Рішення № 81208214, 17.04.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 року Справа № 160/1228/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОСОБА_1 розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до військової частини А1126 Міністерства оборони України, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання протиправними дії та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2019 року ОСОБА_2 з урахуванням уточнених позовних вимог, звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до військової частини А1126 Міністерства оборони України, третя особа: Державна казначейська служба України з вимогою щодо визнання незаконними та протиправними дій посадових та службових осіб військової частини А1126 Міністерства оборони України про продовження строку дії контракту ОСОБА_2, та не звільнення його з військової служби, у зв'язку з закінченням строку контракту.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що керівництво військової частини А1126 повинно було його звільнити з військової служби на час проходження військової служби у період з 02.01.2018 року по 03.01.2018 року на підставі рапорту, зареєстрованому 23.10.2017 року за вхід. 1117/п/10. Лише, 06.07.2018 року позивача звільнено зі Збройних сил України наказом командира військової частини А1126 (по особовому складу) за № 68-РС. Таким чином ОСОБА_2 вважає бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного звільнення неправомірною та такою, що порушує його законні права та інтереси.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.02.2019 року вказану позовну заяву було залишено без руху та надано строк протягом десяти робочих днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків, шляхом надання до суду уточненої позовної заяви з уточненням змісту позовних вимог щодо кожного з відповідачів або уточнити суб’єктний склад сторін.

27.02.2019 року на виконання вимог ухвали суду щодо залишення позовної заяви без руху, від ОСОБА_2 до канцелярії суду надійшла уточнена позовна заява.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.03.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду, та відкрито провадження в адміністративній справі, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

19.03.2019 року до канцелярії суду від військової частини А1126 Міністерства оборони України надійшло клопотання про зупинення провадження із посиланням на п. 5 ч. 1 ст. 236 КАС України, яке вмотивовано тим, на підставі бойового розпорядження командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України №10 від 19.11.2018 року з 19.11.2018 року та по теперішній час залучена до проведення операції об'єднаних сил на території Донецької та Луганської областей, отже з об'єктивних причин позбавлена можливості в повній мірі скористатись своїми правами, як сторона по справі (у встановлений термін надати відзив на позовну заяву та докази, які підтверджують обставини на яких ґрунтуються заперечення, своєчасно повідомити суд про неможливість надання відповідних документів).

Однак, із заявленого клопотання суд не встановив необхідних умов для зупинення провадження у цій справі, а доводи відповідача є необґрунтованими та безпідставними. При цьому, наявних в матеріалах справи доказів достатньо для повної, всебічної та об'єктивної оцінки обставин справи, які є предметом судового розгляду. Крім цього, суд звертає увагу, що межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Відповідно до п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмету позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»). У зв'язку з тривалим розглядом справи судом може бути порушене право сторін на своєчасне вирішення даної справи. Таким чином, підстави, які б перешкоджали подальшому розгляду цієї справи, відсутні.

Аналогічна правова позиція висловлена в ухвалі Велика палати Верховного суду від 19.09.2018 року по справі № 806/3265/17 (Пз/9901/2/18).

Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України – в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Дослідивши всі документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовну заяву слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 09.12.2015 року ОСОБА_2 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України з Міністерством оборони України в особі командира військової частини А2900 підполковника

ОСОБА_3 строком на термін дії особливого періоду (але не менше

одного місяця) - до оголошення демобілізації.

З 09.12.2015 року по 18.02.2016 року позивач проходив службу курсантом навчального взводу навчальної роти навчального батальйону військової частини А2900.

10.01.2016р. позивачем було прийнято присягу на вірність Україні у військовій частині А2900.

В період з 18.02.2016 року по 06.07.2018 року (до моменту звільнення) ОСОБА_2, маючи звання старшого солдата, проходив службу на посаді старшого сапера інженерно-саперного взводу парашутно-десантного батальйону ВОС-1666855Д військової частини А1126.

