Рішення № 81236494, 18.04.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 1.380.2019.000779

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2019 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Хоми О.П., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» про визнання протиправною бездіяльність, стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1В.) звернувся до суду з позовом до Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» (далі – відповідач, ДП «Личаківська виправна колонія №30»), в якому просить:

- визнати протиправними дії відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільнені, а саме невиплати позивачу в день звільнення через хворобу 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період 18.10.2016 по 28.09.2018 у сумі 138 304 грн 08 к.;

- стягнути з відповідача на користь позивача 5 000 грн моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що при звільненні 18.10.2016 з позивачем не було проведено повний розрахунок, а саме не було здійснено виплати одноразової допомоги у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, як того вимагає частина перша статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Така виплата проведена відповідачем лише 28.09.2018 після звернення позивачем з відповідною заявою. У зв’язку з чим 06.11.2018 позивач звернувся до відповідача з заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з 18.10.2016 по 28.09.2018. Однак, позивач 27.11.2018 отримав відповідь відповідача в якій зазначено, що чинними, на момент звільнення позивача, нормативно-правовими документами щодо проходження служби та нарахування грошового забезпечення та інших виплат особам рядового і начальницького складу в Державній кримінально-виконавчій службі України, виплата середнього заробітку за час затримки їх виплати не передбачена. Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивач звернувся в суд.

Відповідач щодо задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, суть якого полягає у такому. Відповідно до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 07.10.2009 №222, позивачу у зв’язку із звільненням 18.10.2016 надано грошовий атестат, в якому вказано, що одноразова грошова допомога не нараховувалась. З відомостями, зазначеними в грошовому атестаті, позивач був згідний, про що у відповідній графі поставив власноручний підпис. Однак, після звернення позивача з відповідною заявою, ДП «Личаківська виправна колонія №30» нарахувала та 28.09.2018 виплатила одноразову грошову допомогу в сумі 11 376 грн 75 к. Щодо заяви позивача від 06.11.2018 про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з 18.10.2016 по 28.09.2018 зазначає, що відповідно до норм трудового законодавства України до складу належних працівникові сум при звільнені відносяться заробітна плата, включаючи оплату праці за останній день роботи, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога. Вказане підтверджує безпідставність посилання позивача на норми Кодексу законів про працю України. Зазначає про те, що виплата одноразової грошової допомоги передбачена та врегульована Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей». Така допомога за своєю сутністю є одноразовою, виплата якої проводиться після звільнення із служби і яка не передбачена статтею 116 Кодексу законів про працю України. Позивач не заперечує отримання одноразової грошової допомоги 28.09.2018, тому підстав для виплати спірної компенсації в порядку, визначеному Кодексом законів про працю України, немає. Просить відмовити у задоволені позову.

Ухвалою від 21.02.2019 позовна заява залишена без руху. Вимоги ухвали суду позивачем виконано.

Ухвалою від 06.03.2019 відкрито загальне позовне провадження у справі з проведенням підготовчого засідання, відповідачу запропоновано подати відзив на позовну заяву з посиланням на докази, якими такий обґрунтовується.

Відповідачем 28.03.2019 (вх.№10404) подано відзив на позовну заяву.

Представником позивача (вх.№10891) подано відповідь на відзив.

Ухвалою від 09.04.2019 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 09.04.2019 суд перейшов до письмового провадження.

Суд, з’ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

У період з 28.12.2010 по 18.10.2016 позивач проходив службу в ДП «Личаківська виправна колонія №30».

Згідно з наказом Управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області №62 о/с від 18.10.2016 капітана внутрішнього служби ОСОБА_1 (Д-005622), старшого інспектора (з організації продовольчого забезпечення) відділу інтендантського та господарського забезпечення Личаківської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області (№30) звільнено 18.10.2016 на підставі пункту 2 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (через хворобу).

Вислуга років позивача на день звільнення становить у календарному обчисленні 09 років 05 місяців 29 днів, у пільговому обчисленні 11 років 05 місяців 05 днів.

Відповідно до виданого у зв’язку із звільненням грошового атестату №10, ОСОБА_1 одноразова грошова допомога у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби не нараховувалась.

Вказана обставина визнана відповідачем.

Позивач 08.08.2018 звернувся до відповідача з заявою про нарахування і виплату такої одноразової грошової допомоги.

