Рішення № 81275383, 09.04.2019, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2019 року м. Житомир справа № 240/5639/18

категорія 109020100

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфіменко О.В.,

секретаря судового засідання Магдич В.М.,

за участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання дій протиправними, зобов'язання розглянути та затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, -

встановив:

03.12.2018 до Житомирського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_3, у якому, з урахуванням уточнень, просить:

- визнати протиправними дії ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області щодо відмови ОСОБА_3 у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,0 га для ведення особистого селянського господарства, викладеній у листі №ф-6788/0-3810/0/22-18 від 02.07.2018;

- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області розглянути та затвердити ОСОБА_3 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у розмірі 1,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Вересівської сільської ради Житомирського району.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що їй надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 1,00 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_4 управлінням Держгеокадастру у Житомирській області позивачу було погоджено проект землеустрою. Вказаній земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер та внесено реєстраційний запис. Позивач зазначила, що вона зверталась до відповідача з заявами про затвердження проекту землеустрою, однак їй неодноразово було відмовлено з посиланням на недоліки, що були допущені при розробці вказаного проекту землеустрою. Позивач вважає, що своїми діями відповідач порушує її права та законні інтереси, така відмова є протиправною та необґрунтованою, у зв’язку із чим позивач звернулась до суду з вказаним позовом.

Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 10.12.2018 відкрите провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначене підготовче засідання на 10.01.2019 на 14:00.

28.12.2018 на адресу суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов вх. №25341/18 (а.с. 85-87). В якому відповідач проти заявленого позову заперечує та просить відмовити у його задоволенні. В обґрунтування заперечень зазначає, що після отримання листів позивач погоджувався з недоліками і усував їх, але не в повній мірі, а отже оскарження даного лист про відмову у затвердження проекту землеустрою є необґрунтованим та безпідставним. Крім того, представник відповідача зазначає, що позивачу необхідно було звернутись до свого розробника і усунути зазначені у листі від 02.07.2018 №Ф-6788/0-3810/0/22-18 недоліки. Таким чином, Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області при розгляді звернення діяло у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Стосовно вимоги позивача затвердити проект землеустрою щодо відведення вказаної у позові земельної ділянки, відповідач заперечує з посиланням на постанови Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №806/1045/17, від 11.09.2018 у справі №712/10864/16-а та від 15.05.2018 у справі №820/4436/17, вважає, що такі дії відносяться до дискреційних повноважень відповідача.

Відповідно до листа від 28.12.2018 у зв'язку з перебуванням судді Єфіменко О.В. у відпустці у період з 02.01.2018 до 11.01.2019 судове засідання, призначене на 10.01.2019 на 14:00 перенесене на 05.02.2019 на 15:00 (а.с. 91).

29.01.2019 на адресу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив від 22.01.2019 вх. №1826/19, у якому позивач просить задовольнити адміністративний позов (а.с. 97-100).

У підготовчому судовому засіданні суд ухвалами від 05.02.2019, постановленими у порядку статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) без виходу до нарадчої кімнати, продовжив розгляд справи у підготовчому судовому засіданні на 30 днів та оголосив перерву у підготовчому засіданні до 13.03.2019 до 11:30, що внесено секретарем до протоколу судового засідання від 05.02.2019 (а.с. 116-118).

13.03.2019 у підготовчому судовому засіданні представником позивача подано заяву про зміну предмета позову (а.с. 121-122).

Суд ухвалами від 13.03.2019, постановленими у порядку статті 243 КАС України без виходу до нарадчої кімнати, прийняв заяву про зміну предмета позову до розгляду та оголосив перерву у підготовчому засіданні до 09.04.2019 до 11:30 з метою надання представнику відповідача часу на ознайомлення із заявою про зміну предмета позову, що внесено секретарем до протоколу судового засідання від 13.03.2019 (а.с. 134).

21.03.2019 на адресу суду від представника відповідача надійшла відповідь на заяву про зміну предмета спору вх. №6148/19 (а.с. 136).

