Ухвала суду № 81271727, 19.04.2019, Великоновосілківський районний суд Донецької області

Справа № 220/121/18

Провадження № 1-кп/220/13/19

У Х В А Л А

Іменем України

19 квітня 2019 року смт Велика Новосілка Донецької області

Великоновосілківський районний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Яненко Г.М.

за участю секретаря Сербіної І.В.

прокурора Харченка В.О.

обвинуваченого ОСОБА_1

захисника адвоката ОСОБА_2

розглянувши в судовому засіданні в залі суду в смт. Велика Новосілка кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 03.04.2017 року за № 22017050000000132 за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 110 КК України,

ВСТАНОВИВ:

На розгляді Великоновосілківського районного суду Донецької області перебуває зазначене кримінальне провадження.

Ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 06.12.2017 р. обвинуваченому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, до 02.02.2018 р.

Ухвалою від 27 лютого 2019 року запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в черговий раз продовжено до 27 квітня 2019 року включно.

Разом з тим, вказаною ухвалою визначено суму застави у розмірі 40 (сорока) прожиткових мінімумів доходів громадян в сумі 76840 грн., які необхідно внести на депозитний рахунок ТУ ДСА України в Донецькій області до закінчення терміну тримання під вартою.

При внесенні визначеної суми застави постановлено ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 з-під варти - звільнити.

У разі внесення застави, покладено на ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 ряд обов'язків.

28 лютого 2019 року ОСОБА_1 звільнено з державної установи "Маріупольський слідчий ізолятор" під заставу.

Прокурор вважав необхідним замінити запобіжний захід із застави на тримання під вартою, оскільки зазначені при обранні та продовження запобіжного заходу ризики не зменшилися і продовжують існувати. А прямими нормами КПК України, застосування запобіжного заходу у вигляді застави для даного виду правопорушень не передбачено. Також повідомив, що в межах іншого кримінального провадження ОСОБА_3 повідомлено про підозру у вчиненні ще одного кримінального правопорушення.

Захисник обвинуваченого просила залишити ОСОБА_1 запобіжний захід обраний ухвалою від 27 лютого 2019 року у вигляді застави, посилаючись на недоведеність заявлених прокурором ризиків.

Обвинувачений підтримав позицію захисника, вважав ризики недоведеними.

Вислухавши думку сторін кримінального провадження, суд приходить до наступних висновків.

Так, ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

За твердженням прокурора, виходячи із пред’явленого обвинувачення, яке стосується посягання на територіальну цілісність і недоторканість України, в інтересах новоствореної «ДНР» ОСОБА_1 може мати певні зв’язки з «ДНР», під час досудового розслідування перебував у розшуку, існує реальний ризик, що знаючи, яке кримінальне покарання йому загрожує, він може переховатися від суду, впливати на свідків.

Разом з тим, за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод на державу покладається обов'язок вжити заходи до забезпечення прав людини, яка тримається під вартою.

Відповідно до ст.17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006 року «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини, а також українські суди мають застосовувати при розгляді справ практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із ч. 2 ст. 8 КПК України, принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Окрім цього, відповідно до ч. 5 ст. 9 КПК України, кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Так, приписами ч.5 ст. 176 КПК України встановлено, що при обранні обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 110 КК України, інші запобіжні заходи, ніж тримання під вартою, не застосовуються.

Проте, обмеження розгляду клопотання про продовження строку тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи ОСОБА_1 є порушенням вимог п.4 ст. 5 Конвенції, що прямо суперечить правовій позиції Європейського суду з прав людини, викладеній у справах «Харченко проти України» та «Белевитський проти Росії».

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини по справі «Свершов проти України» тяжкість злочину, в якому обґрунтовано підозрюється особа, має суттєве значення, однак не може бути єдиною підставою для тримання особи під вартою.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що обвинувачений раніше не судимий, має сім’ю та місце постійного проживання, що свідчить про наявність міцних соціальних зв’язків.

Обовязки, покладені на нього ухвалою від 27 лютого 2019 року виконував в повному обсязі. Доказів на підтвердження іншого прокурором не представлено.

В своїх рішеннях по справах «Кудла проти Польщі», «Ухань проти України», «Хумматов проти Азербайджану», «Петухов проти України», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення.

Відсутність належної медичної допомоги може, таким чином, становити поводження, що суперечить ст. 3 Конвенції.

Стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичного суспільства. Конвенція категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незважаючи на обставини чи поведінку потерпілого

Згідно з аналітичною довідкою Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні щодо "Впливу положень частини 5 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України на права людини" зроблено висновок про те, що:

Взяття під варту повинно бути засноване на прийнятому в кожному конкретному випадку рішенні про те, що воно є обґрунтованим і необхідним з урахуванням всіх обставин для таких цілей, як попередження втечі, втручання в процес збирання доказів або рецидиву злочину.