При цьому, під час служби в лавах Збройних Сил України, позивач в період з 01.06.2016 року по 23.07.2016 року, з 01.08.2016 року по 27.08.2016 року, з14.09.2016 року по 15.06.2017 року, з 22.10.2016 року по 19.12.2017 року, з 02.01.2018 року по 03.01.2018 року, безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі (районах) проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській області (підстава: наказ керівника Антитерористичного Центру при Службі безпеки України від 15.06.2014 року №33/244-т; наказ першого заступника керівника Антитерористичного Центру при Службі безпеки України від 30.10.2017 року №98; накази командира військової частини А 1126, - польова пошта В 0440 (по стройовій частині) від 01.06.2016 року №113, від 25.07.2016 року №160, від 02.08.2016 року №168, від 29.08.2016 року №191, від 14.09.2016 року №207, від15.06.2017 року №120, від 23.10.2017 року №218, від 20.12.2017 року №261, від 02.01.2018 року №1, від 04.01.2018 року №3; витяги із наказів першого заступника керівника Антитерористичного Центру при Службі безпеки України (по стройовій частині) від 24.06.2016 року №176, від 10.08.2016 року №223, від 18.09.2016 року №262, від 16.09.2016 року №260, від 13.10.2016 рову №287, від 13.07.2017 року №196, від 30.10.2017 року №308; витяги із наказів командира оперативно-тактичного угруповання «Донецьк» (по стройовій частині) від 26.12.2017 року №338, від 16.01.2018 року №14, від 16.01.2017року №14), що також підтверджується посвідченням учасника бойових дій серія УБД №199092, видане першим заступником командувача Високомобільних десантних військ Збройних Сил України від 23.12.16 року.

Під час проходження служби в Збройних Силах України характеризувався з позитивної сторони.

З матеріалів справи вбачається, що 11 жовтня 2017 року позивачем – ОСОБА_2 було подано рапорт на звільнення за власним бажанням, з тексту якого видно, що останній просить звільнити з лав військової служби за контрактом у запас відповідно до п.п. «і» п.1 ч.8 ст.26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (контракт підписаний до оголошення демобілізації з 09.12.2015 року).

Зазначений вище рапорт був зареєстрований у журналі відповідних рапортів датою 23.10.2017 року за №1117/п/10, копія якого міститься в матеріалах справи.

Тому, враховуючи вищевикладене, позивач повинен був бути звільнений з лав Збройних Сил України з 09.12.2017 року, відповідно до норм п.п. «й» п.2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

При цьому, 19.12.2017 року, поблизу населеного пункту Кам'янка, Донецької області позивач отримав вогнепальне осколкове наскрізне поранення нижнього квадрату м'яких тканин лівої сідниці, вогнепальне сліпе поранення латеральної поверхні середньої третини лівого стегна, вогнепальне осколкове дотичне поранення медіальної поверхні середньої третини правої гомілки, що підтверджується відповідними медичними довідками, які містяться в матеріалах справи.

Враховуючи вищезазначене, позивач проходив лікування в наступні періоди: з 19.12.2017 року по 02.01.2018 року, з 30.01.2018 року по 06.02.2018 року, з 05.06.2017 року по 13.06.2018 року, з 17.08.2018 року по 04.09.2018 року.

Після проходження лікувань в стаціонарних закладах позивач звільнявся від виконання обов'язків військової служби з 04.01.2018 року по 18.01.2018 року та з 08.02.2018 року по 22.02.2018 року.

На службі останній перебував з 02.01.2018 року по 03.01. 2018 року, з 19.01.2018 року по 29.01.2018 року, з 06.02.2018 року по 07.02.2018 року, з 23.02.2018 року по 04.06.2018 року, з 13.06.2018 року по 06.07.2018 року.

Так, станом на 30 березня 2018 року відповідачем – військовою частиною А1126 Міністерства оборони України не було вчиненого жодних дій щодо поданого рапорту позивача від 11 жовтня 2017 року, зареєстрованого 23.10.2017 року за №1117/п/10.