Відповідачем 28.09.2018 виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, що підтверджується сторонами.

Оскільки повний розрахунок проведено 28.09.2018, позивач 06.11.2018 звернувся до відповідача з заявою про виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 18.10.2016 по 28.09.2018.

Листом від 16.11.2018 №10/30-4/К-58 відповідач фактично відмовив у такій виплаті. При цьому, посилався на те, що установою нараховано та виплачено одноразову допомогу 28.09.2018 в повному обсязі. Відмова мотивована тим, що на момент звільнення позивача нормативно-правовими документами щодо проходження служби та нарахування грошового забезпечення та інших виплат особам рядового і начальницького складу в Державній кримінально-виконавчій службі України не передбачена виплата середнього заробітку за час затримки таких виплат.

Відмова відповідача зумовила звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом.

При вирішенні спору суд керувався наступним.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 №2713-IV (далі – Закон №2713-IV) служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Згідно з частиною восьмою статті 14 Закону №2713-IV трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

Відповідно до частини п’ятої статті 23 Закону №2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно із статтею 102 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII (далі – Закон №580-VIII) пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII (далі - Закон № 2262-XII) особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров’я, працівникам міліції (особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), які на момент опублікування Закону України «Про Національну поліцію» проходили службу в органах внутрішніх справ, мали календарну вислугу не менше п’яти років і до 7 листопада 2015 року були звільнені із служби в органах внутрішніх справ незалежно від підстав звільнення та продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ або Національній поліції (їхніх територіальних органах, закладах і установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України «Про державну службу», а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв’язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв’язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв’язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Згідно з пунктом 17.1. Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 07.10.2009 №222 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 05.11.2009 №1040/17056, (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) у разі звільнення зі служби грошове забезпечення виплачується: особам рядового і начальницького складу - до дня отримання (включно) органом або установою наказу про звільнення зі служби, але не більше ніж за п'ять діб з дня отримання наказу про звільнення (з урахуванням пунктів 17.2 - 17.4 цієї Інструкції).

Згідно з пунктом 18.1. цієї ж Інструкції особам рядового і начальницького складу, які мають право на пенсію за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» при звільненні зі служби за вислугою строку служби, за віком, за станом здоров'я, у зв'язку із скороченням штатів або з проведенням організаційних заходів у разі неможливості використання на службі виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Відповідно до пункту 10 Постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» (далі – Постанова №393) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, зокрема, які звільняються із служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Згідно з абзацом 2 пункту 14 Постанови №393 військовослужбовцям, поліцейським, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, звільненим із служби безпосередньо з посад, які вони займали в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях і у вищих навчальних закладах із залишенням на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі, виплата одноразової грошової допомоги у випадках, передбачених пунктом 10 цієї постанови, здійснюється за рахунок коштів органів, у яких військовослужбовці та зазначені особи працювали.

Враховуючи вищенаведене, позивач мав право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, оскільки був звільнений на підставі пункту 2 частини першої статті 77 Закону №580-VIII, а обов’язок по виплаті такої грошової допомоги згідно з абзацом 2 пункту 14 Постанови №393 закріплений за відповідачем.

При цьому, нарахування і виплату вказаної грошової допомоги відповідач повинен був провести при звільненні позивача 18.10.2016.

Фактично одноразова грошова допомога була виплачена ОСОБА_1 лише 28.09.2018 після його відповідного звернення до відповідача.

Вказане свідчить, що відповідач провів повний розрахунок з ОСОБА_1 у зв’язку із звільненням саме 28.09.2018.

Спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці службовців кримінально-виконавчої служби, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум. Тому за відсутності спеціальної норми, яка б регулювала відносини, з яких виник цей спір, застосуванню підлягають загальні положення трудового законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.01.2019 справа №826/5469/15.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно із статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд не встановив наявності перешкод для здійснення відповідачем виплати такої допомоги позивачу в день звільнення.

Отже, передбачений частино першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. Умовами виплати працівникові такого відшкодування є факт невиплати належних йому сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Тому не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Така правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі №805/79/16-а.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

В пункті 70 рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії»).

Принцип юридичної визначеності є одним із елементів цінності верховенства права.

У пункті 50 рішення ЄСПЛ «Щокін проти України» від 14.01.2011, №23759/03 та № 37943/06 зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає у тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення ЄСПЛ «Федоренко проти України» від 01.06.2006, №25921/02, здійснюючи прецедентне тлумачення статті першої Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «на явне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності».