У підготовчому судовому засіданні суд ухвалою від 09.04.2019, постановленою у порядку статті 243 КАС України без виходу до нарадчої кімнати, закрив підготовче провадження та продовжив розгляд справи по суті, що внесено секретарем до протоколу судового засідання від 09.02.2019 (а.с. 144-145).

У судовому засіданні 09.04.2019 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та з урахуванням уточнень (а.с. 121-122).

У судовому засіданні 09.04.2019 представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечувала та просила відмовити у їх задоволенні з підстав, що викладені у відзиві на адміністративний позов та відповіді на заяву про зміну предмета спору (а.с. 136).

Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до наказу ОСОБА_4 управління Держземагенства у Житомирській області №6-1714/14-15-СГ від 21.04.2015 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» ОСОБА_3 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Житомирського району, за межами населених пунктів Вересівської сільської ради, орієнтований розмір земельної ділянки 1,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (а.с. 39).

У пункті 2 вказаного наказу зазначено, що розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає погодженню та затвердженню відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно з висновком №19-603-99.4-529/2-16 від 22.01.2016 Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області погоджено проект землеустрою (а.с. 27-80) щодо відведення земельної ділянки площею 1,0 га у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства на території Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області (а.с. 59-60).

Як видно з копії витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, 03.06.2016 Управлінням Держгеокадастру у Житомирському районі Житомирської області присвоєно земельній ділянці загальною площею 1,0 га кадастровий номер 1822081200:01:000:0994 та внесено реєстраційний запис про реєстрацію земельної ділянки до Державного земельного кадастру (а.с. 25).

У подальшому, позивач неодноразово зверталася до ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області із заявами про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області.

Однак, відповідач листами від 23.06.2017, 04.08.2017, 26.10.2017, 23.11.2017, 23.01.2018, 03.04.2018 відмовляв ОСОБА_3 у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із посиланням на наявність недоліків допущених при розробці документації (а.с. 18-23).

Після чергового усунення зазначених відповідачем недоліків, позивач знову звернулася до ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області.

ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області №Ф-6788/0-3810/0/22-18 від 02.07.2018 ОСОБА_3 відмовлено у затвердженні вказаного проекту землеустрою із посиланням на наявність недоліків (а.с. 24).

Не погоджуючись із діями відповідача та вважаючи вказану відмову необґрунтованою та протиправною, ОСОБА_3 звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Статтею 19 Основного Закону визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Приписами частин 1 та 2 ст.116 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до ОСОБА_5 міністрів Автономної Республіки Крим. ОСОБА_5 Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з 4 ст.122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Частиною 10 ст.123 ЗК України визначено, що рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Згідно з ст.25 Закону України «Про землеустрій» документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Статтею 30 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.

Частиною 4 ст.123 ЗК України визначено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

У свою чергу, ч.1 ст.186-1 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до ч.4 ст.186-1 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.

Частиною 5 ст.186-1 ЗК України органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику своїх висновків про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

Згідно з ч.6 ст.186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Частиною 8 ст.186-1 Земельного кодексу України передбачено, що у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений). Органами, зазначеними в частинах першій-третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Повторна відмова не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження.

Аналіз наведених правових норм свідчить, що ст.186-1 ЗК України передбачено два альтернативні варіанти рішень у формі висновку, які можуть бути прийняті територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за результатами розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки: про затвердження цього проекту або про відмову в його затвердженні.

Статтею 186-1 ЗК України не передбачено можливості направлення проекту землеустрою на доопрацювання, без складення висновку про відмову в затвердженні проекту землеустрою, лише листом за результатами розгляду заяви, як це було зроблено відповідачем листами від 23.06.2017, 04.08.2017, 26.10.2017, 23.11.2017, 23.01.2018, 03.04.2018 та 02.07.2018.

Правовий статус ОСОБА_4 управлінь Держгеокадастру в областях визначено відповідним Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, яке затверджене наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.09.2016 №333 (далі - Положення №333) та зареєстроване у Міністерстві юстиції України 25.10.2016 за №1391/29521.

Пунктом 8 Положення №333 передбачено, що Головне управління у межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру.