Статтею 177 "Мета і підстави застосування запобіжних заходів" Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що застосування запобіжного заходу має відбуватись з огляду на наявність одночасно двох елементів:

(i) обґрунтованої підозри у вчиненні особою злочину, та

(ii) ризиків, які дають суду підстави вважати, що особа не буде виконувати покладених на неї процесуальних обов'язків, а також вчинить спробу:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Враховуючи викладене, перш ніж застосувати приписи ч. 5 ст. 176 Кримінального процесуального кодексу України, суди мають переконатись у наявності обох із вказаних елементів.

Положення ч. 5 ст. 176 Кримінального кодексу України порушують окреслені вище міжнародні стандарти прав людини, оскільки обмежують повноваження судів щодо обрання альтернатив досудовому триманню під вартою у кримінальних справах, пов'язаних із конфліктом на сході України.

Даний висновок ґрунтується на аналізі практики Європейського суду з прав людини, яка, відповідно до Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", має застосовуватись українськими судами як джерело права.

ЄСПЛ вже вказував на порушення статті 5 § 3 Конвенції у низці справ, де застосування альтернативних триманню під вартою забезпечувальних заходів було заборонено законом.

Так, у справі Piruzyan v. Armenia 8 ЄСПЛ встановив, що "клопотання заявника про звільнення під заставу були також: відхилені з огляду на те, що він обвинувачувався у вчиненні правопорушення, яке відповідно до ст. 19 Кримінального кодексу визнається тяжким злочином, а п. 1 ст. 143 Кримінального процесуального кодексу забороняв звільнення під заставу у такому випадку. Суд вважає, що таке автоматичне відхилення клопотань заявника щодо обрання застави, позбавлене будь-якого судового контролю за конкретними обставинами його тримання під вартою, є несумісним з гарантіями статті 5 § 3".

Відповідно до вказаного рішення ЄСПЛ, національні суди, розглядаючи кримінальні справи, пов'язані з конфліктом, повинні розглядати можливість застосування альтернатив досудовому триманню під вартою, незважаючи на заборону, яка визначена ч. 5 ст. 176 Кримінального процесуального кодексу України.

Суд також приймає до уваги, що тримання під вартою не повинно бути занадто довгим, оскільки це може порушувати презумпцію невинуватості. Коли затримки стають необхідними, суддя повинен знову розглянути альтернативи досудового тримання під вартою.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні також звертає увагу на те, що досудове тримання під вартою не повинно бути обов'язковим для всіх обвинувачених в конкретному злочині без урахування індивідуальних обставин.

Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні під заставу: а) ризик того, що підсудний не з’явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи Тирон проти Румунії, Смирнова проти Росії Пірузян проти Вірменії).

Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або- вказати, що вона маловірогідна і необхідність в утриманні під вартою відсутня (Панченко проти Росії).

Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов’язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв’язками та усіма видами зв’язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (Бекчиєв проти Молдови). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (Сулаоя проти Естонії), § 64). Ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою (Ноймайстер проти Австрії).

У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (Ідалов проти Росії, Гарицький проти Польщі, Храїді проти Німеччини, Ілійков проти Болгарії).

У своєму Рішенні «Подвезько проти України» № 74297/11 від 12.02.15р. Європейський Суд з прав людини у п. 21 вказує, що аргументи «за» і «проти» звільнення (з-під варти), включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному провадженню у справі, не повинні оцінюватись абстрактно, але мають підтверджуватись фактичними даними. Ризик того, що обвинувачений може переховуватись, не може оцінюватися виключно не підставі ступеня тяжкості можливого покарання. Він має оцінюватися з урахуванням ряду інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки переховування, або довести, що така можливість є настільки незначною, що може не виправдати досудове тримання під вартою.

До того ж в зазначеному Рішенні Суд звернув увагу на неприпустимість загальних формулювань в судових рішеннях та застосування повторюваних шаблонних фраз. Зазначене не свідчить про те, що суди здійснюють належну оцінку фактів стосовно необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин конкретної справи.

У відповідності до ст. 200 КПК України, прокурор має право звернутися в порядку, передбаченому статтею 184 цього Кодексу до суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу.

У клопотанні про зміну запобіжного заходу обов'язково зазначаються обставини, які виникли після прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу, існували під час прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу, але про які слідчий, прокурор на той час не знав і не міг знати.

В судовому засіданні, у т.ч. на вимогу суду прокурор не навів фактичних обставин, які вказують на існування наведених ним ризиків, невиконання підсуднім покладених на нього ухвалою від 27 лютого 2019 року обов'язків, зокрема доказів ухилення від суду, впливу на свідків, тощо, а також виникнення нових обставин після прийняття попереднього рішення про застосування застави, чи обставин, які існували під час прийняття попереднього рішення, але про які прокурор на той час не знав і не міг знати.

З врахуванням наведеного, підстав для заміни запобіжного заходу у суду немає.

Керуючись ст. ст. 139, 177, 178, 182,183, 197, 199, 200, 327 КПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні заяви прокурора про зміну запобіжного заходу відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Г.М.Яненко