Рішення № 81242305, 11.04.2019, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/671/19

Провадження № 2/201/1540/2019

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2019 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

У складі: головуючого - судді Федоріщева С.С.,

за участі секретаря судового засідання - Разумняк К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договору припиненим, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до АТ «Альфа-Банк», в якому просить визнати припиненими її зобов'язання за кредитним договором №0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 у зв'язку з його виконанням; визнати припиненим іпотечний договір №0301/0808/71-166-Z-1, предметом якого є квартира №83, що знаходиться за адресою: місто Дніпро, пр. Героїв, будинок 18 «а», укладеного між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 та виключити з Реєстру іпотек і заборон відчуження запис про іпотеку і заборону відчуження майна, а саме: квартири №83, що знаходиться за адресою: місто Дніпро, пр. Героїв, будинок 18 «а». Також позивач просить суд стягнути з відповідача на її користь витрати на правничу допомогу у розмірі 5600 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що 28 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та нею було укладено кредитний договір 0301/0808/71-166. У забезпечення виконання кредитного договору між сторонами 28 серпня 2008 року також було укладено іпотечний договір №0301/0808/71-166-2-1, предметом якого стала квартира №83, що знаходиться за адресою: місто Дніпро, пр. Героїв, будинок 18 «а». 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. У подальшому 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором, відповідно до якого відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором № 0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору банк зобов'язувався надати ОСОБА_1 кредитні кошти у вигляді кредиту у розмірі 13 000,00 доларів США 00 центів на строк з 28 серпня 2008 року по 20 серпня 2023 року включно.

У липні 2016 року ПАТ «Альфа-Банк» звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_1, ОСОБА_2 за кредитним договором №0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року, у якому просив достроково стягнути заборгованість у загальній сумі 6644,05 доларів США.

01 березня 2018 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська у цивільній справі №201/10516/16-ц було ухвалено рішення, яким позов ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості було задоволено.

24 квітня 2018 року ОСОБА_1 на виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2018 року внесла на рахунок № 29096490390676 кошти у розмірі 174 859,37 грн., що за офіційним курсом НБУ станом на 24 квітня 2018 року еквівалентно 6693,039 доларів США (174859,37 х 26,125554). Зазначені кошти були зараховані на погашення заборгованості згідно рішення суду по справі №201/10516/16-ц від 01 березня 2018 року.

18 травня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ «Альфа-Банк» з проханням зняття обтяження речових прав на предмет іпотеки.

Листом №48054-23.1-6/6 від 08 червня 2018 року у проханні ОСОБА_1 було відмовлено на підставі ст.ст. 598, 599 ЦК України а саме, у зв'язку з тим, що виконання рішення суду не звільняє від виконання договірних зобов'язань і сплати заборгованості за кредитним договором, а також, що оскільки в забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором укладено іпотечний договір, повідомлено, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Позивач, у поданому до суду позові зазначає, що рішенням суду від 01 березня 2018 року відбулося саме дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак відбулося і дострокове припинення зобов'язання за кредитним договором у зв'язку з його виконанням 24 квітня 2018 року. За викладеного позивач вважає, що відповідач порушує її законні права та інтереси, у зв’язку з чим, з метою захисту своїх прав позивач і звернулась до суду з даним позовом.

Представник позивача надала до суду заяву, в якій зазначила, що позивач повністю підтримує позовні вимоги та просить їх задовольнити. Позивач ознайомилась з відзивом відповідача на позов, але доводи, зазначені у ньому вважає необґрунтованими. У тому числі вважає за необхідне звернути увагу суду на те, що відповідач погоджується з тим, що тіло кредиту та відсотки дійсно сплачені, він лише посилається на право банку стягнути інфляційні відсотки та штрафні санкції, але стороні позивача не є зрозумілим підстави їх нарахування, оскільки ще рік тому, 24 квітня 2018 року позивач повністю погасила заборгованість за кредитним договором – тіло кредиту та відсотки, а також нараховану пеню. Тому позивач вважає, що вона повністю виконала зобов’язання за договором достроково. А нарахування інфляції, на думку представника позивача, не входить до зобов’язань за кредитним та іпотечним договорами, а тому їх зобов’язання фактично є припиненими. На підставі викладеного представник позивача просить суд розглянути справу без участі позивача та її представника, позов задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з’явився, направив до суду відзив, в якому зазначив, що відповідач не погоджується з доводами викладеними в позовній заяві виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування позикодавцеві грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, на думку представника відповідача, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, його борг складатиме: встановлений індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки Національного банку України за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

У статті 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» визначено, шо іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Договором іпотеки чітко передбачено, що право іпотеки припиняється виконанням іпотекодавцем забезпечених іпотекою зобов’язань за договором кредиту.