Враховуючи вищевикладене, 30.03.2018 року позивачем було повторно подано рапорт про звільнення з військової служби за контрактом за вх. №2147.

11.04.2018 року на вищезазначений рапорт була надана відповідь за №1140, за підписом командира військової частини А1126 полковника ОСОБА_4, з тексту якої вбачається, що позивач втратив право на звільнення, так як із відповідним рапортом останній повинен був звернутись не пізніше 06.01.2018 року, відповідно до Прикінцевих положень до Закону України від 6 грудня 2016 року №1769-У1І1 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення військової служби», який набув чинності 07.01.2017 року, право на звільнення з військової служби набувають військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, дію якого було продовжено понад встановлені строки на період до оголошення демобілізації та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, крім випадків, визначених абзацом другим частини третьої статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Такі особи можуть продовжувати військову службу за новим контрактом, що укладається на умовах, передбачених частиною четвертою статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», якщо вони виявили таке бажання. Звільнення таких військовослужбовців з військової служби здійснюється (за бажанням військовослужбовця) у строки та в обсягах, визначених центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, не пізніше одного року з дня набрання чинності цим Законом, тобто до 06.01.2018 року.

Тобто, враховуючи описані вище обставини, відповідач наголошує, що позивач повинен був звернутись до останнього з рапортом на звільнення з військової служби за контрактом, коли позивач перебував на службі у період з 02 січня 2018 року по 03 січня 2018 року.

При цьому, в даній відповіді, зазначено, що позивач буде звільнений з військової служби за контрактом (за бажанням) лише після закінчення особливого періоду, прийняття рішення Президентом України про демобілізацію, або після прийняття Верховною Радою України відповідних змін до законодавства, а, отже, на даний час у командування військової частини відсутні правові підстави для звільнення останнього з військової службу за контрактом.

Так, відповідно до витягу з наказу №134 від 06.07.2018 року, який виданий командиром військової частини А1126 Міністерства оборони України ОСОБА_5, старший солдат військової служби за контрактом ОСОБА_2, старший сапер інженерно-саперного взводу 2 парашутно-десантного батальйону був звільнений за наказом командира військової частини А1126 (по особовому складу) від 06.07.2018 року №68-РС, відповідно до п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 04.04.2006 року №3597-VI з військової служби у запас за пунктом «й», та вважати таким, що справи та посаду здав 06.07.2018 року.

Відповідно з зазначеного витягу з наказу №134 від 06.07.2018 року з позивачем здійснили остаточний розрахунок по виплаті грошового забезпечення.

При цьому, підставами для звільнення слугували: наказ командира військової частини А1126 Міністерства оборони України №68-РС від 06.07.2018 року, рапорт старшого солдата ОСОБА_2 про здачу справ та посади від 06.07.2018 року, рапорт старшого солдата ОСОБА_2 про звільнення (вх.№1117/п/10 від 23.10.2017 року).

Не погоджуючись з такими діями відповідача щодо несвоєчасного звільнення, позивач вернувся до суду із позовною заявою.

Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

ОСОБА_6, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянином України у зв’язку із виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, є ОСОБА_6 України № 2232 від 25 березня 1992 року «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі – ОСОБА_6 № 2232).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232 військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною другою статті 2 Закону № 2232 передбачено, що проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.

Згідно з частиною четвертою статті 2 Закону № 2232 порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153).

Положення № 1153 визначає порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі, у тому числі регламентує питання укладання та розірвання контракту.

В свою чергу, строки військової служби визначаються у статті 23 Закону № 2232, відповідно до частини другої якої для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; для осіб офіцерського складу: для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; для інших громадян - від 1 до 5 років.

Для осіб, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або оголошення рішення про демобілізацію та призначаються на посади, строки військової служби в календарному обчисленні встановлюються відповідно до частини другої цієї статті (частина третя статті 23 Закону № 2232).