У даному випадку правомірні очікування позивача на отримання допомоги передбачені чинними нормами законів України та на них поширюється режим «існуючого майна».

Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно і статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз вищенаведеного свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням. Отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Враховуючи вимоги статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Беручи до уваги викладене в сукупності, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільнені, а саме невиплати позивачу в день звільнення 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби та відмова відповідача у проведенні виплаті середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, порушують право позивача на отримання такої виплати.

Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Поряд з цим, суд звертає увагу на те, що Порядок № 100 поширюються на спірні правовідносини, оскільки, відповідно до підпункту «л» пункту 1 даного Порядку, його положення застосовуються у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Судом встановлено, що останнім робочим днем позивача був день його звільнення 18.10.2016 (наказ від 18.10.2016 №62 о/с), а розрахунок з ним був проведений лише 28.09.2018 через касу установи.

В позовній заяві наявний розрахунок суми середнього заробітку позивача за весь час затримки по день фактичного розрахунку, згідно до якого: останніми двома місяцями роботи позивача, які передували звільненню були серпень 2016 року та вересень 2016 року; згідно довідки про доходи від 03.01.2017 заробітна плата позивача становила у серпні 2016 року – 6 000 грн 38 к., у вересні 2016 року – 6 469 грн 59 к., що в сумі становить 12 459 грн 97 к; кількість робочих днів у серпні 2016 року та вересні 2016 року становить 44 дні (посилання на лист Міністерства соціальної політики України від 20.07.2015 №10846/0/14-15/13); розмір середньої заробітної плати позивача (з розрахунку 12 459, 97 ч 44 = 283,41) становить 283 грн 41 к; кількість робочих днів з 18.10.2016 по 28.09.2018 становить 488 дні; розмір середнього заробітку за період з 18.10.2016 по 28.09.2018 (з розрахунку 283, 41 Ч 488 = 138304,08) становить 138 304 грн 08 к.

Такий розрахунок є обґрунтованим, тому суд бере його до уваги.

Виходячи з довідки «Про нарахування та виплату грошового забезпечення старшому інспектору (з організації продовольчого забезпечення) відділу інтендантського та господарського забезпечення капітану внутрішньої служби ОСОБА_1 за серпень-вересень 2016 року» від 21.03.2018, суд дійшов висновку, що за період з 18.10.2016 по 28.09.2018 виплаті підлягає середній заробіток за час затримки виплати розрахункових коштів у сумі 138 304 грн 08 к.

Відповідно до вимог частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач вказаного обов’язку не виконав, у матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази правомірності відмови у виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні.

Доводи відповідача про відсутність положень у нормативно-правових документах щодо проходження служби та нарахування грошового забезпечення та інших виплат особам рядового і начальницького складу в Державній кримінально-виконавчій службі України про виплату середнього заробітку за час затримки таких виплат судом до уваги не береться як такі, що не відповідають чинному трудовому законодавству.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Даючи оцінку поведінці відповідача, яка зумовила звернення позивача до суду з даним позовом, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільнені, а саме невиплати позивачу в день звільнення 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби, не відповідають визначеним частиною другою статті 2 КАС України критеріям поведінки відповідача, тому їх слід визнати протиправними.

Позовна вимога щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період 18.10.2016 по 28.09.2018 у сумі 138 304 грн 08 к., яка є похідною від першої позовної вимоги, також підлягає задоволенню.

Стосовно позовної вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача 5 000 грн маральної шкоди, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає у: фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Позивач не надав суду жодних пояснень в обґрунтування розрахунку суми моральної шкоди (чому виходив саме з відповідної суми коштів, що оцінював для розрахунку).

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Позивач не надав жодних доказів щодо характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку з оскаржуваними діями відповідача, характеру немайнових втрат, тяжкості вимушених змін у його життєвих і професійних стосунках, моральних переживаннях, стану здоров'я тощо. Також не зазначив, з яких міркувань він виходив, визначаючи суму шкоди (кратність співвідношення з мінімальною заробітною платою, прожитковим чи неоподаткованим мінімумом доходів громадян тощо).

Тому позовна вимога про відшкодування моральної шкоди є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Оцінюючи зібрані у справі докази в сукупності та мотиви суду щодо кожної з позовних вимог, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково.

Представником позивача 15.04.2019 (№12752) через канцелярію суду подана заява про відшкодування судових витрат у порядку статті 139 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 132 КАС України).

Частиною другою статті 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Відповідно до частини дев’ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов’язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Професійна правнича допомога ОСОБА_1 надавалася адвокатом ОСОБА_2 на підставі договору про надання правничої допомоги допомоги від 14.02.2019, який наявний у матеріалах справи.

Вид наданих ОСОБА_1 послуг професійної правничої допомоги, їх тривалість та вартість підтверджується актом приймання - передачі наданих послуг від 11.04.2019 до договору про надання правничої допомоги від 14.02.2019.

Згідно з вказаним актом ОСОБА_1 надано наступні послуги: збирання доказів (адвокатські запити), вартість - 1 000 грн; складання позовної заяви, вартість – 3 000 грн; складання відповіді на відзив та участь у судових засіданнях, вартість – 3 000 грн.

Оплата послуг за правову допомогу згідно з договором про надання правничої допомоги від 14.02.2019 здійснена в розмірі 7 000 грн, що підтверджується квитанцією №RC_GZZWPO5IFIP6B7QX6XE11 від 11.04.2019.

Судом встановлено, що адвокатський запит, щодо надання табелів обліку робочого часу ОСОБА_3 згідно з відповіддю відповідача від 05.04.2019, було підготовлено та направлено адвокатом ОСОБА_2, що діяла в інтересах ОСОБА_3, позовна заява у даній адміністративній справі була подана та підписана представником ОСОБА_2, яка здійснювала представництво інтересів позивача при оскарженні дій ДП «Личаківська виправна колонія №30».

Вказані обставини свідчать, що витрати у вигляді оплати на правову допомогу в сумі 7 000 грн пов’язані з розглядом справи, а розмір таких витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

Оскільки підставою для звернення ОСОБА_3 до суду стала протиправна бездіяльність ДП «Личаківська виправна колонія №30» щодо не проведення повного розрахунку при звільнені, суд дійшов висновку, що судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу слід стягнути з відповідача у розмірі, з урахуванням висновку суду про задоволення двох з трьох позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань ДП «Личаківська виправна колонія №30» пропорційно до задоволених позовних вимог понесені позивачем судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 768 грн 40 к. і витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4700 грн.

Керуючись ст.ст.6-10, 14, 72-77, 90, 139, 159, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 (вул. Мазепи, 6/42, м. Червоноград, Львівська область, 80100, РНОКПП НОМЕР_1) до Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» (вул. Шевченка, 156, м. Львів, 79039, код ЄДРПОУ 08563932) про визнання протиправною бездіяльність, стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди, - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» (вул. Шевченка, 156, м. Львів, 79039, код ЄДРПОУ 08563932) щодо не проведення повного розрахунку при звільнені, а саме невиплати ОСОБА_1 (вул. Мазепи, 6/42, м. Червоноград, Львівська область, 80100, РНОКПП НОМЕР_1) в день звільнення через хворобу 50% місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби.

Стягнути з Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» (вул. Шевченка, 156, м. Львів, 79039, код ЄДРПОУ 08563932) на користь ОСОБА_1 (вул. Мазепи, 6/42, м. Червоноград, Львівська область, 80100, РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період 18.10.2016 по 28.09.2018 у сумі 138 304 (сто тридцять вісім тисяч триста чотири) грн 08 к.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» (вул. Шевченка, 156, м. Львів, 79039, код ЄДРПОУ 08563932) за рахунок бюджетних асигнувань в користь ОСОБА_1 (вул. Мазепи, 6/42, м. Червоноград, Львівська область, 80100, РНОКПП НОМЕР_1) 768 (сімсот шістдесят вісім) грн 40 к. судових витрат.

Стягнути з Державної установи «Личаківська виправна колонія №30» (вул. Шевченка, 156, м. Львів, 79039, код ЄДРПОУ 08563932) за рахунок бюджетних асигнувань в користь ОСОБА_1 (вул. Мазепи, 6/42, м. Червоноград, Львівська область, 80100, РНОКПП НОМЕР_1) судові витрати у вигляді оплати на правову допомогу в сумі 4700 (чотири тисячі сімсот) грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.П. Хома