У зв’язку з цим, на думку представника відповідача, за весь період банк має право нарахувати 3 відсотків річних, передбачених ст. 625 ЦК України, інфляційні втрат та штрафні санкцій за користування чужими коштами. А тому договори кредиту та іпотеки можуть бути визнані припиненими лише після погашення відповідних сум з боку позивача кредитору.

На підставі викладеного, представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності до ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 28 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №0301/0808/71-166 (а.с. 6 – 12).

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору банк зобов'язувався надати ОСОБА_1 кредитні кошти у вигляді кредиту у розмірі 13 000,00 доларів США 00 центів на строк з 28 серпня 2008 року по 20 серпня 2023 року включно.

У забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між сторонами 28 серпня 2008 року також було укладено іпотечний договір №0301/0808/71-166-2-1, предметом якого стала квартира №83, що знаходиться за адресою: місто Дніпропетровськ, пр. Героїв, будинок 18 «а» (а.с. 13 – 15).

28 серпня 2008 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, на підставі ст. 73 Закону України «Про нотаріат» та у зв’язку з посвідченням договору іпотеки №0301/0808/71-166-2-1 від 28 серпня 2008 року була накладена заборона відчуження зазначеного в договорі майна, а саме квартири № 83 в будинку № 18а на пр. Героїв у м. Дніпропетровську, яка буде належати ОСОБА_1 до припинення договору іпотеки (зареєстровано в реєстрі за № 49).

Крім того, судом установлено, що між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки від 28 серпня 2008 року, який також підписала позичальник ОСОБА_1, відповідно до якого ОСОБА_2 поручилася за належне виконання позичальником взятих на себе зобов’язань за указаним кредитним договором (а.с. 44 – 46).

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. У подальшому 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа Банк» укладено договір купівлі- продажу прав вимоги за кредитним договором, відповідно до якого відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором № 0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 (а.с. 16 – 33, 34 – 40).

Згідно з частинами 1, 2 статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За положеннями частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

У відповідності з частиною 2 статті 1050 ЦК якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Судом також встановлено, що позичальник ОСОБА_1 скористалась наданим кредитом, проте зобов’язання належним чином за кредитним договором не виконувала, в результаті чого виникла прострочена заборгованість.

Відповідно до ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України, наслідками порушення боржником зобов’язання щодо повернення чергової частини суми кредиту є право заявника достроково вимагати повернення всієї суми кредиту.

У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року по справі №310/11534/13-ц роз’яснено, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості засвідчує такі зміни.

У липні 2016 року ПАТ «Альфа-Банк» звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_1, ОСОБА_2 за кредитним договором №0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року, в якому просив достроково стягнути заборгованість у загальній сумі 6644,05 доларів США, з яких: 6448 доларів США - заборгованість за кредитом; 188,68 доларів США заборгованість за відсотками, а також 7,37 доларів США - пеня (а.с. 41 – 43).

01 березня 2018 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська у цивільній справі №201/10516/16-ц було прийняте рішення, яким позов ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості було задоволено та стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року у сумі 6636,68 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 6448,00 доларів США; заборгованість за відсотками - 188,68 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення заборгованості - 197,52 грн. (а.с. 44 – 46).

У частині 4 ст. 82 ЦПК України зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Отже, рішення суду, яке набрало законної сили, в силу вимог 82 ЦПК України має преюдиційне значення, оскільки ним встановлено фіксований розмір невиконаного зобов'язання ОСОБА_1 перед кредитором за кредитним договором.

24 квітня 2018 року ОСОБА_1, на виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2018 року, внесла на рахунок № 29096490390676 кошти у розмірі 174 859,37 грн., що за офіційним курсом НБУ станом на 24 квітня 2018 року еквівалентно 6693,039 доларів США (174859,37 х 26,125554). Зазначені кошти були зараховані на погашення заборгованості згідно рішення суду по справі №201/10516-ц від 01 березня 2018 року (а.с. 47).

Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

При зарахуванні грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою (постанова Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-118цс16).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Згідно ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, судом встановлено, що на виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2018 року по справі №201/10516/16-ц позичальником ОСОБА_1 було сплачено грошові кошти у розмірі 174 859,37 грн., що за офіційним курсом НБУ станом на 24 квітня 2018 року еквівалентно 6693,039 доларів США (174859,37 х 26,125554), а отже 24 квітня 2018 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2018 року по справі №201/10516/16-ц було виконано боржниками в повному обсязі.