Крім того, згідно з пунктом 84 Типової інструкції з діловодства в територіальних органах Держгеокадастру, затвердженої наказом Держгеокадастру від 15.10.2015 №600, накази видаються як рішення організаційно-розпорядчого характеру. За змістом управлінської дії накази видаються з основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, адміністративно-господарських, кадрових питань.

При цьому, пунктом 123 вказаної Інструкції визначено, що службові листи надаються з метою обміну інформацією між установами як: відповіді про виконання завдань, визначених в актах органів державної влади, дорученнях вищих посадових осіб; відповіді на запити, звернення; відповіді на виконання доручень установ вищого рівня; відповіді на запити інших установ; відповіді на звернення громадян; відповіді на запити інформацію; ініціативні листи; супровідні листи.

Отже, відповідно до положень вказаних нормативно-правових актів визначено, що за результатами розгляду будь-яких основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, останнім має видаватися відповідний наказ. При цьому листи складаються у разі наданні відповіді на звернення громадян.

Таким чином, рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його затвердженні повинно оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу ОСОБА_4 управління Держгеокадастру в області.

Разом з тим, у даному випадку позивач звернулася до відповідача не із зверненням, а із відповідною заявою за наслідками розгляду якої суб'єкт владних повноважень мав би прийняти відповідне управлінське рішення, у той час як останній протиправно направив позивачу відповідь у формі листа.

Тобто, відсутність належним чином оформленого рішення ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його затвердженні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі №820/4147/17 та від 06.03.2019 у справі №1640/2592/18 (провадження №К/9901/67460/18).

Частиною 7 статті 186-1 ЗК України визначено, що територіальному органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, при вирішенні питання про затвердження проекту землеустрою заборонено вимагати, зокрема, надання додаткових матеріалів та документів, не включених до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій", а також проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Відповідно до ст.50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають: завдання на розроблення проекту землеустрою; пояснювальну записку; копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності); рішення Верховної ОСОБА_5 Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення (проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених (законом); письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), (або рішення суду; довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями; матеріали Геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки); відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна для об'єктів будівництва ІІІ-V категорії складності, які розташовані на земельній ділянці; розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом); розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених Законом); акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування Земельної ділянки); акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки); перелік обмежень у використанні земельних ділянок; викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); кадастровий план земельної ділянки; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки); матеріали погодження проекту землеустрою.

У розумінні ч.6 ст.186-1 ЗК України підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою є невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Крім того, ст.50 Закону України «Про землеустрій» містить вичерпний перелік документації, що включає проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Аналіз змісту листів відповідача про відмову у затвердженні проекту землеустрою від 23.06.2017, 04.08.2017, 26.10.2017, 23.11.2017, 23.01.2018, 03.04.2018, 02.07.2018 свідчить, що вони мотивовані іншими причинами, із зазначенням інших недоліків, ніж вказані у попередніх листах, що суперечить нормам чинного земельного законодавства України, зокрема, ч.8 ст.186-1 ЗК України.

Крім того, відповідач неодноразово відмовляв ОСОБА_3 у затвердженні проекту землеустрою та із зазначенням щоразу інших підстав відмови та жодного разу не встановлював строку для виправлення недоліків проекту, як це передбачено ч.8 ст.186-1 ЗК України.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, всупереч ч.2 ст.71 КАС України не довів правомірності своїх дій щодо відмови ОСОБА_3 у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Відповідач протиправно відмовив позивачці, посилаючись при цьому на підстави, не передбачені земельним законодавством. Розглядаючи заяву ОСОБА_3 відповідач був зобов'язаний затвердити проект землеустрою, оскільки на даній стадії безоплатної приватизації земельної ділянки не передбачено інших правомірних варіантів поведінки.

Враховуючи викладене, суд вважає необхідним зобов'язати відповідача затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, що буде обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача.