Відповідно до пункту 2 частини дев’ятої статті 23 Закону № 2232, під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки: з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п’ятої статті 26 цього Закону № 2232.

Пунктом 3 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232 передбачено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі; б) за станом здоров’я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку; в) у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання.

Згідно з абзацом першим підпункту «й» пункту 2 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232 контракт укладений до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію припиняється, а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації): які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.

Звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби за цією підставою (за бажанням військовослужбовців), здійснюється у строки, визначені центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, але не пізніше трьох місяців з дня набуття такого права, а тих, хто на час набуття права на звільнення зі служби виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, беруть безпосередню участь у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, - протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань (абзац другий підпункту «й» пункту 2 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232).

Таким чином, зазначеною нормою закону встановлені обмеження на звільнення з військової служби військовослужбовців, які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду, у вигляді виконання завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду та взяття безпосередньої участі у ведені воєнних (бойових) дій.

З матеріалів справи вбачається, що 11.10. 2017 року ОСОБА_2 було подано рапорт на звільнення за власним бажанням, з тексту якого видно, що останній просить звільнити з лав військової служби за контрактом у запас відповідно до п.п. «і» п.1 ч.8 ст.26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (контракт підписаний до оголошення демобілізації з 09.12.2015 року).

Зазначений вище рапорт був зареєстрований у журналі відповідних рапортів датою 23.10.2017 року за №1117/п/10, копія якого міститься в матеріалах справи.

Тому, враховуючи вищевикладене, позивач повинен був бути звільнений з лав Збройних Сил України з 09.12.2017 року, відповідно до норм п.п. «й» п.2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

В контексті зазначених висновків та з огляду на юридичну конструкцію норми, суд дійшов висновку, що норми абзацу другого підпункту «й» пункту 2 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232 не можуть слугувати обмеженнями для звільнення позивача.

Згідно із частиною восьмою статті 26 Закону № 2232 у разі потреби військовослужбовці строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, які вислужили встановлені строки, можуть бути відповідно до Указу Президента України затримані на службі на строк до шести місяців.

Відповідний Указ не приймався, за згодою сторін контракт не подовжувався, позивач не висловив бажання подовжити контракт, навпаки бажає його розірвати, про що подав відповідний рапорт.

Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - ОСОБА_6 № 1932) встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.

Особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (абзац одинадцятий статті 1 Закону № 1932).

Так, абзац п’ятий статті 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі ОСОБА_6 № 3543) визначає особливий період як період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абзац четвертий статті 1 Закону № 3543).

В свою чергу, демобілізація - це комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (абзац шостий статті 1 Закону № 3543).

Отже, особливий період настає з моменту оголошення мобілізації і охоплює час мобілізації, який закінчується виданням Президентом України відповідного Указу та здійснення дій, заходів, спрямованих на повернення життєдіяльності країни до режиму роботи і функціонування в умовах мирного часу.

Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» оголошено рішення про проведення часткової мобілізації, у зв'язку з чим в Україні настав особливий період з 17 березня 2014 року.

При цьому, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.

Системний аналіз наведених правових норм, а також загальновідомих обставин іноземної агресії щодо України дає підстави стверджувати, що особливий період в Україні триває.

Суд дійшов висновку, що після того як позивач вислужив 24 місяці військової служби за контрактом та не висловив бажання продовжити службу під час особливого періоду, остання набула право на звільнення згідно з підпунктом «й» пункту 2 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232 відповідно до поданого рапорту.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, здійснивши системний аналіз норм чинного законодавства, суд приходить да висновку щодо вчинення неправомірних дій посадовими та службовими особами військової частини А1126 Міністерства оборони України щодо продовження строку дії контракту ОСОБА_2 від 09.12.2015 року, та щодо не звільнення з лав військової служби за контрактом відповідно до рапорту позивача, поданого від 11 жовтня 2017 року, зареєстрованого датою - 23.10.2017 року за №1117/п/10.

