Рішення № 81302126, 29.03.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 березня 2019 року № 640/19723/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Аблова Є.В.,

при секретарі судового засідання - Борсуковській А.О.,

за участю представників сторін:

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Карманського І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_3

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_3 (далі - позивач) із позовною заявою до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач), в якій, з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 08 січня 2019 року, просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене Наказом №442 від 06 листопада 2018 року;

- зобов'язати відповідача розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно позивача;

- стягнути з відповідача на користь позивача суму компенсації завданої немайнової шкоди у розмірі 1 000 000, 00 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Ухвалою суду від 10 січня 2019 року, за клопотанням представника позивача, справу було призначено до розгляду у загальному позовному провадженні.

Протокольною ухвалою суду від 19 березня 2019 року замінено відповідача на Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірний наказ є протиправним, з огляду на те, що виданий з порушенням правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилався на те, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області правомірно прийнято рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява є очевидно необґрунтованою, тобто у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, просив їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача №2018 KV 0275, 16 жовтня 2018 року ОСОБА_3 звернувся до відповідача з заявою - анкетою (№275) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка обґрунтована тим, що позивач має побоювання виявитися жертвою переслідування за ознаками його національності та політичними переконаннями. Разом з заявою позивачем були подані наступні документи: копія посвідки на постійне проживання; копія британського паспорту; 6 фотографій. Також, позивач зобов'язався забезпечити усі зазначені документи, засвідчуючи причини для його переслідування.

Крім того, позивачем була заповнена анкета особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (№275 від 16 жовтня 2018 року), реєстраційний листок на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протокол ознайомлення з прийнятим рішенням за заявою, правами і обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16 жовтня 2018 року ОСОБА_3 видана довідка про звернення за захистом в Україні, яка дійсна до 16 листопада 2018 року.

Також, 16 жовтня 2018 року позивач отримав запрошення на співбесіду для уточнення відомостей та анкетних даних на 30 жовтня 2018 року о 09:00 год.

Відповідно до протоколу співбесіди від 30 жовтня 2018 року (справа №2018 KV 0275), ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Сполученого Королівства Великобританії, національність - Британець, має вищу освіту, одружений на ОСОБА_9 (4 дружина), має 4 дітей, у вересні 2014 року прибув літаком до України, має посвідку на проживання в Україні (безстроково), має бізнес в Україні.

Також у протоколі співбесіди позивач зазначив, що він народився у 1961 році у Південному Уельсі та був усиновлений у віці 3 тижнів. Виріс позивач в Англії. Зазначив, що між Уельсом та Англією існує велика ворожнеча, ненависть місцевого населення один до одного, у зв'язку з чим проти нього почались етнічні переслідування, а саме: вандалізм, пошкодження його машини, кидання цегли у вікна будинку, проливання фарби на будинок, насилля на вулиці.

Крім того посилався на те, що у 2004 році він зі своєю дружиною поїхав у відпустку в Гімалаї (Індія), де з його дружиною стався нещасний випадок, вона впала з гори та померла. У 2011 році, через вісім років після смерті дружини (вже колишньої), Уельська поліція без жодних підстав почала розслідування стосовно смерті його дружини, та у листопаді поліція прибула до його дому та заарештувала його за обвинуваченням у вбивстві колишньої дружини. У подальшому його допитували та помістили до в'язниці суворого режиму, де він перебував 15 місяців. У 2013 році його випустили із в'язниці та обвинувачення були зняті, у зв'язку зі встановленням факту фальсифікації Уельською поліцією справи. Зазначена справа набула розголосу, позивач виступав на телебаченні, де публічно критикував расистські дії з боку Уельської поліції. Після публічних виступів він почав отримувати погрози від Уельської поліції та почались його переслідування.