Стосовно доводів представника відповідача щодо того, що затвердження проекту землеустрою відноситься до дискреційних повноважень ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області, то суд дійшов висновку про те, що задоволення вимоги про зобов'язання відповідача затвердити проект землеустрою у цьому випадку не буде втручанням суду у дискреційні повноваження ГУ Держгеокадастру у Житомирській області, а буде обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача, оскільки відповідач протиправно надав ОСОБА_3 формальну відмову з підстав, не передбачених діючим законодавством.

При цьому, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Як встановлено частиною 4 статті 105 КАС України адміністративний позов може містити вимоги про: 1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; 2) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; 5) виконання зупиненої чи невчиненої дії; 6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

Тобто, судом за результатами розгляду справи може бути задоволено будь-яку з цих вимог, у тому числі й вимогу про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Відповідно до ст.245 КАС України у справах, в яких позивач оскаржує протиправні дії чи бездіяльність відповідача у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.

У випадку, коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію, суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

Обрана судом форма захисту порушених прав у цьому випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.

Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання у таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988 (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні: будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію; фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав; закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суди зобов'язані відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому судом враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14.

Згідно Рекомендацій ОСОБА_6 Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої ОСОБА_6 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку втручання у дискреційні повноваження відповідача є виправданими, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивачів.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Суд може прийняти інше рішення, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 КАС України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Статтею 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.

Так, у рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України» зазначено: "Суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.

Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22.06.2004). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гавенда проти Польщі» від 14.03.2002, Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Аманн проти Швейцаріїї» від 16.02.2000).

Зобов'язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання. Також, що є дуже важливим, суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями.

Дана думка повністю підтверджена рішенням від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 Верховного Суду України, який вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, при зверненні до ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області подала заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання у власність для ведення особистого селянського господарства. До заяви додано проект землеустрою та висновок ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області від 22.01.2016 №19-603-99.4-529/2-16 про його розгляд та погодження. Однак, відповідачем за результатами розгляду заяви позивача не було прийнято рішення (висновку), про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або про відмову у затвердженні.

Проте, зі змісту листа від 02.07.2018 вих. №Ф-6788/0-3810/0/22-18 (а.с. 24) встановлено, що відповідачем фактично відмовлено позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Таким чином, суд вважає, що відповідач у спірних відносинах вже реалізував свої дискреційні владні повноваження, відмовивши позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, не у спосіб, встановлений законом.

Таким чином, оскільки у ході судового розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідач відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність протиправно, а визначених законом підстав для такої відмови під час розгляду справи встановлено не було, суд вважає, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше, як шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії зокрема, зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Житомирській області затвердити проект землеустрою.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язати відповідача розглянути та затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, що буде обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача.

Частиною 1 та 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідачем у порушення ч.2 ст.77 КАС України не доведено, а позивачем та наявною у матеріалах справи сукупністю належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів спростовано правомірність дій ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області стосовно відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,0 га для ведення особистого селянського господарства, а тому позовні вимоги ОСОБА_3 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду з адміністративним позовом позивачем сплачений судовий збір у розмірі 1409,60 грн. У зв'язку з задоволенням позовних вимог суд дійшов висновку, що судові витрати, понесені позивачем, належать відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у сумі 1409,60 грн.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 242-246, 250-251, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, 10006. РНОКПП/ЄДРПОУ: НОМЕР_1) до ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області (вул. Довженка, 45, м. Житомир, 10002. РНОКПП/ЄДРПОУ: 39765513) про визнання дій протиправними, зобов'язання розглянути та затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки - задовольнити.

Визнати протиправними дії ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області щодо відмови ОСОБА_3 у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,0 га для ведення особистого селянського господарства, викладеній у листі №ф-6788/0-3810/0/22-18 від 02.07.2018.

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області розглянути та затвердити ОСОБА_3 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у розмірі 1,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Вересівської сільської ради Житомирського району.

Стягнути з ОСОБА_4 управління Держгеокадастру у Житомирській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_3 1409,60 грн судових витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складене 19 квітня 2019 року.

Головуючий суддя Єфіменко Ольга Володимирівна