Щодо заявленої позовної вимоги про стягнення з бюджетних асигнувань з відповідача - військової частини А1126 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 100 000 гривень, суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із ч.1 та ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Ст. 1167 Цивільного кодексу України передбачає, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Пунктом 3 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 (далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4, 5 Постанови визначено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з пунктом 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Тобто, позивач повинен довести факт завдання йому моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії чи бездіяльність відповідача призвели до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації його життя.

В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає, що останній не встиг вчасно отримати належне лікування, яке безперервно та своєчасно міг отримати будучи звільненим з лав Збройних Сил України та пройти відповідні та належні курси психо-соціальної реабілітації після поранення. Внаслідок чого, у позивача після звільнення з військової служби різко погіршилися відносини з оточуючими людьми, а саме погіршилося спілкування позивача зі своїми рідними, близькими та оточуючими. Характер останнього дуже змінився, в нього постійно виникає роздратованість. Позивач замкнувся в собі та вимушений проходити курси психо-соціальної реабілітації та фізіотерапії на даний час. При першому ж хвилюванні в нього часто виникає головний біль, часті різкі болі в місцях отриманого поранення. Постійне відчуття болю та стягнутості найчастіше спостерігаються саме вночі. Позивач втратив здоровий сон, перестав спокійно спати. Вночі неможливо нормально спати, внаслідок цього виникає безсоння, вранці виникає слабкість та сильний головний біль.

Як зазначає позивач, вказані обставини призвели до суттєвого погіршення його умов життя, вкрай негативно вплинули на морально-психологічний стан рідних, що спричиняє позивачу значних моральних страждань та порушує звичний лад життя.

Виходячи з вищезазначеного, суд вважає, що позивачем не обґрунтовано наявності причинного зв'язку між шкодою, яка, як зазначає позивач виразилася у тому, що у останнього завдяки незаконним діям відповідача погіршився психо-емоційний стан, порушився склад життя, взаємини між рідними, відповідно до чого позивач не може спокійно спати, оскільки погіршився сон та протиправними діями відповідача, відповідно до яких заподіяно шкоду.

Разом з тим, суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому або членам його сім’ї душевних страждань, начебто, протиправними діями відповідача по справі, зокрема.

Крім того, позивач жодним чином не обґрунтовує розмір моральної шкоди в сумі 100 000,00 грн.

Так, позивачем має бути доведено, а судом оцінено наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.

Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн. є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем ОСОБА_2 (довіритель) та адвокатом ОСОБА_7 (повірений) був укладений договір доручення №5 від 03.09.2018 року.

Відповідно до предмету вказаного договору повірений бере на себе зобов’язання надавати правову допомогу та представляти інтереси довірителя перед фізичними особами, в органах державної влади, органах прокуратури, Національної поліції, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, державної виконавчої служби, ні підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування, а також в загальних, адміністративних, господарських судах України всіх інстанцій, зокрема у цивільних, господарських та адміністративних справах, у справах про адміністративне правопорушення, у справах окремого та наказного провадження, в кримінальному провадження, в тому числі оскарження дій та бездіяльності службових та посадових осіб, а також уповноважується на вчинення інших необхідних дій, які передбачені чинним законодавством для такого роду договорів.

При цьому, в зазначеному вище договорі, не прописано точної суми, яку необхідно сплатити довірителем повіреному та не вказано, за які саме послуги останній повинен сплачувати грошові зобов’язання.

В матеріалах справи також міститься квитанція №5 від 03.09.2018, зі змісту якої вбачається, що позивачем ОСОБА_2 було сплачено адвокату ОСОБА_7 суму в розмірі 800,00 грн., зазначена квитанція підписана одноособово – адвокатом ОСОБА_7

Інших реквізитів квитанція №5 від 03.08.2018 року не має, тому встановити факт сплати коштів саме за виконані зобов’язання щодо надання правової допомоги відповідно договору доручення №5 від 03.09.2018 року не має можливості.