Відповідно до приписів ст.ст. 572, 575 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення ст. 17 цього Закону містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у ст. 593 ЦК України.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша ст. 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята ст. 3 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі: припинення зобов'язання, забезпеченого заставою; втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; реалізації предмета застави; набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Отже, відповідно до ст. 593 ЦК України, ст.ст. 3, 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека як забезпечувальне зобов'язання, що має похідний характер від основного зобов'язання, зокрема, припиняється у разі припинення виконанням зобов'язання, виконання якого забезпечене іпотекою. Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Згідно системного аналізу вищезазначених норм права іпотека припиняється в разі припинення основного зобов'язання, зокрема, на підставі виконання. При цьому, законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов'язаних з припиненням іпотеки, оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов'язання.

Вирішуючи спір, суд на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені судом, дійшов висновку про те, що основне зобов'язання за кредитним договором виконано у зв'язку з фактичним повним виконанням судового рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 всієї суми заборгованості за цим договором, отже, таке зобов'язання припинилось на підставі статті 593 ЦК України, внаслідок чого припинилось право застави (іпотеки).

Виходячи з викладеного, суд доходить висновку про наявність правових підстав для визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором, оскільки наданими позивачем доказами підтверджено виконання нею зобов'язання за кредитним договором, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, а відповідач не довів шляхом подання відповідних доказів свої заперечення щодо наявності невиконаних зобов'язань за кредитним договором.

Також судом встановлено, що починаючи з дати погашення заборгованості та припинення дії договору іпотеки і до теперішнього часу відповідачем не здійснено дій щодо припинення чинності обтяжень, які накладені та зареєстровані у зв'язку з укладанням договору іпотеки.

Частиною 3 статті 17 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Тимчасове застереження є видом обтяження речових прав на нерухоме майно, запис про яке вноситься реєстратором у відповідності та на підставі Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про нотаріат», та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору. Припиняються обтяження на підставі відповідних документів, які свідчать про припинення причини/обставини/підстави існування обтяження. Припиненим вважається обтяження, записи про обтяження якого вилучені або погашені внесенням відповідних реєстраційних змін у реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно п. 2 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 р. № 830, державний реєстр обтяжень рухомого майна (далі - Реєстр) - єдина комп'ютерна база даних про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження; держатель Реєстру - Мін'юст, що забезпечує ведення Реєстру; адміністратор Реєстру - державне підприємство, що належить до сфери управління Мін'юсту, що відповідає за технічне, технологічне та програмне забезпечення Реєстру, збереження та захист даних, що містяться у Реєстрі; реєстратори - суб'єкти, уповноважені держателем Реєстру надавати послуги з державної реєстрації відомостей про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також звернення стягнення на предмет обтяження, приймати заяви, видавати завірені витяги з Реєстру та виконувати інші функції, передбачені цим Порядком.

Підставою для внесення запису про припинення обтяження до Реєстру відповідно до ст.ст. 43 та 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та п. 24 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, є заяви обтяжувача чи уповноваженої ним особи. Обтяжувач чи уповноважена ним особа має право в будь-який час подати заяву про припинення обтяження і виключення запису з Реєстру чи про продовження строку дії реєстрації не більш як на п'ять років. Після припинення обтяження обтяжувач самостійно, на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п'яти днів зобов'язаний подати реєстратору заяву про припинення обтяження і виключення його з Реєстру. Відомості про припинення публічного обтяження підлягають державній реєстрації протягом п'яти днів після його припинення. Проведення реєстрації відомостей про припинення публічного обтяження покладається на уповноважений орган чи на уповноважену ним особу. Записи про обтяження, які втратили чинність, підлягають виключенню з Реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження.

Відповідно до п. 16 Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 липня 2004 №830, зміни і додаткові відомості до запису в Реєстрі вносяться реєстратором на підставі заяви обтяжувача чи уповноваженої ним особи. Заяву про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження підписує обтяжувач. Якщо обтяжувачем є юридична особа, підпис її уповноваженої особи скріплюється печаткою. У разі коли заява подається в електронній формі, вона повинна містити електронний підпис обтяжувача.

Згідно з п. 24 Порядку відомості про припинення обтяження реєструються на підставі заяви обтяжувача чи уповноваженої ним особи.

З наведеного вбачається, що право на подання заяви про припинення обтяження до реєстратора Державного реєстру обтяжень рухомого майна належить лише обтяжувачу, а саме АТ «Альфа-Банк».

Право на захист власності викладено у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Ст. 328 ЦК України передбачені підстави набуття права власності, так право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

У відповідності до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Обтяження належного позивачу на праві власності нерухомого майна (квартири), без законних підстав, обмежує здійснення власником своїх повноважень на розпорядження зазначеним майном, а тому відомості про таке обтяження підлягають вилученню з Державному реєстрі обтяжень рухомого майна з метою судового захисту порушеного права позивача.

Як зазначено у правовій позиції Верховного суду України у постанові від 12.06.2013 по справі №6-32цс/13, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Частиною другої статті 5 ЦПК України також передбачено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, вимоги позивача про визнання договору іпотеки припиненим, зняття заборони відчуження майна та вилучення записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна є взаємопов'язаними та такими, що випливають одна з одної, а тому підлягають задоволенню.

Суд вважає за необхідне, проаналізувавши наданий представником відповідача відзив на позов, роз’яснити останньому питання щодо можливості нарахування позивачу банком відповідача індексу інфляції та 3% річних, у зв’язку з порушенням зобов’язань щодо повернення кредиту до моменту погашення боржниками в повному обсязі заборгованості за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2018 року по справі №201/10516/16-ц, тобто за період до 24 квітня 2018 року.

Так, за змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 552 та частини другої статті 625 ЦК України інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті, та три проценти річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.

Тобто, після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов’язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.

Незважаючи на наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, останній має право на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Отже, до моменту погашення боржниками в повному обсязі заборгованості за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2018 року по справі №201/10516/16-ц, тобто за період до 24 квітня 2018 року, АТ «Альфа-Банк» має право на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

За викладеного, суд вважає за необхідне роз’яснити відповідачу те, що він не позбавлений можливості звернутись до суду з позовною заявою до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції та 3% річних, у зв’язку з порушенням зобов’язань щодо повернення кредиту, тобто з метою стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені в судовому засіданні фактичні обставини в контексті наведених вище норм цивільного законодавства, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» в частині визнання припиненими зобов'язань за кредитним договором; визнання припиненим іпотечний договір та виключення з Реєстру запису про іпотеку і заборону відчуження відповідного нерухомого майна.

Вирішуючи питання про можливість стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу у розмірі 5600 грн., суд дійшов наступного висновку.

Згідно зі ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов'язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Частинами 2 - 4 статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Стороні на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Склад та розмір таких витрат є предметом доказування у справі. Доказами витрат є: договір доручення або про надання правової допомоги, акт приймання-передачі виконаних робіт та документи, які свідчать про оплату гонорару (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Можуть бути також стягнуті витрати на правову допомогу, які понесені стороною і у разі вчинення дій поза судовим засіданням, але у конкретній справі, що розглядається судом.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження оплати витрат на правову допомогу в розмірі 5600 гривень позивачем надано: договір про надання юридичних послуг від 21 вересня 2018 року (а.с. 50), додаткову угоду до договору від 21 вересня 2018 року (а.с. 51) та меморіальний ордер від 28 вересня 2018 року на суму 5600 грн. (а.с. 49), а також свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю та ордер (а.с. 52 – 53).

З наданих суду доказів, вбачається, що позивачем не доведено належним чином витрати на правову допомогу. За таких обставин, суд вважає, що вимога позивача про стягнення витрат на правничу допомогу є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Питання судових витрат, суд вважає необхідним вирішити на підставі ст. 141 ЦПК України.

Як вбачається з матеріалів позову, позивачем при зверненні до суду заявлено три вимоги немайнового характеру, за які підлягав сплаті судовий збір в розмірі 768,40 грн. за кожну вимогу.

В силу закону позивач, звертаючись до суду з позовом про захист прав споживача є такою особою, що звільнена від сплати судового збору. Оскільки суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову (за основними вимогами), то з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір у загальному розмірі 2305,20 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76 - 81, 89, 141, 263 - 265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договору припиненим, - задовольнити частково.

Визнати припиненими зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором №0301/0808/71-166 від 28 серпня 2008 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», та ОСОБА_1, у зв'язку з його виконанням.

Визнати припиненим іпотечний договір №0301/0808/71-166-Z-1, предметом якого є квартира №83, що знаходиться за адресою: місто Дніпро, пр. Героїв, будинок 18 «а», укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1.

Виключити з Реєстру іпотек і заборон відчуження запис про іпотеку і заборону відчуження майна, а саме: квартири №83, що знаходиться за адресою: місто Дніпро, пр. Героїв, будинок 18 «а».

В задоволенні вимоги про стягнення з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 5600 грн., – відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» судовий збір у розмірі 2305,20 грн. на користь держави.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя С.С. Федоріщев