому, відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника.

Саме таких висновків щодо застосування вищезазначених норм права дійшов Верховний Суд у подібних правовідносинах у постановах від 21 березня 2018 року (№61-4150св18) та від 12 квітня 2018 року (№61-4411св18).

Оскільки встановлення юридичного факту контузії, захворювання і перебування в полоні під час захисту Батьківщини в період з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року у контрольованих Російською Федерацією збройних формувань на окупованій території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, а викладені у заяві обставини знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що подана заява є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.

Відповідно до положень ч. 7 ст. 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення в порядку окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-83, 258-259, 264-265, 268, 294, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ :

Заяву ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити юридичний факт контузії, захворювання і перебування ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, в полоні під час захисту Батьківщини в період з 29 серпня 2014 року по 26 грудня 2014 року у контрольованих Російською Федерацією збройних формувань на окупованій території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного суду через Лугинський районний суд Житомирської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано. Якщо буде подано апеляційну скаргу, рішення, якщо його не буде скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. У разі порушення порядку подання апеляційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Заявник: ОСОБА_1, зареєстрований та проживаючий за адресою: АДРЕСА_1

Заінтересовані особи:

- Міністерство соціальної політики України, місцезнаходження - вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ, код за ЄДРПОУ 37567866.

- Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні, місцезнаходження - Повітрофлотський проспект, 27, м. Київ.

Повний текст рішення складено 19 квітня 2019 року.

Суддя Б. П. Нечуй