Також, з протоколу співбесіди вбачається, що у 2015 році без його відома був проведений судовий процес де його було визнано винним у вчиненні злочину, який стосується його діяльності, як бухгалтера. 08 жовтня 2018 року цього затримала поліція за міжнародним запитом (Інтерпол), однак у зв'язку з відсутністю вироку, суд відмовив у його екстрадиції. Вважає, що зазначені дії мають на меті його переслідування, у зв'язку з чим шукає захисту в Україні.

06 листопада 2018 року Управлінням виданий наказ №442, яким, на підставі частин 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на підставі письмового висновку заступника начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Васильонка С.В. від 06 листопада 2018 року, громадянину Великобританії ОСОБА_3 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

06 листопада 2018 року Управлінням складено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №183, в якому зазначено, що ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Вважаючи відмову відповідача в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Аналізуючи умови, передбачені пунктами 1 чи 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Як роз'яснив Пленум Вищого адміністративного суду України у постанові від 25 червня 2009 року №1, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

У силу частин шостої та сьомої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин 11, 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 06 листопада 2018 року №442, підставою для відмови в прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення частин 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та письмовий висновок заступника начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Васильонка С.В. від 06 листопада 2018 року.

Крім того, з повідомлення Управління від 06 листопада 2018 року №183 відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту обґрунтовано очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Так, з протоколу співбесіди від 30 жовтня 2018 року (справа №2018 KV 0275), вбачається, що ОСОБА_3 були надані відповіді на запитання відповідача, разом з відповідями позивачем надавались докази на підтвердження своїх доводів (роздруківки з видань, фото, листи, копії документів).

Крім того, на думку суду, твердження заявника є зрозумілими, не містять протиріч та підтверджені доказами, які позивач міг надати відповідачу на той момент.

Окрім запитань щодо мотивів еміграції, відповідачем було поставлене питання щодо того коли позивач приїхав до України та чому звернувся за захистом у жовтні 2018 року.

Зазначене питання було розкрито позивачем, який повідомив, що приїхав до України у вересні 2014 року, в інших країнах притулку не шукав, а звернувся за допомогою, оскільки дізнався про переслідування з боку британських органів.

Варто зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань, переслідування чи серйозної шкоди.

Водночас, на підтвердження своїх доводів, позивач надав органу міграційної служби та суду копію ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року, якою, за результатами розгляду клопотання першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №5 Голуба В.Є. про застосування до громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення його видачі (екстрадиційного арешту) до вирішення Міністерством юстиції України питання про його видачу та фактичну передачу (екстрадицію) компетентним органам Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, було відмовлено у задоволенні такого клопотання.

У вищенаведеній ухвалі суду слідчий суддя зазначив, що підставою для відмови у задоволенні клопотання стала наявність в матеріалах клопотання прокурора запиту Національного агентства з боротьби зі злочинністю, яке не є компетентним органом іноземної держави, який може звертатись до України із запитом про видачу особи (таким органом є Міністерство юстиції Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії). Іншою причиною для відмови стала відсутність оригіналу або завіреної копії вироку, яким ОСОБА_3 засуджено на території Великобританії за вчинення інкримінованих кримінальних правопорушень, що не узгоджується з вимогами статті 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року. Окрему увагу слідчий суддя звернув на те, що ані копія запиту іноземної держави про видачу ОСОБА_3, ані додані до нього матеріали, долучені прокурором до клопотання про екстрадиційний арешт, не засвідчені центральним органом України (Міністерством юстиції України), що прямо суперечить положенням частини 2 статті 584 Кримінального процесуального кодексу України.

Згідно із абзацом 3 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відтак, належними та допустимими доказами у вказаній категорії справ є зокрема публікації у засобах масової інформації про обставини справи що підлягають доказуванню.

У матеріалах справи міститься письмовий висновок заступника начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Васильонка С.В. від 06 листопада 2018 року, у якому останній, спростовуючи посилання ОСОБА_3 щодо переслідувань за етнічною ознакою, зазначив, що відповідно до звіту Державного Департаменту США щодо прав людини у Великобританії (2017 рік) національна поліція на належному рівні підтримує порядок в країні у всіх сферах, а випадки расизму, етнічної дискримінації, чи ненависті на релігійному чи етнічному підґрунті розслідуються у встановленому порядку (джерело: https://www.state.gov/documents/organization/277477.pdf). Крім того, посилання позивача на Інтернет ресурси, як на доказ підтверджуючий його переслідування у країні походження, не приймались до уваги, оскільки, на думку відповідача, вони висвітлювали несистемні інциденти у певній сфері, які в установленому порядку розслідуються правоохоронними органами Сполученого Королівства.

Однак, позивач, зазначаючи про переслідування за етнічною ознакою, посилався саме на те, що такі переслідування здійснюються Уельською поліцією.

Таким чином, виникає ситуація, коли в одному випадку інформація, надана позивачем та викладена на сайті не визнається відповідачем достовірним джерелом, а в іншому випадку, інформація надана відповідачем та взята з Інтернет ресурсу є належним доказом та вважається такою, що отримана з достовірного джерела.

Також, у висновку від 06 листопада 2018 року розглядалось питання щодо притягнення у 2011 році позивача до кримінальної відповідальності за вбивство своєї колишньої дружини Коллет та підстав його порушення. Однак, матеріалами справи встановлено, та не спростовано представником відповідача, що у 2013 році з ОСОБА_3 було знято обвинувачення у вбивстві колишньої дружини, у зв'язку з встановленням факту фальсифікації поліцією матеріалів справи.

Крім того, у висновку від 06 листопада 2018 року досліджувалось питання щодо наявності у Великобританії відносно заявника обвинувального вироку винесеного в заочному порядку, яким позивача засуджено до восьми років позбавлення волі через обвинувачення у шахрайстві, шляхом обману певних юридичних осіб, з якими він співпрацював. Зазначені твердження сформовані заступником начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Васильонком С.В. на підставі ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2018 року. Однак, у наведеній ухвалі слідчого судді зазначено, що при зверненні до суду з клопотанням про видачу (екстрадицію) ОСОБА_3, прокурором не було надано оригіналу або належним чином засвідченої копії вироку. Таким чином, посилання на наявність вироку суду Великобританії відносно позивача не підтверджуються матеріалами справи.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про протиправність оскаржуваного рішення, а відтак наявність підстав для його скасування.

Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Дана правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові №21-1465а15 від 16 вересня 2015 року.

У даному рішенні Верховний Суд України наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалось примусове виконання рішення.

Враховуючи викладене та у зв'язку з тим, що Управлінням вже розглядалось питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами якого відповідачем було прийнято оскаржуваний наказ, суд вважає, що у даному випадку належним способом захисту буде зобов'язання відповідача повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_3.

Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача суми компенсації завданої немайнової шкоди у розмірі 1 000 000, 00 грн., то слід зазначити наступне.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 №4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Статтею 23 ЦК України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Стаття 1173 ЦК України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Як зазначено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Проте, позивачем не надано належних та допустимих доказів факту заподіяння моральної шкоди та не доведено безпосереднього причинного зв'язку між діями чи бездіяльністю відповідача та їх наслідками у вигляді моральних чи фізичних страждань позивача.

Таким чином, позовна вимога про стягнення з відповідача моральної шкоди, заподіяної внаслідок прийняття відповідачем спірного наказу про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не підлягає задоволенню у зв'язку з недоведеністю причинно - наслідкового зв'язку між діями відповідача та їх наслідками заподіяними позивачу.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об'єктивному дослідженні.

Поряд з тим, що на суб'єкта владних повноважень, у випадку, якщо він є відповідачем в адміністративній справі, покладено обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, Кодексом адміністративного судочинства України на кожну сторону, в незалежності від того чи є вона суб'єктом владних повноважень, покладено обов'язок щодо доведення обставин на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на викладене та враховуючи встановлені у справі обставини, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_3 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (Управління Державної міграційної служби України в Київській області) про відмову громадянину Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене Наказом №442 від 06 листопада 2018 року.

3. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_3.

4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Є.В. Аблов