06 лютого 2019 року між ОСОБА_2В.(замовник) та адвокатом ОСОБА_7В.(виконавець) був складений акт приймання-передачі наданих (виконаних) послуг №5/2 до договору доручення (надання правової допомоги) №5. З тексту даного акту вбачається, що виконавець приступив до роботи 29.10.2018 року, закінчив – 06.02.2019 року. Тобто, всього, виконавцем було затрачено 18 годин. При цьому, замовником, сума в розмірі 800,00 грн. була сплачена наперед.

Зазначений вище акт зафіксовано підписами ОСОБА_2 та адвокатом ОСОБА_7

При цьому, з зазначеного акту, не вбачається, які саме роботи були виконані адвокатом, внаслідок чого було сплаченого грошову суму в розмірі 800,00 грн.

Таким чином, розглянувши договір про надання правової допомоги від 03.09.2018 року №5 року та оригінал квитанції №5 від 03.09.2018 року, суд зазначає, що дана квитанція та договір не містить жодного посилання на адміністративну справу, в межах якої заявлені витрати до відшкодування. Тобто, матеріали справи, не доводять факту понесення позивачем витрат за складання та подання відповідних процесуальних документів в адміністративній справі №160/1228/19

Враховуючи те, що наданими до суду, документами витрати на правничу допомогу у конкретній адміністративній справі не підтверджено, суд дійшов висновку про відмову у розподілі судових витрат на професійну правничу допомогу.

Зазначеному вище кореспондується Верховним Судом у додатковій постанові від 08 травня 2018 року по справі № 810/2823/17 (адміністративне провадження №К/9901/7937/18).

Відповідно приписів до ч. ч. 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Частиною першої статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» встановлено, що оцінивши надані сторонами у справі докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, відповідно до ст.86 КАС України, та надавши відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника в світлі висновку, викладеного в пункті 25 Рішення Європейського Суду з прав людини «Проніна проти України» (заява №63566/00, Страсбург 18 липня 2006 року), суд приходить до висновку про можливість винесення законного і об’єктивного рішення у справі з урахуванням всіх обставин, наведених вище.

При цьому, суд зауважує, що п.1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Стаття 2 КАС України зазначає, що основними завданнями (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; 5) обов’язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Одним з принципів адміністративного судочинства, передбачених ч.3 ст.2 КАС України, є принцип верховенства права, який відповідно до ст.6 КАС України, полягає в наступному: суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ст. ст. 8, 9 КАС України усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом, а розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За змістом частин 4 ст. 9 КАС України суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з’ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів. Суд прийшов до висновку, що поданих сторонами доказів достатньо для встановлення обставин справи та для ухвалення судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд згідно ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Враховуючи викладене вище, дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, здійснивши повний та системний аналіз норм чинного законодавства, суд приходить до висновку щодо часткового задоволення позовної заяви ОСОБА_2 до Військової частини А1126 Міністерства оборони України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Державна казначейська служба України про визнання протиправними дії та стягнення моральної шкоди.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати. З приводу цього, суд зазначає, що оскільки позивач є учасником бойових дій, відповідно до посвідчення №199092 від 23.12.2016 року, виданого командуванням Високомобільних десантних військ Збройних сих України, та звільнений судом від сплати судового збору, розподіл судових витрат у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 242-243, 245-246, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_2 (код РНОКПП НОМЕР_1, вул. Лесі Українки, 46, с.Мачухи, Полтавська обл., 36023) до Військової частини А1126 Міністерства оборони України (смт.Гвардійське, Новомосковський район, Дніпропетровська обл., 51270), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, м. Київ, 01601) про визнання протиправними дії та стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

Визнати незаконними та протиправними дії посадових та службових осіб військової частини А1126 (код ЄДРПОУ 22994874) Міністерства оборони України щодо продовження строку дії контракту ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, код РНОКПП НОМЕР_1), та не звільнення його з військової служби, у зв'язку з закінченням строку контракту;

В решті позовних вимог – відмовити.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник